На ПАЗіках по Чернігівщині (записки подорожуючого-2)

Коли ми з подругою казали, що їдемо на Чернігівщину, то у відповідь чули: чого?.. Впевнено відповідали: у Чернігівській області є на що подивитися...

Коли ми з подругою казали, що їдемо на Чернігівщину, то у відповідь чули: чого? Про варіант “на екскурсію” ніхто зі знайомих навіть не подумав. Тому, після почутого, знову питали: а що там цікавого? Тут вже було важче відповісти, бо самі до кінця не знали, наскільки нам там сподобається. Хоча впевнено відповідали: та як, у Чернігівській області багато історичних пам’яток. Після згадки про Батурин (Гетьманська столиця) та Качанівку (Палац Тарновських і парк площею 560 га), нам дозволили поїхати, але компанії скласти ніхто так і не зібрався. А даремно... Свою країну треба знати, а щоб її знати, то потрібно її вивчити. У нас є що дивитися і чим захоплюватися, але ми це ігноруємо через “брак часу”: дуже зайняті або стоянням у черзі за черговою візою, або її вибиванням. З таким пафосним настроєм ми, горді за себе і свою країну, поїхали відвідати наші північні простори.

Сполучення Львів-Чернігів, чесно кажучи, бажає кращого. Але нічого, завдяки довгому перебуванню в поїзді (14 годин), ми могли на собі відчути наскільки велика наша Україна. Ну, про те, що туди й назад їхали причіпним вагоном і що годину-дві стояли в Києві, чекаючи, аби нас перечепили, згадувати не будемо. Як зараз пам’ятаю голос жінки, що оголошує поїзди на Київському вокзалі. Уявіть: північ, відчинене вікно вагона, бо за інших умов не було б чим дихати, і цей “милозвучний” голос. “Поїзд сполученням... відправляється з...” Тоді російською те саме. Через десять хвилин знову: “Поїзд сполученням... відправляється... Нумерація вагонів...”. А, як знаєте, поїздів багато. І чомусь вони всі обов’язково міжнародного сполучення. Якщо не російська – то польська. Ще забула про речення “Причіпні вагони у хвості поїзда”. Отож, звертайтесь, якщо треба: розклад нічних відправлень з Києва знаємо напам’ять. Проте ніч нас застала в Києві вже на зворотному шляху, тому хоч тим тішилися.

Ніжин

Оглядини області почалися з Ніжина. Це перше місто, яке нам довелось побачити на Чернігівщині. Цікавенько було прогулятися  ним, хоча все поспіхом, бо туди заїхали не спеціально, а між іншим. Банально, але з усіх речей, які я хотіла побачити в Ніжині був пам’ятник огірку. Хоча він знаходиться недалеко від вокзалу, довго його шукали. Але головне – знайшли. Як кажуть: перший пункт у плані виконали – їдемо далі. Наша бажана ціль – Качанівка. Готуючись до подорожі, намагалися знайти якісь екскурсійні тури туди з Ніжина чи Чернігова, але марно. Довелось добиратись самим, що дуже незручно, але якщо чогось хочеш, то про будь-який комфорт забуваєш. Нема турів, бо нема попиту. З іншого боку, можна сказати: нема попиту, бо нема турів. Туристична привабливість області очевидна, але поки, на жаль, не розвинена.

Ніжинський огірок

Качанівка

До Качанівки їхали за маршрутом: Ніжин-Ічня-Качанівка. Але то так просто тільки виглядає. Якщо до Ічні (районний центр) маршрутки ще час від часу їдуть, то в Качанівку (село) лише два рази на день. Нам довелось згадати про таксі, бо мали чіткий графік, в який розклад автобусів зовсім не вписувався. Плюс, автобуси ходять дуже непунктуально. Взяли в Ніжині квиток “на вільне місце”, що навіть не забезпечує тобі нормального стоячого місця, бо якщо будеш повільно рухатися, то не запхаєшся в автобус, або стоятимеш на одній нозі. У нас треба мати хватку, а не бавитися в панянок. То такий був наш відпочинок. Половина подорожі по Чернігівщині – це стояння в ПАЗіку, де жарко і тісно. Але сумку завжди тримали добрі люди, що приємно. Великий недолік нашої транспортної інфраструктури: чому ти не можеш нормально взяти квиток і чекати, нехай годину, на свій автобус з власним місцем?..

