Володимир Даниленко написав перший роман про українську бюрократію

Де керує жінка, там  завжди інтриги... Українська література належить до літератури доганяючого типу... За роки незалежності створено український бюрократичний сленг... Інтерв`ю

В українській літературі з’явився перший роман про бюрократичний клас. За сімнадцять років незалежності сформувалась національна бюрократія, психологію, поведінку, забобони і звички якої описав у сатиричному романі „Газелі бідного Ремзі” (Львів, видавництво „Піраміда”, 2008 рік) відомий український письменник Володимир Даниленко. Герой його роману проникає в Кабінет Міністрів і Секретаріат Президента, щоб простежити за найменшими порухами душі цього закритого для стороннього ока  класу.

Володимире, про українську корупцію вже говорять сімнадцять років. А міжнародна організація Transparency International щороку повідомляє, що ситуація з корупцією в Україні погіршується. Чому в такому випадку це перший вітчизняний роман про організатора корупції – бюрократичний клас?

Відео дня

Життя бюрократії завжди було закритим для літератури не лише в Україні. Чи багато ви знаєте сатиричних романів про сучасну бюрократію в американській, французькій, російській літературах?

Бюрократія – занадто герметична, щоб впускати в себе сторонніх людей. Щоб описати бюрократію, треба проникнути в її середовище, її свідомість, відчути, як вона мислить. Журналіст це зробити не може. Він може роздути корупційний скандал, але корупційні скандали в Україні завжди закінчуються хепі ендом для корупціонерів, яких захищає система.

Як би ви охарактеризували український бюрократичний клас?

Це специфічний клас обережних і дисциплінованих людей, за допомогою яких рухається державна машина. Але вся проблема не в рядових функціонерах, а в керівниках вищої і середньої ланки. Якби до влади прийшла сильна особистість, одержима ідеєю модернізації українського суспільства, то найперше, що треба було б їй зробити – це звільнити всіх без винятку начальників управлінь і департаментів із забороною до кінця життя займати керівні посади в органах виконавчої влади.

За допомогою рекрутингових агенцій потрібно набрати нових керівників вищої і середньої ланки (а не за партійним і родинним принципом, як це практикують в Україні) і змусити їх займатися виключно законотворчою і експертною діяльністю. І ніяких проектів на кшталт зйомок фільму про Кабмін з бюджетом Спілберга, знятого студентами Київського національного університету театру, кіно, і телебачення імені Карпенка-Карого, щоб сховати цей фільм у сейф разом із фінансовим звітом.

Чи має українська бюрократія національний колорит?

За роки незалежності створено український бюрократичний сленг, що витіснив мову радянської бюрократії. Якось я став свідком інциденту, коли податківець конфісковував товар у дрібного підприємця, що торгував у недозволеному місці. Вичерпавши всі аргументи, продавець вдавався до останнього, на його думку, ефективного радянського кліше і з обуренням вигукнув: „А по какому, собствєнно, праву?!” „Відповідно до чинного законодавства”, – незворушно відповів податківець. Продавця аж заціпило від правового і лінгвістичного безсилля, і він мовчки віддав товар.

У вашому романі описані конфлікти та ієрархічні перипетії української бюрократії. Процитую один із афоризмів вашого роману: „Як блохи розмножуються при шерсті, так самодури при владі”. Наскільки сатирично зображений вами світ чиновників є загрозою для безпеки країни?

Від ефективності бюрократичного класу залежить конкурентноздатність країни. Спостерігаючи за корупцією у верхніх ешелонах влади, народ зневірюється в українській державі і може відмовитись від ідеї незалежності.

Уже в літописному зведенні ХІІ століття „Повість минулих літ” висновки щодо неефективності давньої української бюрократії зводилася до простої думки: земля наша велика й багата, а порядку в ній нема, „прийдіте княжити і володіти нами”. Так запрошували наші предки до керування країною іноземні династії, знаючи, що їхні апетити будуть менші від апетитів місцевих чиновників.

Жоден український політик не піднімав серйозно проблеми ефективності роботи державного апарату. Коридорами української влади досі поважно ходять з архаїчними папірцями, хоча розвинуті країни вже перейшли до електронного документування, і це значно підвищує ефективність роботи апарату. Давно назріла потреба введення в органи виконавчої влади психологічної служби, без рекомендацій якої не повинні затверджувати людину на керівну посаду. Серед керівників державних органів усіх рівнів вистачає функціонерів, яким через їхню мізантропію та невисокий інтелектуальний і культурний рівень протипоказано керувати іншими людьми. Таких психологічні служби мають просто не допускати до керівництва.

У вашій книжці „Сон із дзьоба стрижа” створено різні типи демонічних жінок. Як би ви охарактеризували жінку, яка прагне влади?

