Львівська школа кишенькарів

Наприкінці ХІХ століття у Львові діяла підпільна школа, в якій готували кишенькових злодіїв. Школа мала півстолітню історію і славилася на всю Європу.

Наприкінці ХІХ століття у Львові діяла підпільна школа, в якій готували кишенькових злодіїв. Школа мала півстолітню історію і славилася на всю Європу. Зараз будинок, в якому навчалися знамениті львівські кишенькарі, міг би стати ще однією візитною карткою Львова, та, на жаль, його точне місцезнаходження невідоме.

“Дідо казав, що іти треба було кудись вгору, до підніжжя Високого замку”, – розповів пан Володимир, восьмидесятирічний нащадок одного зі студентів злочинної академії.

Пан Володимир не часто розповідає про свого діда, бо хвалитися особливо нічим. Його дід не був борцем за незалежність чи політичним діячем. Він був спадковим кишеньковим злодієм – наймолодшим учнем школи кишенькарства Тадеуша Поуздро (Портсигара).

Кожного ранку тато будив дванадцятирічного Єнечека і заставляв мити руки, до болі стираючи шкіру на подушечках пальців пемзою. Тадеуш Портсигар завжди перевіряв руки своїх учнів і надзвичайно злостився, якщо вони були грубими та недоглянутими. Сам Портсигар завжди ходив у тонких лайкових рукавичках, знімаючи їх тільки на роботі. Тоді у кримінальному світі Львова розповідали, що сам метр творив своїми руками чудеса, а прізвисько своє отримав через те, що міг витягнути сигарету з портсигара, який лежав у внутрішній кишені жертви.

Одночасно в школі завжди було п’ять учнів. Велика кількість людей могла привернути увагу. Навчання, як і у будь-якій школі, починалося з теорії, а закінчувалося практикою, і для кожного учня Портсигар мав свій підхід і свої вправи.

Тадеуш Поуздро із презирством відносився до технік, які використовували кишенькарі без вищої освіти. Він вважав непристойністю різати сумочку дами чи працювати групою. Зазвичай кишенькові злодії діють так: один зі злодіїв створює людині незручності, штовхає чи у якийсь інший спосіб відволікає її, другий у цей час краде і передає вкрадене третьому, який відходить зі здобиччю. Навіть якщо жертва запідозрить, що саме ця людина обікрала її та покличе поліцію, поліцейські нічого не знайдуть у злочинця і будуть змушені його відпустити.

Учні Тадеуша працювали тільки самі, без помічників, бо він вважав, що кишеньковий злодій, якого помітили чи навіть запідозрили, не вартий того, щоб його рятували – нехай сидить у тюрмі, буде час обдумати свої помилки.

Мистецтво крадіжки

Існувало безліч способів обікрасти людину. Працювати можна було із ширмою, це коли в руці у злодія плащ або капелюх, якими можна прикрити свої дії. Можна вміло вибивати речі з кишень жертви, імітуючи випадкове зіткнення. Ланцюжки та сережки знімалися з дами під час поцілунку. Годинники пропадали під час дружніх обіймів. Найвищим пілотажем було витягти в “клієнта” полярес, забрати з нього гроші, а портмоне знову покласти до кишені.

Доводилося вивчати техніку рухів руками, проходити тести на витривалість і на поведінку в екстремальних ситуаціях.

Наприклад, руку в кишеню треба завжди пхати долонею до людини, такий дотик менш відчутний, витягати купюру з кишені вказівним і середнім пальцями, а висмикувати з поляреса трьома пальцями. Ось ви витягли полярес у людному місці і вам треба дістати з нього гроші й покласти назад. Отже, треба скласти руки перед собою. Вказівний і середній палець правої руки лежить на лівій, і оточуючі бачать ваші складені руки. Зазвичай люди, щоб дістати щось, використовують якраз великий, вказівний і середній пальці. Для кишенькаря це не обов’язкове правило. Прикривши портмоне долонею лівої руки, він відкриває його і витягає гроші, затиснувши їх безіменним пальцем і мізинцем. Тепер крок до жертви, зближення на секунду і пустий полярес знову в неї у кишені, а ви продовжуєте невимушену розмову. І головне весь час дивитися в очі і посміхатися. Варто вам подивитися на свої руки, і “клієнт” теж опустить очі, машинально слідкуючи за вашим поглядом. Цього вам не потрібно.

Пальці студентів мали бути вправними, тому вони весь час мали в руках олівець, карту, монетку, будь-який невеликий предмет, який повинні були весь час крутити та ганяти поміж пальцями, не зупиняючись під час навчання, розмови, навіть на перервах. Були і силові вправи. Доводилося тримати кінчиками пальців мішечки з піском. Вага мішечка коливалася від 100 грамів до 5 кілограмів.

Щоб дочекатися потрібного моменту, іноді доводилося довго перебувати біля «клієнта» у незручній позі, і чимало часу треба було проводити у спортзалі, тренуючи гнучкість і роблячи вправи на розтяжку.

Уроки моди й етикету

Одним з обов’язкових курсів був курс пошиття модного одягу. Здається, навіщо злодію додаткова професія? Ці знання необхідні саме для успішної роботи за фахом. Треба знати, що зараз носять, з якої тканими пошитий одяг, як вона мнеться, де морщиться, де треба потягнути чи притиснути, щоб відкрився доступ до кишені. Пам’ятаєте знамениту цитату з фільму “Джентльмени удачі”: “Это вам не мелочь по карманам тырить”. Хочеш взяти нормальні гроші, мусиш спілкуватися з багатими людьми і зовні не відрізнятися від них. Отже, студентам доводилося багато читати, розумітися на мистецтві та навіть писати вірші. Поетичній майстерності у злочинній академії також вчили.

Велике скупчення багатих людей було в театрах, отже, необхідним ставало знання репертуару, знаменитих артистів, театральних критиків. Щоб не поцупити підробку, вартувало розумітися на коштовностях…

Навчання не тривало якийсь певний термін часу. Якщо в учня не було таланту, Портсигар виганяв його відразу. Якщо ж талант і бажання вчитися було, метр займався з учнем, доки не перетворював його у довершений механізм вилучення грошей. Після закінчення навчання Тадеуш Поуздро сам визначав, хто може залишитися у Львові, а хто має поїхати. У місті він лишав наймайстерніших. Навряд чи це була повага до свого міста. Просто найкращого складніше упіймати, отже, він не зможе виказати вчителя.

Школа закривається

Чи знала про школу поліція, сказати тяжко. Можливо й ні, а можливо, пан Портсигар платив поліцейським пристойну плату за спокійну роботу. Кажуть, що функціонувала вона майже 50 років і закрилася через трагічну загибель метра Поуздро. Перед Першою світовою у Львові було неспокійно. Студентські заворушення, страйки, міжнаціональні конфлікти. Непевний час забрав Тадеуша Портсигара. Увечері на вулиці його збили з ніг п’яні студенти, які тікали від поліції. Старенький вже погано тримався на ногах і ходив з паличкою. Впавши, він вдарився головою до бордюру і помер. Зі смертю Портсигара академія перестала існувати, а разом з її зникненням пішла на спад і культура львівського шляхетного кишенькарства. Зараз кишенькарі не ризикують повертати полярес до кишені власника. Тепер до вас підходять два здоровенних хлопці і тримають за руки, доки третій риється у кишенях. І, напевно, той, хто опиниться у такій ситуації, бовтаючи ногами у повітрі, буде із сумом згадувати злодіїв, які позбавляли вас грошей легко й елеґантно, під час приємної розмови.

Журнал "Кримінальне чтиво.UA"

УНІАН в Google News