Ада Роговцева: Українського кіно не існує
Ада Роговцева: Українського кіно не існує

Ада Роговцева: Українського кіно не існує

13:44, 26 липня 2011
7 хв. 15

Я не відчуваю, що Мінкультури функціонує… Актор, режисер не можуть бути в гармонії з владою… Для мене існує єдина філософія – Бог і кохання… Інтерв’ю

На Одеському міжнародному кінофестивалі Аді Роговцевій випала відповідальна місія – у складі журі актриса обирала кращу стрічку конкурсної програми.

Неформальна атмосфера сприяла настрою актриси, яка поділилась своїм сприйняттям сучасного кіномистецтва, баченням стосунків між владою і митцем та поглядом на сучасні українські кінофестивалі.

Пані Адо, чи можна українські кінофестивалі – “Молодість”, Київський, Одеський – назвати повноцінними міжнародними кінофестивалями? На вашу думку, вони гідно представляють Україну на міжнародній арені?

Одеський кінофестиваль саме виходить на цей рівень, набираючи обороти. Тут чудові гості, учасники, організатори чимало працюють, щоб всі залишились задоволеними. А взагалі кінофестивалі – це ж не просто перегляд фільмів, а тут є і Українська лабораторія, і майстер-класи, і круглі столи. А один з найбільших плюсів - що сюди залучили і студентів, які просто горять бажанням побачити все, дізнатись все.

До речі, зі мною приїхав мій онук Сергій, майбутній оператор, і він просто весь тріпоче від інтересу, від спілкування. Тут зав’язуються знайомства на все життя, тут обмінюються досвідом, інтересами – це дуже важливо.

І наша “Молодість” – хороший кінофестиваль: він уже звучить, він став відомим.

А яке ваше ставлення до українського кіно? На вашу думку, воно взагалі є?

Ні, його зараз немає. Але іноді з’являються молоді люди, чия короткометражка перемогає в Каннах, або чия стрічка номінується на Оскар – хай і не входить до шорт-лісту. А це означає, що хтось десь пробивається, хтось щось помічає, але це не носить загальнодержавного, національного характеру. А доки це не буде під великою увагою держави, пробиватися дуже важко. Між цим є виправданий зв’язок – якщо режисер хваткий, він вже не кіномитець. Режисер не може бути таким – йому потрібні певні умови, які б народжували його ідеї, його майстерність. А якщо він буде сам шукати кошти для своєї стрічки, а потім ті три копійки намагатися розподіляти, то де буде його натхнення? Знімальні дні обмежені, кошти обмежені, технічні ресурси обмежені – що ж тоді можна знімати?

Чи має актор, режисер, продюсер бути у гармонії з владою?

Ні, вони не можуть бути в гармонії з владою. Просто влада має бути зацікавленою в тому, щоб художники творили. Це – її турботи, а не турботи художників. Тобто, влада має створювати їм умови для творчості – іншого шляху немає. Будь-які художники, навіть примітивісти, які відомі в районі, області, країні, з часом потребують більшого, якщо вони відчувають у собі цей талант. Але якщо у них просто немає ресурсів творити?..

Ви відчуваєте, що Міністерство культури України функціонує?

Ні, не відчуваю. Мабуть, якась діяльність там відбувається – то якійсь бібліотеці допомагають, то хору. Це, звичайно, теж важливо, але якоїсь діяльность загальнодержавного масштабу я не відчуваю.

Пані Адо, як ви ставитеся до того, що зараз по всіх українських телеканалах ідуть лише російські серіали та стрічки, які часом і подаються як українські, хоча там абсолютно нічого нема українського?

Але ж українських серіалів немає, ніхто не займається ними серйозно. Тому й дивляться те, що показують. Це – українська проблема, а не проблема масовості російського кінематографу.

Мені взагалі здається, що те "мистецтво", яке сьогодні приходить у кожну родину через еркани телевізорів – це диявольське породження. Навіть якщо подивитись на обличчя акторів, душа дуже рідко зрадіє по-справжньому гарному створінню Божому. Створінню гарному не просто зовнішньо, але і внутрішньо – такт, благородство, гідність, доброзичливість. А цього всього на екрані немає. Від того, що є, хочеться просто відвернутись або навіть вимкнути телевізор.