Жінка прекрасна в любові. Поза любов`ю вона руйнівник. Для жінки важливо не порушити в собі гармонію. Якщо жінка рветься до влади, – це свідчить, що гармонія в ній порушена, і влада потрібна жінці як сатисфакція за недостаток в її житті любові. Така жінка не несе нічого доброго, у ній відсутня творча енергія, тоді суспільство стає заручником її амбіцій, що виросли з комплексів, образ і психічних травм жінки.

Якщо вже ми заговорили про жінку і владу, то з кого, за вашими спостереженнями, виходять кращі керівники: з чоловіків чи жінок?

Мої читачі – переважно жінки, і спілкуватися мені приємніше з жінками. Їхній шарм, багатство емоцій, спостережливість, інтуїція, такт – це те, чого часто бракує чоловікам. Але мушу визнати, що кращі керівники виходять із чоловіків. У жінок відсутнє стратегічне мислення, жінка може бути блискучим тактиком, але не стратегом. Там, де керує жінка, завжди хаос. Жінці складно відокремити головне від другорядного, тому в жінки-керівника дрібниці стають глобальними проблемами, а головні проблеми перетворюється на дрібниці. У жіночому стилі керівництва фізіологічні комплекси домінують над логікою. Жінка-начальник відразу обирає собі жертв, які стають килимками для чищення її кігтиків. І цей ритуал допомагає їй підтримувати тонус начальника і задовольняти раніше приховані садистські нахили.

Де керує жінка, завжди інтриги, а в колективі підлеглих відбувається розшарування на улюбленців, людей, до яких вона байдужа, яких змушена терпіти, і людей, яким вона регулярно капостить, одержуючи від того неабияку втіху. Із сотні жінок-керівниць, яких я знав, лише одна могла налагодити гармонійні стосунки в колективі. Ця жінка мала чітке бачення, на який рівень має вийти її організація через рік, п’ять, десять років. Правда, зовні вона нагадувала Ісаака Ньютона.

Чи можна, на вашу думку, побороти корупцію в Україні?

Найлегше її побороти в органах виконавчої влади. Для цього достатньо політичної волі Президента, прем’єр-міністра та їхніх команд. Більшість корупційних схем шиті білими нитками, і про них знає кожен рядовий клерк, який готує документи.

Щоб побороти корупцію, влада, як мінімум, має відмовитись від її організації. Складніше вилікувати цю хворобу в медицині, міліції, судах, паспортних столах, дозвільній системі. Але починати, безумовно, треба з органів виконавчої влади, корупція в яких деморалізує українське суспільство.

Чому одні народи змогли створити державний апарат, дякуючи якому їхні країни процвітають, а інші спостерігають, як апарат розкрадає державні кошти, обурюються, приводять до влади інших людей  і з жахом бачать, що нові політики так само крадуть, як і попередні. Хто врешті-решт у цьому винен?

Не остання роль у цьому церкви. Зверніть увагу, найбагатші країни – протестантські. У них найнижчий рівень корупції. За ними йдуть католицькі країни, в яких періодично вибухають корупційні скандали, але там їх значено менше, ніж у православних країнах, які, здавалося б, мають усе для процвітання: корисні копалини, сприятлитві кліматичні умови, інтелектуальні ресурси, але казнокрадство гальмує їхній розвиток. Православна церква завжди обслуговувала владу, вважаючи, що всяка влада від Бога. За такою логікою: якщо влада краде, то Господь їй це дозволяє. У православних країнах казнокрадство не вважається гріхом. Одного разу я почув розмову двох жінок про заступницю начальника управління Кабінету Міністрів. „За півроку на своїй посаді вона побудувала триповерховий котедж під Києвом”, – заздрісно мовила перша жінка. „Молодець!” – відповіла друга. З їхньої розмови я зрозумів, що на місці тієї заступниці обидві жінки вчинили б так само. За радянських часів український народ не вважав гріхом красти в колгоспах і на заводах, а зараз він не вважає гріхом красти з бюджету. Однак приватна власність (у цьому і проявляється дрібнобуржуазна суть нації) в Україні священна.

Усі знають, що в Україні кожна партія одержима ідеєю відкусити шматок бюджетного пирога або щось приватизувати. Але після розмови з вами я втратила надію на молодих політиків і нові партії. Ви ніколи не пробували поміняти релігію?

Одного разу я зі своїм давнім приятелем Андрієм Гарасимом пішов у київську мечеть на Татарці. Мулла провів з нами вступну лекцію про іслам, а потім заявив, що ми прямо зараз можемо стати мусульманами.  Він, мабуть, подумав: якщо в мене чорне волосся, а Гарасим схожий на здорового турка, то прийняти іслам для нас – все одно що українській партії пообіцяти що-небудь перед виборами. Чим складніша людина, тим складніший у неї шлях до Бога. І церква в цьому не завжди буває добрим порадником. Та не зважаючи на мій скепсис щодо православної церкви та інтелектуальну підготовки її священиків, я відчув раптом у собі такий внутрішній протест, що від несподіванки аж захлинувся.

