Нобелівський лауреат Тумас Транстремер, якого ми не знаємо

Cлава Транстремера на його батьківщині й любов до нього така велика, що композитори спеціально для нього пишуть п’єси для фортепіано, які він може виконувати самою лише лівою рукою...

«Я дуже… дуже здивований. Це сталося дуже швидко», – так схвильовано шведський поет Тумас Транстремер відреагував на звістку про присудження йому найпрестижнішої у світі відзнаки в галузі літератури – Нобелівської премії.

Утім, годі збагнути, що саме він мав на увазі, кажучи про «швидко», – адже цього року, 15 квітня, йому виповнилося вісімдесят років, а про його номінування на Нобеля мовиться вже не перший рік, причому в останні роки він незмінно фігурував у ймовірному «короткому списку» найімовірніших претендентів на відзнаку (ймовірному – бо, згідно з правилами Шведської королівської академії, імена претендентів не розголошуються ані до, ані після оголошення лауреата; «витік інформації» за всю історію премії був лише тричі, а зазвичай письменники й журналісти можуть з цього приводу висловлювати лише власні припущення).

Зрештою, ці слова Транстремера – не пряма цитата, вони дійшли до публіки з вуст дружини поета, через яку він останнім часом здебільшого й спілкується зі світом. Адже понад 20 років тому з ним стався тяжкий інсульт, після якого лікарі суворо контролюють його мовлення і рух. Проте слава Транстремера на його батьківщині й любов до нього така велика, що композитори спеціально для нього пишуть п’єси для фортепіано, які він може виконувати самою лише лівою рукою, – бо ж, крім поезії, він відомий і як піаніст.

А за фахом Тумас Транстремер – лікар-психолог, і спершу він працював у в’язниці для неповнолітніх, а згодом – з інвалідами, які втратили працездатність унаслідок трудового каліцтва, ув’язненими та наркоманами. А поезією й музикою займався, так би мовити, «паралельно» – бо ж не лише в нас, а й на Заході дуже мало поетів (на відміну від прозаїків, передовсім тих, що працюють у «легких» жанрах) можуть заробляти собі на життя винятково творчістю…

Увага ж до творчості Транстремера завжди була високою – ще з 1954 року, коли він видав свою першу збірку «17 віршів». Вона одразу ж принесла поетові славу, й досі ці поезії регулярно перевидаються. Цитуючи рядок одного з перших Транстремерових віршів – «Пробудження – парашутний стрибок зі сну» – український перекладач Лев Грицюк прокоментував його так: «Пробудження тут – не підйом, не рух угору, а стрибок, падіння. Такі парадокси супроводжуватимуть читача Транстрьомерової поезії впродовж усієї його кар’єри. Поет постійно балансує на межі між фізичною та метафізичною дійсностями. Невидиме він робить тактильним». Власне кажучи, саме на оригінальну природу Транстремерових метафор звернула передовсім увагу і Шведська королівська академії, обґрунтовуючи присудження йому Нобелівської премії тим, що в нього «місткі, прозорі образи», які «дають нам можливість по-новому підступитися до реальності».

Загалом Тумас Транстремер видав 12 поетичних збірок, кожна з яких ставала подією в літературі. Він удостоєний практично всіх найпрестижніших європейських відзнак – Поетичної премії видавництва «Бонніер», Міжнародної премії в галузі літератури (Нойштадт), Золотого вінка Струзьких вечорів поезії, Шведської премії Міжнародного поетичного форуму та багатьох інших, уключно з німецькою Премією Петрарки, яка вважається найвищою (перед Нобелем) премією для поета.

Утім, в Україні всі ці премії мало кому відомі, та й про самого поета Тумаса Транстремера досі знало хіба вкрай вузьке коло поетичних гурманів. Ба більше – у нас навіть немає остаточної визначеності стосовно того, як правильно українською має писатися його ім’я та прізвище: Томас – як у більшості європейських мов, чи Тумас – як воно звучить шведською; Транстремер – як, згідно з чинним правописом, передається в нас літера «ö» (аналогічно до «Ґете»), чи Транстрьомер – як це прийнято радше в російській мовній інтерпретації (аналогічно до «Ґьоте»).

