Галина Тарасюк : Ми не письменники – ми біль

Письменник - не прокурор..."Вавилонське стовпотворіння " у Києві  породжує занепад духовності, моральності, патріотизму, ... Навіщо писати огидно про інтимне, якщо про це можна написати красиво, пристрасно, трепетно?..  Інтерв`ю

У Національному конкурсі „Краща книга України”, який проводився у рамках програми третьої Київської міжнародної книжкової виставки – ярмарку, що відбулася напередодні свята Незалежності в Українському домі, збірка романів і новел Галини Тарасюк „Янгол з України” (К.,видавництво „Либідь”) посіла перше місце в номінації  „Проза”.

Ця подія і стала інформаційним приводом до нашої розмови з відомою письменницею Галиною Тарасюк, яка належить до когорти тих митців слова, які можуть про себе з чистою совістю сказати:

МИ НЕ ПИСЬМЕННИКИ – МИ БІЛЬ

Таке зізнання належить одному з російських письменників-класиків ХІХ століття. Але воно цілком природно й щиро пролунало б і з вуст нашої сучасниці – Галини Тарасюк, котра працює в українській прозі не в білих рукавичках, а як той чорнороб, гостро відчуваючи больові точки в суспільному організмі нинішньої України. У той час, як деякі постмодерністи, граючись словами, задовольняються здебільшого поверхневим зрізом сучасності, забуваючи про те, що людині в нинішніх умовах знецінення духовних цінностей потрібно повернути гідність, провернути душу, Галина Тарасюк, немов плугатар, іде за плугом, оголюючи цілі пласти кричущих соціальних проблем людини, загнаної обставинами у глухий кут виживання.

Пані Галино, вітаю Вас із пермогою. Чим же зачарував журі конкурсу Ваш „Янгол з України”?

Галина Тарасюк

Можливо, новелою, що дала назву цілій книжці, у якій я прагнула не тільки гранично правдиво відтворити життя за кордоном українських гастарбайтерів, а через долю матері, яка змушена наймитувати заради своєї хворої дитини, і ставлення до них „закордону” показати, що, доки політики шукають шляхів у Європу, прості люди вже давно знайшли з нею порозуміння. Можливо, романом „Блудниця вавилонська” – гострою сатирою на нашу дійсність. Тим більше, що цю сатиру написала жінка – рідкісне явище навіть у світовій літературі.

Та все ж чи не найбільшої популярності серед читачів зажив мій роман-сповідь „Грішні, чесніші за херувимів” – спогад про моє дитинство, яке минуло в реаліях повоєнного українського села періоду сталінсько-хрущовської зими-відлиги. Тобто вся правда про той час і людей тієї країни, якої уже давно нема на карті, проростає з наших душ досі.

Одну з останніх своїх книжок Ви назвали надто просто: „Жіночі романи”. Чому так?

По-перше, тому, що ці романи написала жінка про жінок, обстоюючи право на повноцінну героїню роману. По-друге, я вважаю, що тільки через долю жінки можна написати правдиву долю України: свого часу. своєї епохи. По-третє, щоб довести, і передовсім самим жінкам, що епітет „жіночий” може і мусить означати – якісний, талановитий, мислячий, кращий. По-четверте, щоб привернути увагу „слабкої статі” до серйозної літератури, яка ставить жінку на ноги, змушує думати головою, а не тим місцем, на якому сидять чи лежать…

Письменник, звичайно, не прокурор, а тому не вправі виносити присуди своїм персонажам. І все ж певним чином автор виказує власну лінію поведінки у творі. Як саме?

Насамперед – це співчуття. Без авторського співчуття й розуміння людської поведінки не вийде повнокровного твору. Велика естетична сила будь-якого художнього тексту – підтекст, який дає можливість читачеві замислитися над чимось важливим, животрепетним, активізувати свої психофізичні, душевні сили. Це, зрештою, спонукає читача до співтворчості. А ще – семантична відкритість твору. Адже він не вичерпується разом із авторською фабулою. Навпаки, після останньої крапки в тексті у свідомості читача „прокручується” ще не один сюжетний хід подальшого розвитку подій, він продовжує жити реаліями ірреального світу як власного.

Ваша проза – гостросоціальна, ви досить чутливо реагуєте на болючі проблеми сьогодення і в певному сенсі є першопроходцем у художній розробці нових тем, таких, як українське заробітчанство, сексуальне рабство, дитяча безпритульність…

Цими ось проблемами пронизані і Ваші книжки „Дама останнього лицаря”, „Янгол з України”, та й увесь том вибраного „Новели”, який побачив світ торік…

До згаданих вами тем можна долучити ще з десяток вельми актуальних, які обминути не маю морального права у можливо наївній вірі бодай своєю увагою допомогти їх вирішенню. Зокрема, це тема розрухи українського села на межі століть і суспільно-політичних формацій.