Завезли нас в Ічню (районний центр) на автостанцію, яка виглядала ну дуже непривабливо. Місцеві мухи сильно втішилися гостям, однак, запропонувати нічого не могли. Ми пішли в місто шукати транспорт до Качанівки, тобто таксі. І ось ми вже в дев’ятці обговорюємо з молодим водієм особливості чернігівського менталітету. Нотки оптимізму в нашій розмові (бо поки задоволені життям і тим, що маємо) і песимізм в його (як можна працювати за 1000 грн. на місяць, які ще й не завжди платять). Ми не змогли нічого протиставити його незадоволенню, крім загальних фраз, правильних, але йому від них не ставало ні холодно, ні жарко. “Треба шукати, треба старатися, все буде добре”. До цього допліталися патріотичні мотиви, говорячи які розуміла, що чим гірше тобі матеріально, тим важче бути патріотом. Показали нам і будинки місцевих, скажемо так, нечесних людей зі словами: “Лише так можна чогось досягнути”. І проблема не так в тому, що згаданий хлопець піде подібний шляхом, швидше ні, проблема, що він так думає. То для нього мало не єдиний варіант. А якщо людина зневірилася у власних силах – можна ставити крапку на майбутньому розвитку, не сподіватись якихось досягнень.

Змінюємо настрій – ми приїхали до Качанівки. Водій розказав про можливі варіанти, тобто один варіант, як звідти завтра виїхати, почекав, поки домовились за місце ночівлі і поїхав, взявши гроші і почувши наше щире дякую.

У Качанівці є палац, біля якого два додаткові будиночки, де зробили кімнати для туристів. Там ми і поселилися. Втомлені і не такі вже й свіжі відразу пішли оцінювати душ. Він один на два поверхи, але нормальний, дуже просторий. Головне – майте зі собою гумові тапки. Качанівка гарне місце, але є кілька нюансів. Перше, їхати туди цікавіше з компанією. Друге, готель, будемо вважати, там є, але єдиний магазин зачиняється скоро, тому подбайте про їжу, чого, скажу правду, ми не зробили. Нічого, взяли себе в руки і насолоджувалися красою природи.

Палац також цікавий, але він, на відміну від дерев, не вміє сам про себе дбати, потребує реставрації. Люблю оглядати замки, палаци, але при цьому ніколи не забуваю, що я в ці часи не належала б до знатного кола і жила б зовсім в іншому місці. Мені ближчі господарські будівлі, цікавіша інформація про те, як було тоді бідним людям, бо вони здаються мені достойнішими, а головне – своїми, якщо чесно. Але це не заважає мені розуміти, що я є господарем на своїй землі.

Національний історико-культурний заповідник “Качанівка”

Про ПАЗіки і Гужівку

Наступного ранку довелось вдосвіта покидати те чарівне місце, бо далі – Батурин. Автобус через Качанівку їхав о 7.00, завіз нас на зупинку до електрички на 8.00, а приїхати вона мала о 10.00. Ще дві години чекати серед лісу. Не можу не згадати про транспортний засіб, який був нашим постійним супутником у подорожі. Такими автобусами (ПАЗіками) я востаннє їздила ще маленькою. На заході України гірші дороги, ніж на півночі, чи сході, але громадський транспорт кращий. Напевне, для зрівноваження, щоб усім було однаково “добре”. Швидкість також бажає кращого, але: тихіше їдеш – далі будеш, особливо на такій екзотичній машині. Колоритна кондукторка, яка їсть соняшникове насіння, або читає газету – неодмінний атрибут ПАЗіків. Однак, довелось пересісти на інший засіб пересування – електричку. Скажу вам, що в селі Гужівка Ічнянського району Чернігівської області найприємніша зупинка з усіх, які  мені доводилось бачити. Щось було в ній  чарівне. І я собі подумала, що не все так погано: чекати довго, зате у казковому місці. А електричка – то супер. Мало не цілий вагон твій, за вікном прекрасний краєвид, яким можеш сповна насолоджуватися. В автобусах з цим складно – треба ще вміти правильно стати, аби хоч щось побачити.

Заїхали в Бахмач

У Батурин можна потрапити через місто Бахмач. Там також знайшли щось цікавеньке – поїзд, який привабив своїм виглядом. А ще ми змогли оцінити майстерність і якість місцевих перукарських послуг. Салон краси нічим не відрізнявся від середньостатистичних у Києві чи Львові, у них, напевне, найкращий. Та й на таку якість можна натрапити скрізь, на жаль. Чогось екзотичного ми не побачили, але... Після того, як нам помили голову, вона здавалась ще жирнішою, ніж була. Все тому, що шкодували води. Після цих відвідин перукарні, а також майбутніх в Чернігові, вирішили: наступного разу таки доведеться брати фен.