І що ви йому відповіли?

Я відповів, що ми не готові до таких радикальних кроків. Після цього мулла втратив до нас найменший інтерес.

Ваші відвідини мечеті були потрібні для літературного досвіду?

Тоді я писав роман „Газелі бідного Ремзі” і хотів знайти серед мусульман прихильників суфізму.

У такому разі, давайте, поговоримо про літературу. За якими критеріями визначається якість національної літератури?

У літературі, як і в автомобілебудуванні, відбувається безконечний процес технічного вдосконалення. Я маю на увазі винайдення нових естетик і розповідних технік. Тому всі національні літератури поділяються на авангардні і доганяючі.

А до якого типу належить українська література?

Українська належить до літератури доганяючого типу. Ми завжди освоюємо вже кимсь відкриті естетики.

Чи були в українській літературі письменники, які перебували в авангарді світового літературного процесу?

У двадцятому столітті першовідкривачами нових літературних естетик були Юрій Яновський і Михайло Яцків. Луї Арагон відразу оцінив інноваційність естетики Яновського. Застосований ним у прозі метод монтажу кадрів був на той час революційним явищем, і Яновський опинився а авангарді світового літературного процесу. Оригінальною була і експериментальна надкоротка проза Михайла Яцкова. І хоч політична система скалічила обох письменників, вони залишились першовідкривачами нових естетик.

Чи є в Україні літературні кола, здатні адекватно оцінити самобутність письменника?

В Україні немає таких кіл, оскільки немає незаангажованої критичної думки.

Заангажованій на чому?

На кланових інтересах, на окремих постатях і, зрештою, на собі.

Що вас зараз найбільше непокоїть?

Мене непокоїть багато речей.

Наприклад?

Наприклад, відсутність України у світовому культурному просторі. В одного сучасного американського письменника польського походження я прочитав повну ядучого сарказму фразу: вона була відмінницею і навіть знала, де знаходиться на карті Україна.

Я колекціоную фестивальні фільми і відстежую, як у художньому кінопросторі з’являються Польща, Литва, Румунія, Угорщина, Чехія. Ці країни згадуються у фільмах і входять у світову свідомість. А України, як і раніше, там нема. Для світу ми – невидима земля.

А що вас найбільше обурює?

Безмежний егоїзм українських політиків, які заради задоволення власних амбіцій готові поміняти політичний устрій країни. Дивно слухати, як наші політики доводять, що Україні найбільше підходить парламентська модель управління. Так можуть говорити тільки люди, які не знають ні національного характеру, ні історії своєї країни. Як тільки слов’янізувалась варязька верхівка, Київська Русь розпалась. Фактично її погубив регіональний егоїзм місцевих еліт. Відтоді Україну роздирали різні центри влади: гетьман з одного боку, Запорозька Січ з другого, народ з третього, польський король з четвертого. Україна не пройшла через національну монархію, тому не доформувалась як нація.

Парламентські моделі управління годяться для зрілих націй, а не для тих, які гривню називають рубльом. Зробити міцною Україну може тільки сильна президентська система управління. При ліквідації інституту президентства Україна скотиться до феодалізму, а відцентрові тенденції, сепаратизм, місцеві кримінальні клани і постійна загроза Росії розірвуть країну на шматки. Відійде Крим, який сімнадцять років готують до такого урочистого моменту; відійде Закарпаття; Донбас перетвориться на українське Придністров’я; Одесу теж багато років зомбують, ніби вони – особливий Новоросійський край, що нічого не має спільного з Україною; Галичина й Волинь від безнадії втечуть у Європу, а в Центральній Україні російська влада перед виборами з усією, на яку тільки вона здатна безпардонністю, настійливо рекомендуватиме чергового малоросійського генерал-губернатора, що напередодні Нового року буде вітати народ незрозумілою мовою, про яку журналісти у новинах раз у рік згадають, що такою мовою колись розмовляли в Україні. Зате у нас буде дешевий газ, якщо на той час він ще залишиться на планеті.

Гумор у вас, звичайно, чорний. Втіште чимось приємним хоч під кінець розмови тих, у кого почалася чорна смуга в житті.

Усе людське життя нагадує гойдання маятника. І якщо вам у чомусь не щастить, це означає, що незабаром ваш маятник хитнеться у протилежний бік. Тож налаштуйтеся одержати приємну компенсацію за свої переживання.

Розмовляла Божена Максимчук