„Де ростем, там мусимо цвісти...”

„Де ростем, там мусимо цвісти...”

Михайло Левицький пише – як малює і малює – як пише. Це митець вибраного кола, його творчість засвідчує рівень надлюдських переживань. Про творчість митця

Михайло Левицький пише – як малює і малює – як пише. Це митець вибраного кола, його творчість засвідчує рівень надлюдських переживань. Таких митців завжди було мало, і їх можна полічити на пальцях однієї руки. Зрозуміло, що ні сьогодні, ні тим більше вчора в жодну з існуючих літературних „обойм” він не потрапив. І потрапити не міг. Але не тому, що за тоталітарного режиму в ньому вбачали, образно кажучи, „динамітчика”. Зовсім ні! У поезії М. Левицького не було відчутного інакомислення (окрім, можливо, зухвало-самійленківського „На франца я купив кашне”), і вже той факт, що він видавав книжки у 70-ті та 80-ті роки, свідчить, що поет вписувався (важко чи легко – це інше питання) у вутле річище офіційної літератури. В „обойму” він не міг потрапити тому, що був тихим поетом, нічого не утверджував, ні до чого не закликав і найчастіше блукав манівцями, обминаючи людні путівці. Майже з тих же міркувань він не потрапляє у „новітні обойми”, бо ж знову нікуди й нікого не закликає, не оспівує сорочку-вишиванку і не клянеться в любові неньці-Україні, як це, приміром, роблять його колеги по перу, що також пускають багатотисячними тиражами сльозу над відновленими могилами героїв і вергають прокляття на голови тим, кого вчора славословили.

Таких поетів рідко не помічають критики і читачі (йдеться, звісно, про широкий читацький загал), вони, вочевидь, народжуються для того, щоб про них уголос заговорили тільки після смерті (згадаймо хоча б Володимира Свідзинського). За життя над їхніми книжками схиляються тільки одиниці, і це число таке невелике, що вони безнадійно губляться в шумливому морі шанувальників художнього слова. Але вони є – і це дуже суттєво. Справжня література завжди елітарна. Довгими зимовими вечорами, коли тужливо плачуть вітри й сповідаються деревам, хтось самотній не може заснути, незримим зорям заглядає в очі і пошепки, як молитву, декламує ці напівчаклунські, напівреальні рядки:

В осінньому лісі усе як годиться:

Золочений лист, вересневі гриби,

В ожиннику щедрім залітана птиця

Не скаржиться більше на скупість судьби.

І я, вересневий, кажу тобі, доле, –

Я щедрістю слова тобі заплачу

За цю ось новеньку хмаринку над полем,

За цю ось маленьку краплинку дощу.

За те, що в старому розлогому зворі

Востаннє так рідно запахла трава,

Від чого навколо в усіх мухоморів

Ще з самого ранку болить голова.

Таких майстрів Юрій Клен називав „поетами круга понад земного”. Їх твори абсолютно неможливо аналізувати, як це легко можна робити, скажімо, з авангардистською чи структуралістичною поетичною продукцією. Бо у віршах тихих сповідальників є якийсь незбагненний, кажучи словами В.Стуса, „захований у собі самосмисл, котрий просто неможливо добути розумом”, якийсь тонкий чар, що вловлюється тільки душею і котрий від грубого дотику логіки одразу ж руйнується. Цю поезію треба просто пити, як п’ють вино, як квітка спиває росу, а бджола – нектар:

Гусне, гусне на крилах втома...

Гуси, гуси, повірте словам,

Що не заздрив я ще нікому,

Та сьогодні позаздрив вам.

То свята і найвища щасливість,

Коли долю вже іній вкрива,  –

Ще б зронити на рідну ниву

Хоч пір’їнку свого крила...

Таку поезію безнадійно розкладати на частинки, як марно робити спектральний аналіз сонячного зайчика, намагаючись збагнути, з чого він створений. Це порівняння, можливо, не нове, але надзвичайно точне. Ключ до її творення, очевидно, можна й відшукати, але повністю технологія написання таких текстів ніколи не буде пізнана. Тому що цього не знають навіть самі поети. Творці такої поезії – це медіуми. Написане ними – це осяяння небес, код входження в космос, де Слово – Бог. Михайло Левицький, безсумнівно, знає, як багато йому відкрито, і давно відчув, що поезія – це наслухання Бога.

У цьому переконує хоча б те, що він співає тоді, коли співається, береться за перо тільки тоді, коли через товщу днів пробивається та довгождана неповторна мить, що невідомо як і звідки дарує слово, яке веде на золотій ниточці друге і третє. Він ніколи не квапиться, не провокує натхнення, не ганяється за кількістю. Вагота слів для нього – понад усе. На терези вічності він кладе не кількість, а біль, що не має критеріїв виміру. І виграє. За три десятиліття творчої діяльності ним написано не більше півтори сотні віршів (річна норма поета-ремісника). Зате яких віршів!