У Бахмачі гарний вокзал, бо це важливий залізничний вузол, але автостанція страшніша за ічнянську в кілька разів. То навіть автостанцією не можна назвати, лише якимось пристосуванням, де можуть зупинятися автобуси. Є й кілька лавок для сидіння. Пасажири, що чекали автобуси, були цікаві нам, ми – їй, тому всі мали чим себе зайняти. Спостереження за іншими – то найцікавіше заняття в будь-якому місці очікування. Звідти ми й поїхали до Гетьманської столиці на вже нашому “улюбленому” ПАЗіку. Як завжди – стояли.

Забула сказати, що на вокзалі в Бахмачі дуже “ввічливі” працівники вокзалу – будьте готові. Хоча, українців цим не здивуєш і не налякаєш. У нас навпаки, здивування викликає надмірна, як нам здається, увага чи ввічливість.

Найцікавіше, що було в Бахмачі

Батурин

До палацу гетьмана Розумовського треба було трохи йти, що давалося важко після такої дороги, але інших варіантів не було. Палац відреставрували гарно – є на що подивитися. Захотілось такий будинок собі. Найбільше сподобалася зала, в якій обідали, з’явилось бажання посидіти за тим столом. Хто не був – раджу поїхати. Бо жодні описи, як на мене, повноцінно не передадуть картини побаченого. До речі, якщо вже згадали обідній стіл, то скажемо кілька слів про їжу.

Палац гетьмана Розумовського до реставрації Після реставрації

Що і де могли поїсти

Охарактеризуємо трішки український сервіс та інфраструктуру автостанцій і вокзалів, починаючи з Ніжина. Все є, що не треба, що треба – нема. Ось так приблизно. Навчені попереднім досвідом, коли приїхали в місто о 6.00, а заклади харчування відкривалися лише з 10.00, запаслися канапками на сніданок, який, правда, провели ще в поїзді. А потім почалося найцікавіше – випробовування на витривалість. Приїхали ми на Чернігівщину в суботу зранку, а поїли нормально лише... в понеділок... У Ніжині не дуже шукали нормальний заклад, може, тому не побачили чогось, щоб нам підійшло. Можливо, пропустили, але вирішили потерпіти до Ічні, бо й так мали мало часу, а даремно. Бо чим далі в ліс, тим більше дров. Дров, можливо, а от нормальних закладів харчування навпаки. Якщо у великих українських містах ще можна туристові нормально поїсти, то у маленьких містечках з цим великі проблеми. Сервіс ще не освоївся там нормально. Підкріпилися морозивом на автостанції в Ніжині, запили його водою.

В Ічні шлунок сказав, що він відмовляється йти дальше, якщо його не погодують. Довелось послухатися. Вже кілька років у невеличких містах і селах будують приміщення для великих забав, переважно весіль. Подібний ми знайшли там: гарний вигляд і їжа, виглядало, нормальна. Але була проблема – святкують ювілей. Навпроти побачили радянський кафе-бар. Стандартне місце для пияків. Їжа, ніби, й домашня, але дуже несмачна. Ціна відповідала якості, принаймні. Наш обід: занадто жирний борщ з майонезом і тверді вареники. На силу змусили себе з’їсти щось. Зате, офіціантка була приємна.

Далі мали їхати в село Качанівка. Досвід мав би підказати: купіть щось в магазині, але він мовчав. Коли добралися туди, єдиний магазин був вже зачинений, і ми залишилися з половиною шоколадки. Є, правда, десь за 1,5 км. один заклад, але нам не судилося там поїсти. Дехто каже, що не снідає зранку, бо йому не смакує. У нас дія аналогічна, але причина інша. В полудень ми були на автостанції в Бахмачі. Дізнались, що маршрутка їде за кілька хвилин, а наступна лише за дві години. Про їсти не було мови. Один стежив, щоб маршрутка не поїхала без нас, інший побіг купити щось до магазину. Знову морозиво... а ще печиво і сік. Палац в Батурині ми хотіли подивитися, але ще більше хотіли знайти тут нормальне місце, де можна поїсти. Знайшли, але як виявилось, то лише так думали. До відвідин цього закладу я була лише голодна, а після – голодна і зла. Бо терпіти не можу місць, де ціна перевершує якість у кілька разів. Заклад виглядає солідно, офіціанти своїм виглядом показують, що вони круті, а їжа – курям на сміх. Підкріпилася в них якоюсь юшкою, яку ще можна було їсти. А ось печені сосиски залишила, бо мініатюрний кусок ковбаси з салом, плюс майже холодний, якось не дуже смакував. Обслуговування було також на найнижчому рівні. Замовлення могли принести навіть через годину, хоча їм кажеш, якщо не буде за 15 хв., то ми йдемо, бо не встигаємо на маршрутку. Незадоволених там було багато.

