Амністія для покараних двічі

Про існування селища з химерною назвою Макорти більшість жителів Дніпропетровщини навіть не здогадується. Тут, у степовій глушині Софіївського району майже півстоліття тому було створено виправну колонію №45 для злочинців-інвалідів.

Засуджені, аби не втратити зв’язку із зовнішнім світом, до «дірок» зачитують газети: шукають там усе, що пов’язано з амністією. Правда, начальник колонії каже, що помилування торкнеться невеликої кількості осіб - які відбувають покарання за неважкі злочини

Про існування селища з химерною назвою Макорти більшість жителів Дніпропетровщини навіть не здогадується. Тут, у степовій глушині Софіївського району, на березі річки Саксагань, майже півстоліття тому було створено єдину в Україні виправну колонію №45 для злочинців-інвалідів. На під’їзді до режимного об’єкта здалеку видніється золотий купол табірної каплиці. Випадковому подорожньому може здатися, що серед садів і полів знайшла притулок смиренна чернеча обитель, проте це зовсім не так. За черговим поворотом дороги несподівано з’являється бетонна стіна, колючий дріт і сторожові вежі. Навіть у самому селищі Макорти здебільшого мешкають співробітники колонії із сім’ями, а професії наглядача або охоронця серед місцевих жителів стали спадковими.

ТИХА ВОДА ГРЕБЛЮ РВЕ

«Раніше, за радянської влади, тут був звичайний ЛТП, — розповідає начальник колонії Володимир Халавка. — Алкоголіки і наркомани, які були на лікуванні, допомагали будувати греблю для ставу на річці Саксагань, але потім влада вирішила, що лікувальна база і приміщення цілком підходять для утримування злочинців-інвалідів». На сьогодні в колонії утримується майже 900 в’язнів із першою і другою групою інвалідності з усіх областей України. Багато хто з них пересувається з паличками або на милицях, є й «колясочники». Обслуговують інвалідів півтори сотні здорових в’язнів, які виконують господарські і побутові роботи. Заняття часом не з приємних, проте ніхто не скаржиться, тому що життя у звичайній зоні — набагато гірше. Перше, що спадає на думку під час відвідування колонії: навіщо мучити в неволі хворих людей? Адже сам Господь покарав їх двічі, позбавивши не лише свободи, але й здоров’я. Крім того, є в’язні доволі похилого віку — старшому з них уже 84 роки. Таке питання «хазяїна» зони, схоже, не дивує. Адже серед його підопічних багато небезпечних для суспільства людей — наприклад, безногий людоїд, який убив свого подільника, вирізав у нього печінку, засмажив і з’їв. «Майже 80 відсотків наших ув’язнених відбувають покарання за тяжкі злочини — здебільшого за вбивства, — пояснює начальник колонії. — Більшість із них — рецидивісти, які мають по кілька «ходок». Коли їх звільняють, багато хто кричить: «Пахан, я у відпустку! Через місяць повернуся!» Нерідко трапляється й таке: інвалід або «колясочник», який вийшов на свободу, просить у випадкового перехожого закурити, а коли той наближається — б’є ножем, щоб швидше і якомога на довший термін повернутись у «рідну» зону». Судячи з усього, життя в умовах ринкового суспільства лякає самотніх зеків-інвалідів похилого віку більше, ніж існування за колючим дротом. Тут їм гарантовані триразове харчування, помивка, чиста постіль і медичне обслуговування. Близько 60 відсотків інвалідів втратили зв’язок із зовнішнім світом, і після звільнення їм просто нікуди йти. Начальник колонії згадує, що за півтора десятиліття його роботи деякі зеки повертались у Макорти по п’ять-шість разів.

