Томенко знову вишукує дива: прогулянка палацами Чернігівщини

Томенко знову вишукує дива: прогулянка палацами Чернігівщини

Палац Розумовського: граф ніколи не забував про своє походження… Палац Галаганів залишився без перебудови… Качанівський палац має розкішний парк і ставки, де можна порибалити і поплавати…

Нардеп Микола Томенко знову вирушив Україною у пошуках див... Наразі за його ініціативи триває чергова акція “7 чудес України: замки фортеці, палаци”. Чернігівщину в ній представляють три номінанти:  Палац Кирила Розумовського (Батурин), Палац Галаганів у Сокиринцях та Качанівський палац, до яких і завітали Микола Володимирович з командою журналістів.

Палац Розумовського в Батурині

Палацу Розумовського в Батурині, що є частиною національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця”, пощастило отримати мецената в образі екс-президента Ющенка. Завдяки йому до Батурина пролягла новенька дорога і постав відновлений палац, оздоблений в кращих тогочасних традиціях. Журналісти жартують, мовляв, якби в кожній області Віктор Андрійович реставрував по палацу чи іншій історичній пам’ятці, українські дороги стали б набагато кращими.

Палац – це дітище відомого шотландського архітектора Чарльза Камерона, яке він утілив у життя в 1803 році на прохання останнього українського гетьмана графа Кирила Розумовського. Під час реставрації будівлі інтер’єрну частину відтворювали за аналогами робіт Камерона в Павловську і Царському селі.

Наразі палац налічує 55 кімнат. Значну частину нинішньої картинної колекції Батурин отримав у подарунок від Львівської галереї. Тут постають портрети майже всіх українських гетьманів: Вишневецький, Хмельницький, Дорошенко, Конашевич-Сагайдачний, Многогрішний, Брюховецький...

Відтворена і каплиця з дерев’яним іконостасом XVIII століття та частиною мощей Святої Варвари з Володимирського собору в Києві.

У Батурині можна побачити і найстарішу в Європу дерев’яну книжкову шафу 1837 року з філософськими написами по боках. Приміром: “Хто святе письмо в серці заховає, той собі в небі корону готує”.

Шафа початку ХVIII століття

Кирило Розумовський мав чисельну бібліотеку, яка налічувала більше дві тисяч томів. Для її обслуговування він навіть виписав з Франції бібліотекаря-упорядника. Граф мріяв передати своє літературне надбання Руссо, та їхня зустріч так і не відбулася, і згодом бібліотека була розпорошена. До наших днів дійшла лише нотна збірка. А Розумовський був дійсно поціновувачем гарної музики, товаришував з Моцартом і Бетховеном. Останній присвятив графу три свої квартети.

Іконостас і мощі святої Варвари

Екскурсоводи запевняють, що Розумовський ніколи не забував про своє козацьке походження. У палаці є і так звана “батьківська кімната”, де зберігається кобеняк (верхній одяг) пастуха й сопілка. Розповідають, що ці дві речі він завжди носив з собою. А ось діти Кирила вже жили на широку ногу. Якось його улюблений син Андрій приніс великі рахунки за одяг і Розумовський-старший сказав: “У мене не було стільки одягу за все життя на ту суму, яку ти витратив на рік. З таким розмахом можна дійти до банкрутства”. На що син відповів: “Батьку, між нами велика різниця: ти був сином простого козака і пастуха, а я – син ясновельможного графа”.

По смерті батька Андрій живе у Відні, замість нього в палаці лишається управитель. Саме він, за однією з версій, підпалив палац, щоб приховати сліди своїх крадіжок. Занепад тривав більше сторіччя. Але сьогодні Батурин врятований (хоча не всі приміщення реставровані) і ми маємо унікальну історичну пам’ятку доби класицизму – величний палац останнього українського гетьмана, інтерес до якого постійно зростає. Тільки за минулий рік музей відвідали 220 тисяч осіб.

Палац Галаганів у Сокиринцях

Сьогодні Сокиринці – це звичайнісіньке українське село на Чернігівщині. А за життя Григорія Галагана його називали “українським Парнасом”. У садибі Галаганів гостювали Шевченко й Куліш, Лисенко й Жемчужников, які насолоджувалися ліричним співом кобзаря Остапа Вересая та українським вертепом.

Павло Григорович Галаган на початку ХІХ століття відходить від військової справи й запрошує в Сокиринці вченого-садівника, архітектора і на основі первинного лісу розбивають парк в англійському стилі, а в 1829 у маєтку з’являється новенький палац.

Унікальність палацу полягає в тому, що з того часу він залишився без перебудови. Східці, вхідні двері, різьба над дверима, колони, ліпнина і навіть подекуди рідне скло у вікнах збереглися до сьогодні.

Завдяки місцевим жителям у 1917 році не був знищений і пограбований і до 1920 року діяв як музей поміщицького побуту. Тому багато галаганівських експонатів сьогодні можна побачити в багатьох українських музеях і навіть у Москві.

