Олег Кохан: Квитки на наш фільм на Берлінале розкупили в перший же день фестивалю

Зараз дуже часто спекулюють спецефектами, педалюють новомодними брендами-трендами, а історії в сюжеті немає... І тоді виходить не кіно, а проституція… Інтерв’ю

Український продюсер Олег Кохан днями приїхав з Берлінського кінофестивалю, де представляв німецько-російсько-український фільм «У суботу» про катастрофу на Чорнобильській АЕС. Стрічка «ведмедя» не виборола, проте дискусій викликала багато… Олег Кохан відповів на наші запитання.

Пане Олегу, за останні фактично два роки ваші українські фільми беруть участь у конкурсній програмі світових кінофестів: спочатку Канський фестиваль з "Щастям моїм", тепер - "У суботу"? Це випадковість? Чи вже якась тенденція?

Випадковістю назвати це важко, бо перед Каннами і Берліном був ще Московський, Венеціанський МКФ, Карлові Вари, Торонто... і багато інших кінофорумів. Тільки “Щастя моє” Сергія Лозниці взяло участь більше, ніж у 30-ти фестивалях. А враховуючи “дрейфуючий” стан нашої кіноіндустріі як з інфраструктурно-адміністративного, так, переважно, і з творчого боку, як казав Бургомістр з відомої стрічки про барона Мюнхгаузена, не можу сказати, що це подвиг, але щось героїчне в цьому є”... Така фестивальна успішність стала можливою лише завдяки зусиллям усіх учасників створення наших фільмів – а це навіть представники не двох-трьох країн – набагато більше.

Чи мають призи якесь значення для фільму?

Безумовно, і не тільки призи, а й сама участь у конкурсній програмі. З маркетингової точки зору – успішна фестивальна стратегія оптимізує рекламний бюджет. Так, світова прем’єра стрічки ”Щастя моє” в рамках основного конкурсу Каннского МКФ стала кращою рекламою та головним інформаційним приводом у програмі просування фільму.

Участь у кінофестивалі вищої категорії “А” – це своєрідний знак якості картини, її актуальності для світу. А щодо бізнес-складової – схема проста: збільшується прибуток від продажів фільму в інші країни, а значить з’являються ресурси для нових проектів.

Як потрапив до вас цей кінопроект і чому ви вирішили ним займатися?

Я прочитав сценарій, який мені надіслали московські партнери з компанії “Пасажир” і одразу зрозумів, що Україна має взяти участь у створенні цього фільму. Міндадзе – це автор золотої обойми кіномистецтва, тонкий самобутній сценарист і режисер, який не потребує додаткових презентацій. Влітку 2008-го на кіноринку Московського МКФ, я зустрівся безпосередньо з Олександром Анатолійовичем, а восени ми вже разом з Матіасом Еше презентували цей кінопроект у рамках МКФ “Лістапад” у Мінську.

Оператор-постановник фільму Олег Муту, про “живу камеру” якого так багато говорили на Берлінале знімав і попередній ваш фільм “Щастя моє” Сергія Лозниці. Чим був зумовлений цей вибір?

Так, це другий наш спільний проект з Олегом Муту. Під час створення “Щастя мого” саме він був одним з центрів притягування. Тому, коли я прочитав сценарій Олександра Анатолійовича, запропонував запросити саме цього оператора-постановника. Стало зрозуміло – щоб запалити “внутрішній реактор” цієї історії нам потрібен Муту. Унікальна стилістика Олега дозволяє відчувати постійний контакт з героєм – камера рухається разом з ним, ніколи не випереджає і тому глядач не тільки біжить разом з героєм, а й сприймає світ його очима. Ми кожну хвилину відчуваємо контраст між ритмом внутрішньої історії героїв і повільною розміреністю вихідного дня.

Часом здається, що ми дивимось репортажну зйомку з місця подій для випуску новин. Це вищій пілотаж операторської майстерності. А коли бачиш абсолютну синхронність слів і зображення, коли камера не тільки фіксує, а дає емоційну характеристику як герою, так і ситуації, ще раз розумієш наскільки важлива повна синергія таланту режисера та оператора.

Матіас Еше, Олександр Міндадзе, Олег Кохан

Яка заслуга в створенні цього фільму держави?