Мені прикро, що, захищаючи українську мову на всіх рівнях, ми не захищаємо від знищення українське село – оте джерело, де вона самотужно народжувалась і звідки віками самолплинно текла і розтікалася по нашій рідній Україні. Це стосується і української пісні, і національної культури взагалі.

А що може народитися, яка пісня солов’їна, яка мова калинова у безлюдному, виродженому селі, де не чути весільних музик, де вже перестали народжуватися діти, де старшим людям нема кому розказати українську народну казку чи передати пісню?

У тісному зв’язку з темою села мене цікавить катастрофічна міграція сільського населення у міста, зокрема, до Києва. Природно, що подібне „стовпотворіння вавилонське” в самій столиці породжує занепад духовності, моральності, відбувається жорстока „ломка” віковічних традиції, усталених моральних стереотипів, понять про добро, чесніть і честь, людську гідність і особливо такий імператив – як патріотизм. Як ми занехаяли у своїй незалежній Україні це святе поняття! І тут я хочу згадати великого українського патріота Олеся Гончара, чию творчість нині піддають ганебній ревізії різні епатажні терористи від літературознавства.

Можливо, їх, щедро оплачених з чужих кишень, і „дістає” саме патріотизм Олеся Гончара? Як і Тараса Шевченка? Як перешкода на шляху до суцільної глобалізації, нівеляції-ідіотизації і т.ін.? А, попри всі наші знання про „справжню війну”, його „Прапороносці” і досі залишаються зразком істинно патріотичного твору. Бо це – не стільки літопис жахливої світової бойні, як героїчна дума про український народ–велет, якому безумна, підступна, аморальна влада карликів, антигуманна сталінська система нав’язала криваву війну з таким же самим монстром, але попри все – він зберіг свої духовні імперативи і тому, тільки тому переміг, що на його боці був сам Бог.

Ось про що чесному письменникові треба сьогодні говорити – про зумисне зниження такого засадничого поняття людського життя, як патріотизм. Тому не ганьбити треба Гончара, а повчитися у нього, як любити свою землю. Адже системи, вожді – минущі, а рідна земля вічна, і від патріотизму народу залежить, чи перетвориться вона на  „дебр-пустелю неполиту”, чи зацвіте райським садом. У цьому і головне завдання літератури – катарсис, тобто очищення через відповідальність за свої вчинки і слова, через покуту і співпереживання „отим рабам німим”, біля яких Шевченко насторожі ставив своє безсмертне слово. Власне, і книга „Янгол з України”, і щойно виданий роман „Храм на болоті” про те, що за все у цьому житті потрібно розплачуватися. І відповідати: як не на людському, то на страшному суді.

Очевидно, Вам став у пригоді професійний журналістський досвід? Чи є у Ваших персонажів житттєві прототипи?

Безперечно... Нині журналістська праця виводить мене на такі вельми актуальні теми, закриті для кабінетних письменників, як політичний тероризм, кілерство, а тепер ще й економічне рейдерство. Усі ці теми знайшли втілення у книжці „Мій третій і останній шлюб”, яка незабаром побачить світ у видавництві „Відродження”.

Щодо прототипів, то, на відміну від тих колег, які зізнаються, що вигадують персонажів, я своїх беру з нурту життя. Звичайно, це не зовсім конкретні  люди, а радше – типи, народжені й сформовані нашою постколоніальною дійсністю. Вони діти свого часу, часом жертви умов і обставин, але переважно – достойні переможці й, попри все, господарі цього життя. Раніше я казала, що пишу трагедію України. Тепер кажу, що пишу її людську комедію. З гумором легше виживати, а через призму самоіронії чіткіше видно всі плюси й мінуси нашого буття, можливо, тому драматичного, що ми за інерцією ще його оплакуємо заміть того, щоб змінювати на краще.

Ви починали свій шлях у літературу з поезії, і лише за останні десять років активізувалися у прозі. Цікаво, чи були у Вас літературні вчителі в цьому жанрі?

Письменник – sеmper tiro, завжди учень, як писав великий Франко. І його найкращі вчителі – це життя і власна доля. Як правило, долі жодного справжнього митця життя не позаздриш. Але що вдієш, коли тільки через власний біль можеш відчути болі світу. І це не високі словеса… У професійному розумінні моїми вчителями в жанрі малої, точніше, лаконічної прози були Чехов, Стефаник, Коцюбинський… У жанрі роману було чого повчитися у таких різних письменників, як Хемінгуей, Фолкнер, Гарсіа Маркес... У першого вчилася мистецтву підтексту. Довго не могла збагнути, як такий, здавалося б, спрощений репортажний стиль відкриває кожною фразою водночас і огром вселенських катаклізмів, і ніжну недосказаність людських почуттів.

У Фолкнера вчилася стилістики, хоч ніколи не писала під нього. Гарсіа Маркес зачарував талантом божественної міфологізації сірої буденщини… Але найбільшу таємницю мені відкрив Тарас Григорович: літературний талант – це не що інше як  потужна енергетика, яку Небо передає на землю через вибраних, гранично чесних, а тому трагічно невпокорених і невпокоєних, болящих всіма людськими болями, людей.