«ТИХА ГОДИНА» Й ДІЄТА

При вході на територію колонії доводиться здати записувальну апаратуру, мобільний телефон і сумку — такі правила, зумовлені режимом. Однак перше, що вражає за залізними воротами, — відчуття, ніби ти потрапив не в зону, а в парк або елітний клуб. Довкруги вимощені плиткою і неправдоподібно чисті тротуари, зелені газони, квіткові клумби, недобудований фонтан і навіть скульптури з підсвічуванням. Серед них — фігури Ісуса Христа, Діви Марії і... богині правосуддя Феміди. Поруч білий і охайний божий храм — творіння рук самих в’язнів. Над прикрашанням зони, як розповідають, кілька років тому працював народний умілець на прізвисько Купола — людина авторитетна, мав за плечима вісім «ходок». Утім, талановитих людей і зараз «на зоні» вистачає. «Своїх в’язнів, — розповідають представники адміністрації, — ми не маємо права примушувати до праці. Проте приблизно п’ять відсотків із них аж ніяк не проти заробити зайву копійку». У виробничих майстернях є можливість шити спецодяг, займатися деревообробкою, плести сітку-рабицю або виготовляти шлакоблоки. На території колонії є також город, тримають свиней, кіз і курей, що дозволяє не лише зайняти людей, але й отримувати свіжі продукти й овочі до столу. Крім того, адміністрація колонії здає місцевим фермерам землю в оренду, а ті розраховуються зерном або соняшником. «Жити тут можна», — впевнено говорить днювальний у їдальні Андрій із Дніпродзержинська. За свої 29 років він уже чотири рази опинявся за ґратами — як сам він говорить, «за розбій, грабіж, крадіжки та наркотики», просидівши в колоніях майже половину короткого життя. Цього дня в «меню» табірної їдальні: кукурудзяна каша з м’ясним соусом, чай і хліб на сніданок, суп і перловка з м’ясом на обід, каша пшоняна з чаєм і хлібом — на вечерю. «Делікатесів немає, але багато в’язнів нічого подібного на волі не мають, — запевняє інший працівник їдальні. — Для них тутешнє харчування — як у санаторії». І це не просто слова, оскільки ув’язненим, які страждають від захворювань, потрібна дієта, яку призначають лікарі. Зі слів представників адміністрації можна зробити висновок, що «відсидка» в колонії схожа на перебування в таборі праці і відпочинку. Ранок починається о шостій, у вихідні і свята — на годину пізніше. Потім — умивання, гоління, наведення чистоти і порядку в житлових корпусах. За сніданком слідують виховні бесіди і лекції. Після обіду охочі можуть працювати в майстернях, грати в настільні ігри, займатися спортом. Хто не має середньої освіти, в обов’язковому порядку доучується, решта може читати книжки і газети з бібліотеки. А якщо нерви не в порядку — є можливість поспілкуватися з психологами і пройти курс у кімнаті релаксації, послухати класичну музику і подивитись на акваріум з рибками. Увечері за пару годин до відбою — вечеря і перегляд новин, кінофільмів і телепрограм. Щоправда, програму перегляду складає адміністрація, оскільки супутникове телебачення особливою невинністю не вирізняється. Та все ж у колонії, де утримуються непрацездатні інваліди, проблема дозвілля залишається, що загрожує конфліктами. Адже якщо ув’язнений не зайнятий, у голову йому лізуть непотрібні думки. Керівництво колонії шукає вихід зі становища. «Нещодавно ми вирішили впровадити «тиху годину» — денний післяобідній сон», — усміхається начальник ВТК №45. І нерви міцнішають, і термін швидше спливає.

КАЗЕННИЙ ДІМ

Житлові корпуси, де живуть в’язні, відгороджені від решти території колонії сталевими ґратами, перемахнути через які не так-то просто. Про те, що охочі є, свідчать стенди з фотографіями ув’язнених, схильних до агресії і втечі. Щоправда, таких, судячи з усього, одиниці. У житлову зону входимо у супроводі заступника начальника колонії із соціально-виховної і психологічної роботи Олександра Трофименка, а також двох дужих охоронців із гумовими палицями. Курорт курортом, але статися може будь-що, тим більше, що до гостей явно підвищена увага. Люди в зеківських робах дивляться насторожено і допитливо, вираз облич інколи лякає. Проте більшість із них зовні привітні і навіть, як здалося, зайвий раз хочуть привітатися, почути чужу мову. Днювальний у бараці загону №12 — Сергій Дьяченко з Полтави, ставний чоловік 50 років, знайомить із життям в’язнів. Весь загін спить в одному приміщенні. Побут практично нічим не відрізняється від побуту армійської казарми — ряди залізних ліжок під сірими ковдрами, табурети і тумбочки. Відмінність у тому, що в туалеті й умивальнику — поручні і перила, скрізь обладнані пандуси. У «битовці» житлового корпусу — імпортний холодильник, забитий продуктами, купленими в табірному магазині або переданими родичами. «Крадіжки у нас повністю виключаються, — говорить Сергій. — Сам ув’язнений за бажанням може пригостити своїх товаришів, але чужого ніхто не візьме!». Подібне вважається «крисятництвом» і жорстоко викорінюється. Сергій зізнається, що, як і більшість його товаришів, сидить за вбивство. Проте подробиці замовчує. Його батько був партійним працівником, а він сам історик за освітою. Є сім’я, дорослі діти й онуки. У колонії для інвалідів опинився після інсульту. «Погано те, що тут сидять люди різного віку — є люди похилого віку, а є молоді хлопці, — говорить Сергій. — Через це інколи трапляються конфлікти». В цілому життям у колонії він задоволений. «Після передачі системи виконання покарань Міністерству юстиції порядку стало більше, — вважає він. — Поки вся ця система була під контролем МВС — порядку не було. Менти ловили, менти розслідували, менти саджали — все було в одних руках». Серед ув’язнених можна зустріти людей із різними долями. Ось під’їжджає на візку худорлявий чоловік років 40 — Сергій із Сєверодонецька. У минулому він служив у миротворчому контингенті в колишній Югославії. Ногу втратив набагато пізніше і за наркотики вже двічі побував у в’язниці. Його колега по нещастю, «колясочник» Павло із Житомира, воював в Афганістані. Десятирічний термін відбуває за вбивство, а інвалідом став «на зоні». Обидва ветерани наполегливо пишуть касації, добиваючись пом’якшення своєї долі. Вони запевняють, що просто «так вийшло» — лихий попутав.