Зараз ви працюєте в Театрі Драми і комедії на лівому березі Дніпра. Чи не сумуєте за театром Лесі Українки?

Я граю в трьох спектаклях – два з них поставила моя дочка Катерина, і вистава Едуарда Митницького, з котрим мене поєднують десятки років роботи. Ми з ним працювали ще в театрі Лесі Українки. Саме разом з ним я зіграла свої найкращі ролі, тому я прийшла до рідної людини – і ставлення да мене відповідне. Мені надзвийчано важко було піти з театру Лесі Українки, де я пропрацювала більше тридцяти років. Мені важко увійти в новий колектив і бути повноправним його членом... Повноцінним – можна, а от повновправним – ні. Там вже свої традиція і історія, і руйнувати це не можна. Та ми знайшли свою форму існування – я нікому не перейшла дороги, а молодшим актрисам я не заважаю – ми справжні подруги. Митницький, мабуть, і любить мене за те, що я не намагаюсь завадити комусь чи замінити когось. Мені по-справжньому комфортно в цьому театрі, і там просто чудові артисти – Лінецький, Горянський, Арличенко, Суржиков...

Чи є Театр на лівому березі тим місцем, де ви хотіли б закінчити свою кар’єру?

Закінчувати взагалі нічого не можна. От як закінчують актори? В нашому світі закінчувати – це коли ти вже нікому не потрібен, а до тих пір, поки ти потрібен і ноги ходять, артисти про це не думають. Є такі, що виходять і в 90 років, бо вони потрібні. А якщо проженуть, то навіщо ж думати, де закінчувати її, ту кар’єру? І це – найбільш гірке: усвідомлювати, що тебе звідкілясь прогнали (сміється).

У вас нещодавно була операція на очах у головного офтальмолога України Сергія Рикова. Як почуваєтеся?

Почуваюся прекрасно, але все ж таки поки що є деякий дискомфорт… Я б хотіла дуже подякувати Сергію за операцію! Він чудовий фахівець. Чекаю вересня, щоб зробити операцію на другому оці.

Як вам вдається гармонічно поєднувати акторське і родинне життя?

Гармонічно це не поєднується ніколи. Та будь-яку професію важко поєднувати з родиною. Є лише єдиний рецепт – кохання, кохання і кохання, взаємна любов усіх членів родини, взаємоповага. Якщо є це кохання, воно підкаже, як себе поводити, тоді і прийде розуміння, взаємодопомога. Потрібно розуміти, хто більше стомився, хто потребує усамітнення, кого можна зачіпати. Це – велика робота.

Мене колись вразила одна конференція в Америці, куди покликали по одній жінці від кожної республіки. Нам зачитували цілі томи по п’ятсот сторінок, які намагались пояснити з наукової точки зору стосунки жінки з іншими членами родини. Це – дуже серйозна психологічна наука. Людям потрібно допомогати у цьому, адже одних людей веде кохання і Бог, а іншим це не дано, і саме таким людям потрібна допомога. Церква зараз не має такого впливу, як хотілось би – ніхто туди не звертається за порадою. До речі, коли мене хрестили, а мені на той час вже було за шістдесят, спочатку виникли деякі питання щодо моєї професії, але потім святий отець мені пояснив, що якщо я працюю на благо, у твоєму серці немає злості та агресії, то все на краще.

За якою життєвою філософією ви живете?

Життєва філософія? У мене її немає. Існує просто єдина всесвітня філософія – Бог і кохання. Мій головний принцип – я ніколи не зраджу своїх. Свої – це не тільки родина, а широке коло моїх симпатій, як серед друзів, так і у творчості. А не своїми я не цікавлюсь. Коли я бачу, що людина жадібна, підла або хитра, вона мені просто нецікава.

Розмовляла Катерина Зінов’єва

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Новини партнерів
завантаження...

Чи подобається Вам сайт?
Залиште свою думку

Погоджуюся
Ми використовуємо cookies