Дешевизна, пляжі і борщ: Кримом з рюкзаком за плечима

Півострів пропонує туристам можливість не лише насолодитися морем та сонцем. Багато цікавого знайдуть спраглі до історії. До того ж мандрівка не повинна дуже обтяжити ваш гаманець, пише британська The Guardian

Крим пропонує туристам можливість не лише насолодитися морем та сонцем. Багато цікавого знайдуть на півострові і спраглі до історії. До того ж мандрівка не повинна дуже обтяжити ваш гаманець, ділиться враженнями Макстон Вокер у британській The Guardian.

«Викликати вам таксі до Долини смерті?», – запитала адміністратор в готелі. Довга мовчанка. «Гаразд, – сказала вона. – Що робити водієві, коли ви туди приїдете?» Я відповів. Вона подивилася на мене, як на божевільного.

Я – у маленькому портовому містечку Балаклава на південному заході півострова Крим, що в Україні. За декілька миль від долини, де 25 жовтня 1854 року Легка бригада здійснила кавалерійський наступ на російську артилерію, що був справжнім самогубством.

За п’ять днів до того, я прилетів із рюкзаком до Сімферополя, столиці Автономної Республіки Крим, до якого година польоту з Києва і три години – з Лондона. Мене привів сюди випадковий інтерес до непростої війни, яку тут в 19-му столітті вела Британія, перспектива дешевої індивідуальної подорожі та сонце пізнього літа. І у цьому бажанні я був не самотній. Росіяни і українці масово їдуть сюди у літню відпустку, відновлюючи в пам’яті дитячі спогади про часи, коли поїхати за кордон було неможливо і Крим був найекзотичнішим місцем на землі.

Купивши в Сімферополі квиток за суму, еквівалентну 1,50 фунта стерлінгів, вже за півтори години я крокував набережною курортного міста Євпаторія, а потім занурився в середньовічний лабіринт старої частини міста. Моя ранкова прогулянка завершилася тарілкою борщу і тюфтельками за 40 пенсів в одній зі «столових» – цих усюдисущих їдалень з недорогою і важкою для шлунку їжею.

Провівши день на громадському пляжі, я прогулявся набережною повз ресторани, бари і тири, де горді батьки вчили своїх юних синів тримати несправжні автомати Калашникова.

Наступна зупинка – Севастополь, в якому завдяки глибокій затоці та надійно захищеній гавані, й досі базується Чорноморський флот Росії. До середини 90-х років Севастополь був «закритим містом», під‘їзди до якого контролювали військові контрольно-пропускні пости. Мені таки вдалося потрапити в місто, але всі місця в готелях вже були зайняті.

У відчаї я сів на автобус до Балаклави, що за 10 миль на південь. За радянських часів Балаклава мала настільки важливе військове значення, що її навіть не позначали на картах. Але зараз це – вражаюче містечко, сховане поміж високих пагорбів. Навпроти розкішної пристані, вдовж якої попри репутацію закритого міста тягнуться численні хороші бари і ресторани з досить помірними цінами (я взяв собі борщ, піцу та морозиво), розташована причина цієї таємничості у часи холодної війни: схована під землею колишня радянська база субмарин. Тепер тут військово-морський музей – вологі коридори, яким не видно кінця-краю, інженерні станції, сухий док, витесаний у скелі. Вражаюче і водночас похмуре видовище.

Наступного дня я маршруткою повернувся до Севастополя. Місто колись давно заснували греки, чий стиль згодом охоче перейняли місцеві архітектори, надавши місту класично грецького вигляду. У гавані зловісно видніється бойовий корабель «Москва», флагман Чорноморського флоту Росії. Перед обідом я піднявся на пагорб на півдні міста, щоб помилуватися вражаючою севастопольською Панорамою. Це велика картина на 360 градусів, яка зображує битву за Севастополь 1855 року. Пообідавши (пиво і хот-дог у прибережному парку), я сів у човен, який відправлявся на схід від Інкермана, і поїхав дивитися на красивий Інкерманський Свято-Климентіївський печерний монастир.

А наступного дня я мав їхати у Долину смерті. Мій таксист, Ільбрус, прибув, однак не знав, де розташована долина. Розпливчасті вказівки в моєму путівнику не допомогли. Не знали цього також і охоронець готелю та адміністратор. Тоді Ільбрус запропонував пошукати долину в інтернеті, який був у службовому приміщенні. І з поспіхом роздрукованою картою ми нарешті вирушили.

Ми знайшли головний російський пам’ятник загиблим у Кримській війні і зупинилися, щоб зробити кілька фотографій. Потім проїхали трохи назад убік Балаклави і звернули у виноградники, де знайшли невеликий пам’ятник із білого мармуру, присвячений Легкій бригаді. Потім, знемагаючи від літної спеки, 15 хвилин пленталися через власне долину.

Це не стільки долина, скільки заглибина між пагорбами, але ми піднімалися вгору північним схилом, поки не досягли місця, звідки російські солдати стріляли по кавалеристах, які їх атакували. Я передав свою відеокамеру бідолашному Ільбрусу, відкрив книгу і зачитав безсмертні рядки Альфреда Теннісона:

Питань не ставлять тут,

Обов’язок їхній – піти і померти.

В Долину смерті навпростець

Коней пустили ескадрони

У відповідь – лише теплий вітер.

Переклад InoZMI

УНІАН в Google News