ЗОЛОТІ КУПОЛИ

У табірній каплиці нас зустрічає невисокий на зріст в’язень, який наглядає за храмом. Представляється — Сергій Манько з Чернігівської області, у минулому футбольний тренер. У шалені 90-ті сплутався з бандою рекетирів, яка відправила на той світ два десятки чоловік. Сам теж сидить за вбивство. «Якби не я, то значить — мене», — лаконічно пояснює церковний староста. У каплицю ходить тричі на день, замолює гріхи. Божий храм в ідеальному стані, виблискує білизною стін і золотим куполом. «Регулярно молитися сюди приходить осіб 20, хоча на свята народу буває більше», — говорить доглядач. Розповідає, що звести таку каплицю для в’язнів-інвалідів допоміг Київський патріархат, при цьому розщедрились деякі спонсори. У Московського патріархату в колонії теж є свій «храм», але це всього лише невелика молитовня-кімната в адміністративній будівлі. Власні молитовні мають також євангельські християни й іудеї. Євреїв у таборі зовсім небагато — до десяти осіб, і сидять вони здебільшого, як кажуть, не за «мокруху», а за махінації. Табірна синагога обладнана в підвалі, де ніхто і ніщо не може перешкоджати молитві і медитації. Зі стелі звисає «липучка» для всюдисущих і настирливих мух, на столі лежать святі книги. Просто при нас у підвал спускається літній і напівсліпий чоловік, одягає на маківку кіпу і починає молитися. «Якщо до інших конфесій священики приїздять із сусідніх сіл, то до нас рабин — наприкінці тижня з Дніпропетровської синагоги», — розповідає староста Олег Печорний, у минулому керівник профспілки. — Надходить до нас від общини і благодійна допомога. Коротше кажучи, нас не забувають». Доречно зауважити, в колонії священики вінчають по три-чотири пари щороку. Одружуються не лише ходячі, але й «колясочники». Знайомляться з жалісливими жінками здебільшого через листування і газетні оголошення. Чоловік і дружина раз на три місяці можуть зустрітися в гостьовій кімнаті, причому не на одну ніч. До їхніх послуг за подвійну плату є навіть номер люкс. Особливо в колонії запам’яталась історія кохання одного в’язня-інваліда і жінки-адвоката. «Він — інвалід дитинства, зріст — метр сорок п’ять, а вона зростом 180 сантиметрів, — розповідають працівники колонії. — Закохались — одружилися, жили в Запоріжжі, але він знову когось убив, та ще й голову відрізав. Тепер вона знову чекає його з в’язниці. І таке буває».

Останнім часом темою №1 у колонії було — чи підпише Президент закон про амністію. Проте, схоже, що для більшості охочих вийти на свободу — це марний клопіт. «Нашим ув’язненим, — вважає начальник колонії, — амністія в основному не «світить». Вона торкнеться осіб 30, не більше — тих, хто відбуває термін за нетяжкі злочини. Крім того, їх не випустять без рішення суду, якщо у них не погашений позов про компенсацію матеріального або морального збитку. Тому амністія в нашій колонії вплине на долю тільки малого відсотка ув’язнених». Утім, самим інвалідам цей шанс все одно зігріває душу.

Вадим Рижков, «День»

УНІАН в Google News