Але дивно і навіть просто образливо, коли інколи він все-таки робить спробу збагнути і, щонайприкріше, донести до читача таїну народження слова. Маю на увазі його мініатюри „До поезії”, „Поезія”, „Поети”. Це не тільки речі дивні в його творчому доробку, але і найбезпорадніші, тому що вони матеріалізують духовне, пояснюють незбагненне. Воістину, ніколи не можна допитуватися, як ото „любити журавлів”. Бо любиш тому, що любиться, бо пишеш тому, що пишеться. Ти відчуваєш – і цього досить. Коли виллється на папір – відчує інший, кому відкрито. Зривання завіси, чи навіть безневинне піднімання її тільки руйнує чари. Рядки „І я злетів. І голубою піснею торкнулось небо до мого плеча” кажуть читачеві більше, ніж отой мимовільний триптих із книжки „Мамині перепілки”.

Поезія Михайла Левицького ошляхетнює душу, мені навіть здається, що той, хто залюблений в неї, не здатний на щось нице, облудне, злочинне чи відворотне.

М. Левицький – поет вибагливий. Тільки заради музикальності вірша він може вжити усталений епітет чи апробовану іншими метафору. Але така необхідність виникає в нього надзвичайно рідко. Він міг би повторити услід за Валерієм Іллею: „Я про поезію, як про самотність, знаю все”, – бо натщесерце любить цю землю, бо цвіте там, де росте, сповідуючи істину, що немає периферійних поетів, є лише периферійна творчість, бо любов його тиха – для світу навіки. Так, він – тихий поет і любить усе притишене та замислене, несуєтне і самозаглиблене: тихий ліс, мовчазні плеса, ледь чутну з мамою розмову... та ще й при цьому заклинає Господа „щоб тишу цю якщо хтось і порушить, то тільки сплеск в’юнкого окунця”.

 Але, о, парадокс! О, метаморфоза поезії! Тихий голос поета, що пробивається, як трава через товщу асфальту, в тисячоголосому хорі голосів інших поетів чути виразніше і чіткіше, ніж будь-який інший. Звісно: чути тому, хто має слух і смак, хто спроможний почути.

Розгубилося слово перед вічною вічністю,

Загубилася птаха у вишневім саду.

Та ще вечір такий, ну, хоч зараз до дівчини,

Що давно вже не вірить у те, що прийду.

Навіть при великому бажанні у поезії М.Левицького важко відшукати вади,  прорахунки і необережне поводження зі словом. Дещо неприродний поет там, де картає людські вади („Епітафія графоману”, „Стара притча про обережність”), тому що засуджувати, це не його покликання, не його призначення, він народжений і наділений даром слова, яке має підносити душу і звеличувати людину. Головне в його творчості – яса поетичного слова, німб святості над віршем. Вони заворожують і змушують забувати все незначне і другорядне.

Сьогодні вперше я побачив,

Сьогодні вперше я відчув,

Що сніг (хай він мені пробачить)

Таки молодший брат дощу.

Давайте вивчимо напам’ять

Про перший дощ і перший сніг

Та ще одну на двох запалим

Цигарку спогадів своїх...

Поет ніколи не писав, що він передусім громадянин, а не лірик, ніколи не вставав на котурни і не присягався в любові до Вітчизни, хіба що отак: „Навік притулилась з терпкою сльозою тривога моя до щоки Батьківщини”, ніколи прилюдно не клявся, що, коли треба, помре за щастя народу, як це охоче робили інші. Та коли прийшов час, виявився першим і майже єдиним, бо ті „інші” поховалися в прихистках власних загомінків, остаточно знецінивши мовлене слово. Це здавалося майже неймовірним, майже незбагненним, сприймалося навіть як нереальна містифікація, бо як це такий тихий поет, що живе у такому хисткому ілюзорному світі, зважився на вчинок, який вимагає залізної стійкості душі? Це було майже як у притчі про Лірових дочок... А може, життя справжнього поета завжди притча?

Віктор Міняйло, лауреат Шевченківської премії

Дорогі друзі!

Пропонуємо вам придбати унікальну книгу – денники Петра Сороки, що стали явищем в українській літературі. Це глибокі роздуми про внутрішній світ, пошуки сенсу життя, роль природи в житті людини тощо. Книга розрахована на вдумливого читача, що не гониться за поверхневим сюжетом, а шукає естетичної насолоди від прочитаного.

Ось відгуки відомих людей про денники.

«Це висока література, вона лягла мені на душу..»

М.Жулинський, м.Київ.

«Найперше резюме, яке спало мені на думку після прочитання книги – примітивне подивування: де, звідки, як можна було набрати за один лише рік стільки посутніх думок, спостережень, афоризмів? Такі книги пишуться десятиліттями, як вижимки зі всього життя (наприклад, Монтень), либонь, письменник міцно впаяний в життя (провінцій для думок, для творчості не буває!), в світ, він стукає йому в серце і знаходить відповідний відгомін. І серце для цього потрібне чуле…»

Юрій Мушкетик, м.Київ, „Літературна Україна”.

1. «ГОЛОС ІЗ ХОРІВ»

Обсяг –370ст. Ціна – 15 грн.

2. ЗАСТИГЛИЙ ВОГОНЬ»

Обсяг – 240с. Ціна – 10 грн.

 Адреса: 46018  ас 438. м.Тернопіль-18.

 Сорока Петро Іванович.

Тел. 8-0352- 4955-59.

моб. 8-067-90-90-177.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter