Леонід Тендюк: У Сінгапурі в який бар не зайдеш - дівахи сідають на коліна

Писав вірші-оди Сталіну, й це, йолкі-палкі, коли люди з голоду гинули... Коли на "Вітязі"стояли в Момбасі, ходили в гості до Жака-Іва Кусто... Інтерв`ю з письменником-мариністом

Леонід Тендюк, 79 років. Відомий український письменник-мариніст, автор книжок “Одіссея східних морів”, “Шукачі тайфунів”, “Люди з планети Океан”, “Слід "Баракуди”, “Останній рейс "Сінтоку-Мару".

Народився на Кіровоградщині. Навчався в Харківському й Київському університетах. Працював журналістом у газеті “Молодь України”. З 1961 по 1968 роки матросом брав участь в експедиціях на гідрографічному, звіробійному та інших кораблях у Тихому й Індійському океанах. На суднах "Юрій Шокальский" і "Вітязь" ходив у рейси до островів Фіджі, Японії, Нової Гвінеї, Австралії, тричі відвідував Полінезію, був у В`єтнамі під час війни, відвідував атол Бікіні після випробування американської водневої бомби.

З паном Леонідом ми поговорили про мандри, екзотичні країни, скарби, та де можна зустріти найгарніших жінок

- У “Веселці” вже три роки лежить моя повість “На коралових атолах”, реальна історія про пригоди українського матроса в Полінезії, - починає розмову письменник., - Думаю не видадуть. Кажуть, треба 10 тисяч гривень. Оцю книгу, - дістає з потертого шкіряного портфеля грубий томик у непрофесійній синій палітурці (це поетична збірка Тендюка “Блукалець”), - видав за свої гроші, 5 тисяч гривень, а всього 120 примірників. На початку 90-х моя книга “Смерть в океані” 115-тисячним накладом розійшлася.

Пригадує, що Павло Тичина цінував його як молодого поета.

- В мене спочатку  мозги були політикою затуманені, писав вірші-оди Сталіну, й це, йолкі-палкі, коли люди з голоду гинули... Коли захотів почати на міжнародних кораблях в “загранку” ходити, в одеському обкомі партії мені сказали: де гарантія, що ви не втечете. А Павло Григорович товаришував з Іваном Паніним, який тоді був начальником Відділу морських експедиційних робіт АН СРСР. Написав йому листа - і мене взяли на “Вітязь”. Легендарний корабель – колишній німецький банановоз, але після війни його переробили для наукових досліджень океану, саме екіпаж “Вітязя” відкрив найглибшу впадину - Маріанську. Коли на ньому стояли в Момбасі в Кенії, ходили в гості до Жака-Іва Кусто. Його корабель “Каліпсо” теж стояв у тому порту, лагодили гвинт. В мене під рукою був томик Екзюпері. Попросив у Кусто автограф. Він написав: “з водою треба бути дуже обережним”, коли я сказав, що теж захоплююсь підводним плаванням.  Я пірнати з маскою і трубкою ще в кінці 50-х почав. Любив їздити в Одесу в будинок творчості на бичка полювати, поки його не продали, як і  поліклініку, гроші на будівництво якої з наших гонорарів відраховувались. Людям зараз долар душу замінив.

- Що найбільше дивувало в екзотичних країнах?

- У В`єтнамі пригощали жаб`ячими лапками – м`ясо на гов’ядину схоже. Правда, якщо б знав, що за страва, чорта з два їв би, - сміється.

- У Сінгапурі в який бар не зайдеш - де не візьмися - дівахи сідають на коліна. Ми відсторонюємо, а вони питають “а, рашин шип?”. Тобто грошей нема. З жінок найгарніші, найкращі - таміли на Цейлоні – такі ніжні леді з дуже красивими мрійливими очима, а от полінезійки, таїтянки - в основному огрядні бабери. Але на дівчат я вже все витрачав уже у  Владивостоці. У Київ треба було подарунків привезти – багато ж знайомих мав. Йшов на Орлину гору - місцеву барахолку. Купував шмотки, а потім пришивав на них лейби.