Підвечірок провели в електричці “Бахмач-Ніжин-Чернігів”, яка виявляється годину стоїть в Ніжині, про що нам ніхто не сказав. На вокзалі в Бахмачі нас запевнили, що електричка до Чернігова їде годину. Подруга засумнівалася, але ж то не просто стороння людина сказала, а касир. Година розтягнулася на чотири. За цей час ми встигли посміятися і з тої жінки, і з себе. В Ніжині можна було вибігти купити їсти. Підвечірок (чому так? Бо я сподівалася нормально повечеряти в Чернігові) складався з йогурту і печива.

Приїхали до Чернігова о 22.00, але повечеряти мені не судилося. Місця з нормальної їжею вже закрилися, а від кав’ярень з тортиками нудило, бо нагадали про себе морозиво і печиво. Тому – швидше в готель і спати, щоб зранку нарешті поснідати. Понеділок – сніданок в відомій мережі домашнього харчування. Звично для нас, і їжа нормальна. Цілий день тому закладу не зраджували – ризикувати не хотіли. Цілий – то сніданок та обід, бо повечеряти не встигли. Булочка з чаєм в поїзді... 

Чернігів

Чернігів нам сподобався. Але знайомство з ним почалося зі страшного багатоповерхового готелю недалеко від центру міста. Прокурена кімната зі  старою ванною кімнатою, де один краник є, а іншого нема, де бачок від унітазу набирає воду півночі. А перед тим, як спустити її, треба ще було здогадатися, за який дріт потягнути. Номер був не такий вже й дешевий, але якість... У Європі такого рівня готельних послуг просто немає. Є дешевші готелі, є дорожчі, але певна якість присутня скрізь. Чого не скажеш про місце, в якому нам довелося переночувати. Настільки було неприємно, що зранку забрали всі свої речі та завезли у камеру схову на вокзал. Але тут знову прокол: вони працюють не цілодобово. Довелось повернутися на вокзал за годину до відправлення поїзда, і вже там прощатися з Черніговом.

Всі неприємності не змогли зіпсувати враження від міста... Ми пам’ятали, що треба вміти тримати на другому плані неважливе, а відштовхуватися від основного. І що дуже головне, раджу всім не зациклюватися на негараздах, не жити ними, а шукати позитив у всьому, що нас оточує. 

П`ятницька церква побудована в кінці 12 ст. Троїцько-Іллінський монастир Тарас Шевченко На Чернігівському Валу 12 чавунних гармат

Селами Чернігівщини – місцями поклоніння Леніну

Робоча назва подорожі, яку придумали вже в процесі, звучить так: “Селами Чернігівщини (місцями поклоніння Леніну)”. Насправді, тих пам’ятників бачили не так вже й багато, але нам вистачило. Плюс, довго пам’ятатимемо епізод, коли, приїхавши вперше до Чернігова о 23.00, побачили здалеку в центрі пам’ятник: Тарас Шевченко, подумали ми, а хто ж ще. Але наступного ранку наше переконання похитнулося, коли побачили на Чернігівському Валу (найдавніша частина міста) інший пам’ятник Шевченку. Лише на кілька секунд припустили, що поета в Чернігові дуже люблять, а тоді пішли дивитися, чи правильні наші підозри щодо Леніна. Віддамо належне місту – пам’ятник Шевченку у них найкращий з усіх, які я бачила в Україні. Але... Я собі подумала: хіба у нас в Україні нема чим пишатися? Є. Чому ми так себе не поважаємо, чи не любимо? Те запитання ще довго буде відритим, а ж поки кожен українець не відповість на нього.

А висновок який?

Зрозуміло, що краса України полягає не в якості сервісу. Зрештою, не за комфортом ми їхали. Прагнули вражень – їх отримали. Низький рівень надання послуг - це наша проблема, яку легко можна вирішити. Я переконана, що ми це поправимо, але за скільки років, прогнозувати не беруся.  Краса України – це вона сама, її природа та архітектурні пам’ятки. Ми маємо чим пишатися і що показувати, водночас, маємо ще над чим працювати. Україна – гарна країна. Раджу всім переконатися в цьому, подорожуючи рідними просторами.

Р.S. Я люблю свою Україну, хоча знаю всі її недоліки.

Попередній матеріал про вивчення рідної країни називається “Сервіс по-українськи (записки подорожуючого)”. Там ви зможете прочитати про відвідини чарівного краю – Буковини.

Мирослава Холявінська (УНІАН)

УНІАН в Google News