Ще більша проблема з українськими перекладами творів поета. Донести їх до українського читача бралися двоє перекладачів – львівська поетка Ванда-Юлія Мусаковська і так само львівський скандинавіст і перекладач Лев Грицюк. Обидва вони – молоді талановиті люди, володіють шведською і перекладають з оригіналу. Але…

Ось, для прикладу, як один із текстів Транстремера переклала Ванда-Юля Мусаковська:

Червневий ранок, ще вставати рано,

але запізно, аби знов заснути.

Я мушу вийти з дому в зелень, повну

спогадів, що мене проводять поглядом.

Їх не помітно, бо вони зливаються

із фоном, бездоганні хамелеони.

Вони так близько – чую їхнє дихання,

хоча птахи співають так оглушливо.

Щось тут не так, – скажете ви – і, певно, матимете рацію. Відомий письменник Анатолій Дністровий на своїй сторінці у «Фейсбуці» відгукнувся значно різкіше: «Я таку хрєнь можу писати гектарами»!

То невже секрет популярності й авторитету Транстремера на батьківщині – не в якості його поезії, а в чомусь іншому? Щоб з’ясувати це, я – за допомогою тієї ж соцмережі «Фейсбук» – зв’язався з кількома цікавими, талановитими людьми, знавцями поезії, в Німеччині та США і запитав їх, чи англійські й німецькі переклади поета-нобелянта теж сприймаються так неоднозначно? Виявилося – ні! Навпаки – мої співрозмовники в один голос розхвалювали цьогорічне рішення Нобелівського комітету, запевняючи, що, нарешті, шведські академіки, після кількох неоднозначних присуджень в останні роки, нагородили справжнього поета за справжню поезію, а не за політику чи за щось інше…

Отже, проблема в перекладі. Але чи виникла вона лише через молодість і недосвідченість Ванди-Юлі та Лева? Певно, що ні. Гадаю, все значно глибше й серйозніше. Як на мене, справа в тому, що в нас немає культури перекладу верлібру, ба більше – ця поетична форма (попри те, що її свого часу культивував ще Іван Франко) донедавна в нашій поезії була здебільшого лише принагідною, тоді як у Європі протягом практично всього ХХ століття поети писали переважно верлібром – вільним віршем, який не має звичного для нашої «шкільної програми» віршованого розміру чи неодмінної рими, а базований на власному внутрішньому ритмі й оригінальній образній системі. Останнім часом наші молоді поети теж активно культивують верлібр – але, сказати б, «логічний». Авторитетний поет Василь Герасим’юк (який теж нерідко пише верлібром) щодо такого емпіричного письма висловився був нещодавно вкрай категорично: «Таке враження, що це писалося спеціально для того, щоб якомога легше було перекласти – і перекладати має не людина».

Як на мене, справа в тому, що у справжнього поета дуже рідко поезія «міститься» безпосередньо в словах, які складають вірш, – вона мовби «розлита» поміж цими словами або затаєна в глибині їхніх поміж собою поєднань; і якщо перекласти просто слова – а так ми здебільшого й перекладаємо, – то вийде «абракадабра», за якою годі вловити те, про що насправді йшлося в оригінальному вірші.

Цікаво, до речі, що російський перекладач Ілья Кутік перекладав Транстремера з використанням силабо-тоніки й рими – за що його розхвалив лауреат Нобеля, російський поет Іосіф Бродський, який перекладав Транстремера верлібром, однак Кутікові переклади вважав кращими від своїх…

А великий Микола Лукаш не перекладав Транстремера – однак риму вживав навіть у своїх перекладах японських хокку (напрочуд складної форми короткого вірша, до якої, між іншим, активно звертається в останні роки і Транстремер).

Нам же тим часом залишається або вчити шведську – або плекати власну перекладацьку школу. Перше як мінімум нікому не зашкодить – але друге, без сумніву, є доконечною необхідністю!

Іван Андрусяк

УНІАН в Google News