Королева західного Самоа подарувала мені намисто з перлин. Сказала, що як буду в скруті, зможу продати одну перлину, й на все життя буду забезпеченим. Мені дружина (народна артистка України, піаністка Елеонора Пірадова) часто дорікає за те намисто. Бо мав до неї багато жінок, і в основному повії, от одна й забрала його.

- Чим підкорили серце королеви?

- У Гонолулу – столиці гавайських островів, стояв вахтовим біля парадного трапу. І тут до мене підійшла худенька руда жінка і заговорила українською… Другого дня під’їхав шикарний лімузин. За кермом сидів чоловік  - пов’язка на стегнах з ворсистої пальмової підкорки, довжелезне волосся, затягнене в тугий вузол, міцні біцепси. Під’їхали ми до їхньої хижі. Нас провели, запропонували присісти, почали частувати. Пані назвалася Ольгою Давидюк. Вона родом з Устилуга на Волині. Її чоловік грав на схожому на мандоліну інструменті, співав. Увечері, коли ми вже мали повертатися на «Вітязь», Ольга й каже: «Ви знаєте, Льоня, мій чоловік — король». Я здивувався. А жінка розповіла таке: у війну вона ще дівчинкою разом з іншими дітьми потрапила до концентраційного табору в Бухенвальді. Там у них брали кров для німецьких солдат. Потім її разом з іншими звільнили. Ольга опинилася в американській зоні. Потрапила до Канади, потім на Гаваях в Гонолулу. Тоді в коледжі вчився її нинішній чоловік Неф Майява. Вони познайомилися. Він був спадкоємним принцом ( його прадід дружив із Робертом Стівенсоном.) Коли Ольга побралася з Нефом, його батько помер. Неф став королем Західного Самоа. Потім подружжя переїхало на Гаваї. У них було четверо доньок. Ольга хотіла передати своїм рідним на Західну Україну привіт через мене, але я побоявся його передати, думав візу хлопнуть мені через політику цю.

- Боялися “органів”?

 - На берег у порту завжди ходили по три. Один обовязково був сексот. Але хто саме, ніхто ж не знав, підозрювали один одного. А ще раз попросив хлопців замовити на радіо в Москві вступ до опери “Тангейзер” - дуже люблю Вагнера. Звучало правда тільки 15 хвилин, бо штурман захотів ще “А я люблю женатого” послухати. А був у нас на “Шокальському” помполіт Толстіков, недолюблювали ми один одного. Як причепився: “А ви знаєте, що Вагнер був улюбленим композитором Гітлера?”.

“Я ношу штани, ви носите штани, Гітлер носив штани... ну що, яке це має значення”, - я йому. Хлопці правда потім говорили, що я їх дуже підвів тим “Тангейзером”...

- Мов іноземних скільки знаєте?

- Я мови ніякої й не знав іноземної, тільки німецьку трохи з війни. Навіть академік Корт, який був начальником експедиції завжди дивувався, як це я на мигах будь-яких людей розумів.

На Сейшелах в Індійському океані зустрів одного кладошукача. Він мріяв знайти піратські скарби. Сам англієць – з Бристоля. Щось торочив мені, що в Порт-Елізабет купив у якогось підшкіпера карту. І цей чмурик вже років тридцять рив, його вже три жінки покинуло, бо ніхто в його затію не вірив. Я пожартував, що теж шукаю скарби, тільки в Каспійському морі. А він серйозно так: “Ні, там навряд чи ви щось знайдете, але я коли знайду золото, вам допоможу. Бо скарбів знайду стільки, що вистачить ще й вашим онукам”.

- На що живете зараз?

- Маю чималу пенсію - 4 тисячі. На день тільки 200 гривень витрачаю - на порошки. В мене не ладне трошки з серцем, із судинами, маю заразний псоріаз, напевно, після тропіків пігментація шкіри порушилась. Живу в жінки на вулиці Пушкінській. Свою квартиру на Гончара здавав одному американському аташе 15 років. 

Розмовляв Іван Столярчук

Фото - Ольги Каменєвої

УНІАН в Google News