Шлях у незнане Любка Дереша

Загалом, герої письменники невдоволені світом, у якому живуть, невдоволені його абсурдністю й дочасністю, тим, що це примітивний і вбогий “світ об’єктів”...

Любко Дереш. Голова Якова (алхімічна комедія) — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012

Годі й казати, що цю книжку нетерпляче очікували всі шанувальники творчості Любка Дереша. Дебютувавши десять років тому романом “Культ”, що виявився цілковито новим явищем в українській літературі, Дереш видав одну за другою декілька книг — і зненацька замовк. Про причини цього мовчання ходили різні чутки, та найбільш вартим уваги видавалося припущення, що Любко поклав собі знайти інший підхід до осмислення і світу, й до власної творчості.

І от результат напруженої праці, яка тривала п’ять років, — роман “Голова Якова”. Як водиться, все починається з інтриги: головному героєві, отому самому Якову, котрий, як виявляється, є геніяльним композитором, але нікому в тім не зізнається, замовили написати симфонію до відкриття “Евро-2012”. Цікаво, що самі замовники побажали залишитися невідомими, у романі їх називають “великі темні отці”. Нащо цим темним і страшенно засекреченим отцям симфонія, зрозуміти важко — мабуть, для того, щоб зацікавити читача. Чому геній-композитор не хоче братися до писання тієї симфонії, хоч за неї йому обіцяють “велике темне бабло”, теж не зовсім зрозуміло… Одне слово, не роман, а суцільний знак запитання.

Утім, уже на самому початку здогадуєшся, що важливо не це. У передмові, що зветься “Легальний вхід у летальний вихід”, Іздрик делікато спрямовує читача в потрібний бік: виявляється, “ця книга для автора є таким собі другорядним епізодом у невидимому для нас процесі самовдосконалення”. Звісно, з цим погодиться кожен, хто читав Дерешеві книжки: у всіх його романах простежується, як висловився той-таки Іздрик, “пошук свого “я”, — втім, не просто пошук, а намагання знайти вихід у те, що на йогівських форумах у Мережі зветься “Інобуття”, “Просвітлення“ й навіть “Нірвана”. Цікаво, що для осягнення цієї мети персонажі вдаються не до медитації чи голотропного дихання, а намагаються увійти в нірвану так, щоб було й дешево, і сердито… Уже в першому романі такий собі Юрко Банзай експериментує з отруйною пліснявою, намагаючись видобути ЛСД (хто не знає: це такий наркотик), вирощує на підвіконні вдома гриби-псилобіти або поглинає мухомори… Ефект швидкий і, треба сказати, разючий: хлопака потрапив до реанімації, а “все, що не було закріплено в його кишківнику, вихлюпувалося з обох виходів”. Втім, у романі “Намір!” Дереш таки виправив цю помилку: його герой зненацька отримує надзвичайні здібності й уже без допомоги улюблених грибів преходить у паралельні світи, — щоправда, у те ніхто не вірить, навіть кохана з хвацьким найменням Гоца Драла… Загалом, герої Любка Дереша невдоволені світом, у якому живуть, невдоволені його абсурдністю й дочасністю, тим, що це примітивний і вбогий “світ об’єктів” (Бердяєв). І водночас кожен з них знає, що цей світ — лише частка вищих, незбагненних рівнів буття, де все не так, як тут, а головне — ті вищі рівні розташовані на відстані простягненої руки, увійти туди просто, треба тільки знати ЯК…

Читач, який обізнаний із сучасною масовою літературою, дуже швидко починає підозрювати, що творчість Дереша — суто культурний артефакт, який виростає з писань Станіслава Грофа, Карлоса Кастанеди, Стівена Кінга та інших авторів подібного роду, і що недарма хтось із рецензентів прозвав Дереша “геніяльним плагіатором”. І все ж таки, попри усю оцю очевидну вторинність, у Дерешевих книжках є те, що нестримно вабить читача, — свіжість думки, молодечий запал і, хоч як це дивно, філософська глибина. Яків — своєрідне перевтілення попередніх персонажів Дереша, підсумок їхніх пошуків отого “легального входу”. Герої нового роману часом експериментують із галюциногенами і теж не зовсім вдало… І що ж вони бачать? Дереш про те не пише, та можна здогадатися, що приємного мало. “…показуй ще, Господи, — просить одна з героїнь, наковтавшись ЛСД, — показуй, яка я. Показуй, щоб знала як жити”. А потім: “Ой, не показуй, Боженька, що буде, ой, не показуй, а то страшно, страшно дивитись, ой як страшно”. А нащо ж тоді просила, питається?.. Ще одна героїня доходить до висновку, що “мене немає, а цього світу насправді не існує”. І взагалі: “Запитання, які ставить життя, часом дивують своєю абсурдністю”. Утім, для Якова всі ці стадії вже позаду. Його пошуки автор підсумував байкою про одного олігарха(!), котрий на превелику силу дістався до самітника, який жив десь високо на горах, щоб дізнатися “великий секрет життя”. І що ж той самітник олігархові сказав? А ось що: “Секрет життя в тому, що життя — це велика ріка”. А коли олігарх розлютився з такої відповіді, самітник урешті зважився й відкрив йому той секрет. Виявляється, “життя — це не просто ріка. Це — дуже велика ріка”.

Можна було було б добряче пореготатися з цієї притчі, якби не означала вона того, що направді істини не знає ніхто, навіть мудреці. Що всі намагання осягнути цей світ, буття і власне “я” виявляються марними. І що Дерешів герой (а, може, й автор?) опинився на роздоріжжі, де немає ніяких орієнтирів. Одне слово, суто кафківська ситуація.

Критика неприхильно зустріла новий роман Любка Дереша. Упродовж кількох місяців на сторінках часописів та інтернет-ресурсів з’явилося декілька рецензій, в яких автори закидали Дерешеві, що за п’ять років можна було б написати щось грунтовніше… та й узагалі, про що ця “алхімічна комедія”? Картали трохи і за манеру письма. Справді, дивним видається те, що кожен розділ оформлений православними молитвами церковнослов’янською мовою з нотами, тоді як у романі йдеться про речі, що ближчі до йоги та буддизму, а не до християнства. І, як уже заведено в “Клубі сімейного дозвілля”, редагування кульгає на обидві ноги: в тексті трапляються різні ляпи, русизми на кшталт “причинний” (треба “причиновий”), “франт” (насправді “жевжик”), “своєчасно” (треба “вчасно”), “піднявся” (замість “підвівся”), а ще ж той “Боженька”… Втім, написаний роман з суто дерешівською легкістю, вправно і прозоро, та й читається, треба визнати, з неослабним інтересом.

Чим же скінчилася вся ця химерна історія? А тим, що врешті герой сів на віслюка, мов той Ісус Христос, і поїхав собі геть. Куди? Галасвіта, куди очі дивляться. Може, шукати отой “секрет життя”, а, може, й просто так… Жив собі, жив, а потім узяв та й подався в світ за очі. Як ото в Антонича: “Цвісти, горіти, проминати, лишати все, йдучи в незнане”. А шанувальникам Дерешевої творчості залишається тільки ще раз узяти до рук цю книгу і перечитати її, щоб урешті відкрити отой глибинний, прихований зміст, до якого так і не докопалися критики.

Маркіян Поліщук

УНІАН в Google News