Держава фінансово підтримала наш проект, за що ми дуже вдячні – без участі держави української складової в цьому кінопроекті могло не бути. А тепер у титрах на початку фільму поряд із такими значними гравцями світової кіноіндустрії, як кіноконцерн “Баварія-фільм”, фонду MDM, телеканал ARTE представлена Україна не тільки в особі приватної кінокомпанії та продюсера, а й на державному рівні. Це свідчить про те, що держава усвідомлює значення міжнародного масштабу таких викликів, яким стала Чорнобильська катастрофа, а також готова аналізувати їх разом зі світовою спільнотою.

Агенція з питань кінематографії стала нашим державним партнером і той факт, що саме “В суботу” ввійшов у сотню нових фільмів, гідних конкурсу кінофесту великої трійки – Берлін, Канни, Венеція – став першим вагомим аргументом щодо вірності їх вибору. Об’єктивні критерії оцінки ефективності використання державних ресурсів відомі: участь у міжнародних кінофестивалях, соціальна складова фільму та кіно-театральний прокат.

Чорнобиль – важка тема для екранізації. Беручись за нього, чи не боялися ви, що вийде щось попсове?

Ви робите такий висновок, виходячи з факту, що за 25-ть років на пам’ять приходить тільки фільм Михайла Бєлікова “Розпад” та “Аврора” Оксани Байрак?.. Що таке попса – штучність і порожнеча в гламурній обкладинці зі стразами?

Кожен сам у праві робити вибір. І справа не в темі і складності її творчої чи технічної інтерпретації. Якщо історія СПРАВЖНЯ, вона може відбуватися в літаку за хвилину до загибелі, у пустелі чи кімнаті міської квартири. І це буде вражати, хвилювати й чіпляти за живе. Дуже часто спекулюють зараз спецефектами, педалюють новомодними брендами-трендами, а історії в сюжеті немає... І тоді виходить не кіно, а проституція.

Таке кіно тільки намагається мені догодити, а я це зчитую на перших кадрах і втрачаю інтерес. Ми бралися за цей матеріал, адже бачили глибину характерів, розуміли актуальність цієї надзвичайної і водночас простої історії. Коли фільм “заряджений справжнім почуттям”, 3D не потрібно. У кожної країни є свій власний “Останній день Помпеї”, але як вона його проживає – це зовсім інше питання.

Як вдалося відтворити зруйнований реактор? Графіка?

На мій погляд, зруйнований реактор четвертого блоку Чорнобильської АЕС – це один з найважливіших образів фільму. Створюючи його нам потрібно було позбутися вигляду комп’ютерної графіки. Тому там немає жодної домальовки без основи. Щоб запобігти вигляду штучності ми спочатку знімали деталі – чи то стіну, чи конструкцію, пейзаж, а потім “домальовували” цільну картинку. Щодо самого реактора, то зрозуміло, що знімати діючі АЕС недозволено, це закриті об’єкти. Тому ми шукали об’єкти максимально схожі, а потім на їх основі створювали фінальний образ.

Де більша увага до Чорнобиля: в Україні чи за кордоном?

Ви розумієте, для нас Чорнобиль став життєвим фоном, адже ми з цим 25 років – уже виросло ціле покоління. Там ідуть якісь процеси, періодично з’являються новини щодо саркофагу. Але все це нагадує темну комору, куди сказали не заходити, тому емоційних сплесків уже немає.

Для Заходу це ж техногенна катастрофа, бо там ставлення до екологічних проблем зовсім інше – це для них показник якості життя. Ми тільки нещодавно перейшли на фільтровану питну воду, раніше пили з крана. Для Заходу Чорнобиль – це джерело страхів.

Творча група стрічки ”В суботу” на Берлінале та директор Берлінського МКФ Дітер Косслік

Як гадаєте, чому західна преса та публіка, скажімо так, не зовсім зрозуміли фільм?

