Франківці поставили виставу за Жаданом, але без матюків

«Переді мною ніхто не вживав нецензурних слів на цій сцені», – каже Юрій Одинокий… У п’єсі йдеться справді про напружені й драматичні 1990-ті…

Зробити хорошу сучасну виставу, залучивши до театру молодого глядача – таке завдання поставив перед собою Національний академічний театр імені І. Франка. Та від моменту виникнення цього задуму до його втілення минув не один рік. Результатом плідної праці стала вистава, яка нещодавно поповнила репертуар франківців – «Гімн демократичної молоді» (за мотивами творів Сергія Жадана).

Автором її ідеї, інсценівки та режисером-постановником є талановитий київський режисер Юрій Одинокий. Пан Юрій розповів, що познайомився з відомим сучасним прозаїком і поетом, харків’янином Сергієм Жаданом три роки тому й запропонував йому співпрацю. Жадан погодився.

Упродовж двох років Юрій Одинокий та Сергій Жадан працювали над інсценівкою, і це був нелегкий процес. Складність полягала в тому, щоб «витягти м`ясо» з не вельми театральної прози Жадана. Та на щастя, автор зголосився написати оригінальну п’єсу для театру. В її основу лягли сюжети повістей, що увійшли до збірки «Гімн демократичної молоді» та деяких інших прозових творів, а також сцени, написані спеціально для нової вистави.

Одразу ж постало питання, чи використовувати в майбутній постановці ненормативну лексику, якої чимало в текстах Жадана. Однак франківці відмовилися від такого нововведення. «Переді мною ніхто не вживав нецензурних слів на цій сцені, – каже Юрій Одинокий, – і я не хочу бути першим. До того ж актори не мали бажання говорити ці слова, які відволікали б їх від гри. Вони хочуть завойовувати зал майстерністю, а не матюком».

Режисер додав, що мав намір створити виставу, де іронія та гротеск поєдналися з лірикою. «Це гімн поколінню 90-х, якому довелося так багато пережити», – наголосив він.

Сьогодні, коли вистава «Гімн демократичної молоді» вже пройшла перші випробування глядачевим залом, можна стверджувати, що вона, найімовірніше, стане одним з франківських хітів.

Ідеться в ній справді про напружені й драматичні 1990-ті – час, який безжально трощив долі багатьох наших співвітчизників. Адже більшість була змушена виживати, і часто не лишалося жодного іншого виходу, як іти в бізнес. Навіть для тих, кого ця сфера зовсім не вабила…

Так сталося і з головними героями «Гімну демократичної молоді». Гога (Георгій Давидович) і Сан Санич теж не від того, щоб відійти від торгівлі телеапаратурою та гіпсокартоном. І час від часу вони такі спроби роблять. Але…всевладний бізнес знову повертає їх у свої залізні обійми. Примхливі вітри долі то зводять, то розлучають друзів. Одним з етапів їхньої співпраці стає відкриття… гей-клубу, ну тобто… «Клубу екзотичного відпочинку». Ініціатором і третім учасником цієї авантюри є арт-директор клубу Славік.

Відтоді й починається ціла низка трагікомічних пригод, недаремно ж і жанр спектаклю – трагікомедія. Сценічний простір опановують люди, яких щодня бачимо на вулиці, в транспорті, вдома й на роботі. Вони розмовляють суржиком, сленгом, весь час чуємо: «дрес-код», «цільова аудиторія», «імідж», «лізінг», «кришують», «башляють»…

Життя вирує. І цьому каскаді подій нерідко все так дивно міксується, що представники отієї секс-меншини, для якої відкрився клуб, часом бувають більш моральними, ніж завідувачка міським управлінням культури або проповідник з Австралії, преподобний Джонсон-і-Джонсон, котрий приїхав завоювати Україну словом Божим і своїм.

Але метаморфози пострадянського бізнесу – то лише одна тема вистави, паралельно з нею проходить інша – любов. Бо жодні, навіть найбільш прагматичні часи, не здатні знищити в людині таке природне бажання кохати й бути коханою. Лірична історія почуття Марти і Сан Санича зворушує глядачів, сцени тих коротких митей, коли вони разом, викликають довгу, розчулену тишу. Ця тиша, а подекуди й сльози, опановують багатьох, коли все втрачено, і герой лишився як одна половинка, якій так бракує другої… Просто вона летіла на своєму божевільному мопеді, вона так поспішала любити його!.. Ні, все-таки споконвіку люди гинуть від нестачі не тільки грошей, а й любові.

Образ Марти – світлої жінки, котра співчуває однокрилій осі й переймається, аби у відсутності світла черепаха не поранилася голками кактуса – глибоко символічний. Мабуть, невипадково вона гине, ніби небеса забирають її з цього бездушного соціуму.

У цій іронічно-ліричній виставі є багато місця для акторської фантазії, імпровізації. І франківці використовують надані можливості. Спектакль грають два виконавських склади, назву найкращі роботи.

Завжди непередбачувана Людмила Смородіна в ролі чиновниці Валентини Валентинівни не офіційно-брутальна, а така собі в міру казенна, з простонародною родзинкою. І щось у ній симпатичне все одно є. Чудовий образ Преподобного пастора-місіонера створюють Олексій Богданович і Назар Задніпровський. У вдачі Преподобного-Задніпровського багато лукавства, а Богданович зображує свого героя нормальною людиною, просто в нього ось такий бізнес…Та врешті, життя його покарало. Як каже розчарований герой, залишаючи Україну, «У цій країні я відчув усю глибину Господнього смутку…»

Гарно зіграними є також ролі Дмитра Рибалевського (Сан Санич), Ксенії Баша-Довженко (Марта), Олега Стальчука (Гога), Остапа Ступки (Славік).

Візуальний образ вистави вдало створює сценічне оформлення (художник-постановник Віктор Шульга) – багатоповерхівка з відокремленими прямокутниками-клітинками кожного помешкання, а в глибині сцени – гнітюча темрява. Лише час від часу в ній засвічуються вогники. Вони віщують якісь новини – хороші й не дуже…

Тетяна Кроп

УНІАН в Google News