Політична й духовна культурність

Тотальна відсутність елементарної культури в українському політикумі особливо цинічно виявилася навесні, коли сама природа спонукає людину до продуктивної праці...

Досі в оцінках суспільно-державного розвитку України превалюють економічні й біологічні показники (ВВП й демографія), а не духовна якість людського життя, що визначає  рівень самоорганізованості суспільства, його еволюційні можливості. Духовна якість життя - це вищий продукт нашого культурного саморозвитку. Тому для підвищення рівня суспільних інтересів і прагнень необхідно виробити нову, ідейно наповнену, систему духовних цінностей, що становлять моральну сутність культури.

Хоч українська нація має надто низький рівень політичної культури - власної політичної свідомості, але ще зберігає досить значний рівень духовної культури - прагнення власної душі жити по-людськи.

Тотальна відсутність елементарної культури в українському політикумі особливо цинічно виявилася навесні, коли сама природа спонукає людину до продуктивної праці, що власне і є сутністю культурного життя на землі. Нинішня криза в усіх гілках влади засвідчує відсутність політичної культури в цілому суспільстві: влада дбає про свою державу в державі й “крізь облудні призми всяких партій” (М. Гоголь) маніпулює суспільною свідомістю, а суспільство, задурманене оглашенними, не виявляє своєї політичної волі. А  в Україні одвіку воля - це рішення народного віча. Це факт найвищої політичної культури.

Саме культура як вища функція суспільного організму здатна розкрити потенційні можливості нації у духовно-інтелектуальному й соціальному планах. Нація самоорганізовується, самовідновлюється завдяки моральним імперативам питомої культури. В чому сутність моральних імперативів? На моральних засадах взаємодопомоги продуктивних сил здійснюється добір у здоровому суспільстві, як і в природі. А відбір в аморальній політиці відбувається на нещадному антагонізмі, що є суттю паразитуючих утворень.

Наявність моральних основ культури виявляється в кожній праведній дії людини як її внутрішня сутнісна ознака, її еволюційна програма. Якщо в людині від першопочатку закладено цю еволюційну програму, то має бути й механізм її здійснення. Таким живим, витонченим механізмом для реалізації еволюційної програми в соціальному єстві нації є національна культура. Основні функції національної культури як системи самовідтворення національного єства: створення високоенергетичного інформаційного поля, де переробляється, зберігається й передається інформація про життя нації у минулому, нині й визначається перспектива її майбутнього; здійснення синергічної взаємодії,  саморегуляції всіх складових суспільства як відкритої соціальної системи; забезпечення цілісності нації та її енергопродуктивної взаємодії з іншими націями.

Процес життєдіяльності нації не вичерпується раціональними засобами політики. Визначальними в цьому процесі в перспективі реалізації еволюційної програми нації є ірраціональні ціннісні орієнтири культури. У розумово-раціональній сфері людської діяльності (влада, бізнес) виявляється загальне для всіх людей прагнення керувати, володіти, що звільняє їх від моральної оцінки власних вчинків і робить їх у цьому однаковими. Тільки в духовно-ірраціональній сфері культури виявляється неповторна душевно-індивідуальна творча первина, і серце як центр духовного життя людини й джерело її моральних почуттів (П.Юркевич) породжує унікальність особистості та індивідуальність  духовного типу людини, нації.

Взаємодією наших спільних сердечних спонук, синергізмом національної взаємодопомоги ми зможемо подолати внутрішнє ослаблення нашого суспільного єства й зовнішні деструктивні впливи та утвердити моральні імперативи національної культури й власну політичну волю в економіці й державному управлінні.

Олександр ШОКАЛО

УНІАН в Google News