Узагальнювати я б не став. Картина викликали дискусію, було багато різних реплік, рецензій і думок. Це значить, що твір має багато прочитань. Це прекрасно. Квитки на покази були розкуплені у перший день фестивалю, це теж показник. Щодо міжнародної преси, яка сприйняла фільм менш однозначно, ніж наша, мені сподобалось, що для них стала несподіванкою реакція і вчинки героїв – я зрозумів, що ми різні. Це у голлівудських стрічках герой стає володарем інформації, і рятує власне життя, а у нас він отримує унікальний шанс на порятунок, хоче, але не може скинути тягар власного “бекграунду”. Але ж втекти від себе неможливо…

Ви навмисне не включили в картину сцени втечі людей з радіоактивного міста? Адже люди тікали, кидали все…

По-перше, у нас не фільм-катастрофа. По-друге, люди не тікали. У перші дні аварії достовірну інформацію мали лише одиниці. А ті, хто навіть знав, не усвідомлювали масштаби небезпеки. Вони вірили, що “реактор безаварійний”, мирний атом не може зашкодити людині. Ну, погорить трохи, та й вгамується.

У суботу грали заплановані весілля, на першотравневу демонстрацію у Києві вийшли тисячі людей, а на шпальтах газет тільки через кілька днів вийшла маленька замітка по те, що пожежа була ліквідована і небезпека минула.

Люди, яких вивозили з Прип’яті думали, що це чергова навчальна тривога, вони не бігли. У фільмі є епізод повністю задокументований у спогадах 1986-го – коли партійний керівник приїздить на місце аварії, він не вірить ні словам працівників АЕС, ні графіту, який валяється навколо після вибуху, ні опікам постраждалих – він впевненій, що такого не може бути: реактор не міг вибухнути! Люди не кидались бігти, вони завмирали у ступорі.

Це був шок, Москва вимагала коментарів, і контролю над ситуацією. Відомі випадки, коли молоді військовослужбовці вартували біля зруйнованого реактору, охороняючи стратегічний державний об’єкт і зупиняли пожежників, вимагаючи документів на дозвіл перебування на території. Це була така реакція на стресову ситуацію – хтось сприйняв це як виклик і кинувся d саме пекло, інші занурились у круговерть емоційних “па”. Люди відчули якийсь своєрідний емоційний підйом перед реальним ворогом, з яким неможливо битися у відкритому бою – небезпека невидима, і розуміння цього викликало якийсь неприродний захват. Люди перtбували d стані якогось емоційного шквалу – афекту.

Наскільки і чим ця історія може бути цікавою сучасному глядачеві, які знають про Чорнобиль тільки з газет?

Коли вибухнув Чорнобиль, мені було дев’ять років і в моїй дитячій свідомості вона зафіксувалася в іншому ракурсі. Сучасні однолітки героїв фільму зростали в абсолютно інших економічних і культурних умовах.

Мені здається, секрет актуальності у тому, що не дивлячись на дуже достовірну стилізацію 1986, ця історія не сприймається як історична, ти відразу намагаєшся “одягти” цю ситуацію на себе – зрозуміти, як би сам вчинив, дізнавшись “закриту” інформацію, від якої залежить твоє завтра; яке значення мають дрібниці і настільки вагомими можуть бути випадковості. Яка небезпека має трапитись, щоб ми наважились сказати, зробити, вчинити те, про що навіть і подумати не могли в повсякденній рутині? Чого насправді бажаємо найбільше і заради чого втрачаємо, можливо, найцінніше – друзів, коханих, самоповагу? Такий своєрідний рентгенівський знімок нашої власної зони існування.

Що, на вашу думку, зацікавило міжнародних партнерів – німецьку “Баварію-фільм”?

Матіас Еше – президент “Баварія-фільм” давно хотів зняти стрічку про Чорнобиль. Спочатку він бачив цей кінопроект як фільм-катастрофу, блокбастер, але прочитавши сценарій Олександра Міндадзе “В суботу” переконався, що історія має бути саме такою.

Торнстен Рітер (директор “Баварія-фільм”) наголошував на актуальності картини не тільки в Європі, а й в усьому світі. Згадував на прикладі свого покоління, як не на жарт перелякалися і до сих пір пам’ятають історії про кислотні дощі та велетенські радіоактивні гриби.

Це не перший ваш проект, створений у форматі спільного виробництва. На які нові проекти нам можна чекати найближчим часом?

Так, не перший, і, сподіваюсь, не останній. У цьому році плануємо запустити п’ять нових проектів, більшість з яких за участю міжнародних партнерів, а також показати українським глядачам “Щастя моє” Сергія Лозниці, “В суботу” Олександра Міндадзе та ін.

Розмовляла Маргарита Сокольська

УНІАН в Google News