Я не претендую на місце в їхньому ряду, але знаю, тільки-но злукавлю чи прикинуся глухою і сліпою до чужої наруги, чи, втомившись від гарування над текстом, захочу перейти на „попсу”, яку могла б писати кілометрами і видавати тоннами, то можу не сідати за письмовий стіл – кисень перекрито надовго: ні думок, ні натхнення, ні сили вичавити із себе бодай фразу. Отака кара Божа…

Справді, бруд, потворність, лайлива лексика, опис відверто натуральних сцен тощо не додадуть читачеві віри, надії любові, якщо він не пройде через отой катарсис, про який Ви згадали. Хоча дехто з авторів на так званій „полуничці” нажив собі певний капітал. Чи Ви не спокушалися цим?

Ви знаєте, натуралізм не спокушав мене навіть у молоді роки, а нині просто не цікавить. Навпаки, на спротив вульгаризації друкованої продукції (бо літературою то важко назвати) і в піку порно-блуду, яким нині забавляються деякі автори-жінки, я взяла і написала містичний детектив-притчу про сучасного чоловіка, який через спокутування минулих гріхів виходить на шлях служіння Господу.

Ви маєте на увазі „Храм на болоті”?

Так, уявіть собі, феміністка, „апологетка жіночої домінанти”, оспівує духовні метаморфози чоловіка! Спочатку написала на замовлення часопису „Дивослово” журнальний варіант, а потім і цілий роман про спрагу катарсису і прагнення Бога.

Хоча в принципі я не проти епатажу, але такого, за яким – громадянська позиція, виборене гірко право писати „правду-матку” про свій час, незалежно від правлячої на той час ідеї, казати ту правду в очі навіть високосановним дурням, не боячись, що вони тобі обов’язково помстяться…

Що ж до „полунички”… То навіщо писати огидно про інтимне, а отже, сокровенне, якщо про це можна написати красиво, пристрасно, трепетно?

Ви давно працюєте в літературі… Ваше ім`я відоме читачам. Але, мені здається, що, переїхавши до Києва, Ви ніби здобули друге дихання і ширшу аудиторію. Певно, столиця зустріла Вас з відкритими обіймами?

На жаль, навпаки. Обструкцією. Мій переїзд до Києва з Чернівців, де я прожила понад 30 років, навіть мої знайомі зустріли прохолодно. Київ – „срєда обітанія” не для „слабонервних” і безхарактерних.

Це місто великих можливостей, але й жорстокої конкуренції. І вижити тут можна тільки… у зграї. Інакше – дружно заклюють.

Але в мене вистачило характеру виживати самотужки, відповідаючи на всі інтриги, навіть образи тільки добром і жалістю до цих людей. Однак інтриги плетуться й досі. З виходом кожної книжки, а їх у мене за короткий київський період вийшло вісім, не рахуючи численних публікацій, я втрачала по приятелю і наживала по ворогові, а може, й більше. Звичайно, йдеться про колег „по цеху”. Бо серед „неписьменного” люду я маю і друзів, і шанувальників… Однак ставлюсь до такої лютої завиди з гумором і завершую на цю тему роман, який називається „Сатисфакція”. Отака сатисфакція…

Разом з тим Ви продовжуєте писати на твори своїх колег рецензії, відгуки, хвалити їх і славити…

Бог з ними! Комусь же ж треба і гармонію добра підтримувати у цьому світі…

Кого з колег Вам цікаво читати? Назвіть, будь ласка, хоча б деякі імена.

Мені цікаво читати талановиту літературу, якої у світі дедалі менше, на жаль. А з українських авторів? Мені, звичайно, імпонує творчість тих письменників, котрі експериментують у річищі національних літературних традицій, плекають рідну мову, утверджують людину-героя, а це відомі прозаїки – Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Василь Захарченко, Володимир Яворівський, Роман Іваничук, Броніслав Грищук, Леонід Пастушенко… З ровесників – Анатолій Крим, Віктор Баранов… З ровесниць – Наталя Конотопець, Галина Паламарчук, Софія Майданська, Катерина Мотрич, Марія Людкевич… З молодших – Марія Якубовська, дивовижні дитячі письменниці Зірка Мензатюк та Леся Воронина… З поетів – Борис Олійник, Дмитро Павличко, Іван Драч, Михайло Шевченко, Василь Герасим’юк, Віра Китайгородська, Тарас Федюк…

На жаль, змушена обірвати перелік, який, на щастя, можна продовжувати ще довго, бо наша українська сучасна література справді щедра і велика талантами. Зокрема, і зовсім юними, на нас, старших, не схожими, але одної з нами крові й духом суголосні. І це обнадіює душу, бо тільки у великій, гуманістичній, глибоко національній літературі народжуються великі письменники.

Олена Логвиненко