Сьогодні палацу конче потрібний капітальний ремонт. А це задоволення не з дешевих – на заміну дерев’яних і металевих конструкцій, які ледве на ладан дишуть, необхідно як мінімум п’ять мільйонів гривень. Палац – це не просто частина української історії і культури, це місце навчання майбутніх робітничих кадрів сільськогосподарських професій. З 1920 року і до нині тут постійно діє навчальний заклад, пристосований до даного приміщення. Сьогодні це Сокиринський професійний аграрний ліцей. У стінах колишнього палацу навчаються майбутні трактористи й будівельники, слюсарі та авторемонтники.

– У нас далеко не кращі діти, але ви ніде не побачите жодного напису, бо вони шанують пам’ять своїх пращурів, – розповідає директор ліцею Микола Купрієнко.

На другому поверсі пустує велика танцювальна зала. Музика тут уже давно не звучить – сучасних танців підлога не витримає. Раніше тут проходили святкові студентські вечори, але ще у 80-х їх відмінили.

Подивитися на маєток Галаганів, прогулятися його тінистим парком з’їжджаються туристи з усієї України. Кажуть, у весняно-літній період буває більше 500 відвідувачів за вихідні. Але заробляти на гостях палац не має права.

– Ми ж не бізнесмени, а учбовий заклад, – пояснює директор.

Прогулюючись англійським парком, ви обов’язково помітите одного мешканця – дерев’яного лісовичка, вирізьбленого ще в позаминулому столітті. Кажуть, якщо прошепотіти йому на вушко своє бажання, воно обов’язково здійсниться.

Качанівський палац

Качанівка – одна з не багатьох садиб, яка збереглася в комплексі, майже цілісно. Маєток був заснований відомим російським полководцем, графом Петром Рум’янцевим-Задунайським як одна з резиденцій президента Малоросійської колегії і генерал-губернатора. У 1824 році у володіння маєтком вступили поміщики-меценати Тарновські. Протягом їхнього господарювання Качанка стає своєрідним культурно-мистецьким центром. З травня місяця сюди починала з’їжджатися творча еліта з Петербурга і Києва. Тут бували і творили Шевченко, Гоголь, Марко Вовчок, Глінка, Врубель, Штернберг, Рєпін, Куліш, Костомаров та інші митці.

Свого розквіту Качанівка досягла в період правління Василя Тарновського. У відомого поміщика-мецената було три пристрасті: колекціонування українських старожитностей, садибний парк і жіноцтво. І всі три потребували неабияких витрат. Тож, згодом він опиняється на межі розорення з боргом у мільйон карбованців і змушений продати улюблену садибу заможному цукрозаводчику, теж відомому колекціонеру-меценату Павлу Харитоненку.

Збереглася легенда про розкішне весілля доньки Харитоненка Олени, коли вся алея від палацу до садибної церкви довжиною 400 метрів була усипана цукром як символ майбутнього солодкого життя молодих. Минулого року завдяки Томенку центральна алея була реставрована, по боках викладена сірими цеглинами, а в центрі білими, що символізує стару легенду про «цукор». Відтоді заради майбутнього солодкого життя багато молодят з Київщини і Чернігівщини мріють пройтися цієї алеєю і відсвяткувати весілля у Качанівському палаці.

Пролетарський клич “війна палацам – мир хатам” на прикладі Качанівської садиби блискуче втілювався в життя. З 1924 до 1933 року тут діє дитяче містечко імені Воровського, 50 безпритульних дітей-сиріт не шкодують ані мармурової скульптури, ані родової гробниці Тарновських у склепі під церковцю. Згодом на цьому місці діють різні лікувально-оздоровчі заклади. І лише в 1980-х роках садиба отримала статус історико-культурного заповідника Качанівка.

Садиба має розкішний парк і великі ставки, де можна порибалити і поплавати. А потім відпочити в тіні старовинних дерев, адже площа парку сягає 547 га.

– Про півфінал конкурсу не треба й говорити, ми у фінал вийдемо і переможемо, – переконаний директор Національного історико-культурного заповідника “Качанівка” Володимир Буренко. – Гадаю, ця акція краще допоможе нам розвивати інфраструктуру, до нас поїдуть туристи, у нас на порозі Євро-2102, а представляємо нашу державу ми, а не військово-промисловий конкурс, як було раніше.

– Чернігівщина – своєрідний край українських палаців, – розповідає ініціатор всіх “акцій чудес” Микола Томенко. – Фактично в Україні немає жодної такої області з такою кількістю палацних комплексів, які збудовані знаними закордонними та українськими архітекторами з відповідними парковими комплексами. Як мінімум один чернігівський об’єкт потрапить у півфінал. Качанівку я бачу, як своєрідний центр україно-російського культурного діалогу, він завжди тут був. Поки цей об’єкт модний регіональний, я хотів би, щоб він став модний загальноукраїнський. Столичні турфірми жаліють пускати свої автобуси сюди по таких дорогах. Тож дорога – це номер один.

Станом на сьогодні в акції “7 чудес України: замки, фортеці, палаци ”беруть участь 134 об’єкти. Метою проведення акції є складення замково-палацової карти України та ґрунтовний аналіз сучасного стану збереженості пам’яток, розкриття їх історико-культурного потенціалу та встановлення перспектив залучення в музейно-екскурсійну, готельну й туристичну сфери.

Анна Ященко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter