За нашу і вашу свободу!

Чи знаємо ми сучасну кримськотатарську літературу? Ні, ми її знаємо так, як москалі – сучасники Гоголя чи Маяковського – знали українську ніч... У Коктебелі відбулася нарада кримськотатарських письменників

16 – 23 вересня в Коктебелі відбулася нарада кримськотатарських письменників

Василь Шкляр

Чи знаємо ми сучасну кримськотатарську літературу? Ні, ми її знаємо так, як москалі – сучасники Гоголя чи Маяковського – знали українську ніч. Та й відкіля ми її можемо пізнавати? Переважна більшість того, що пишуть наші кримськотатарські побратими сьогодні, не бачить світу навіть в оригіналі, а що вже казати про переклади? На пальцях однієї руки можна перелічити ці зворушливі вияви уваги до розтоптаного слова, та й то це може зробити хіба що віршар-віртуоз Микола Мірошниченко, котрий сам-самотужки занурився у таємничі лабіринти поезії тюркських народів. І якщо ми у нашій державі-мачусі маємо стільки біди з українським словом, то страшно й уявити, скільки того лиха випадає на голову літератури ще недавно ув’язненої, а нині випущеної на волю духовно випаленої землі.

Саме ці проблеми, природно, й постали в центрі уваги тижневої наради кримськотатарських письменників, яка 16 – 23 вересня відбулася у Коктебелі з ініціативи НСПУ за підтримки Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту. З’їхалися на неї переважно аксакали – Риза Фазил, Аблязиз Велієв, Білял Мамбет, Рефат Чайлак, Шукур Самад, єдина жінка-романіст на всю кримськотатарську літературу Уріє Едемова… Отож аксакали. Бо де тих молодих нашкребти, якщо їхні твори не видаються, а за рукописами до письменницької спілки не приймають, хоч би ти й «Гулістан» чи „Шах-наме” написав. Утім, молоду генерацію гідно репрезентували поет Дилявер Османов (поки що член Спілки письменників Татарстану) та прозаїк Медіха Мамбетова, чиї оповідання ще чекають погоди з Чорного моря. І в які двері, скажіть будь ласка, стукати молодому, якщо роман поважного письменника Іси Абдурамана «Баар» лежить, як пергаментний сувій, у видавничих портфелях уже два десятиліття? Про яку тяглість і цілісність літпроцесу тут можна вести мову?

Що ж до коктебельської наради, то трапилася ще й така заковика – цей вересневий тиждень якраз випав на час великого мусульманського посту Ураза. Щось там у Києві не додумали, коли запрошували їх на таке поважне зібрання, – скрушно хитали папахами аксакали. Але хай уже, може, Аллах простить, якщо з цього діла вийде щось путнє. А з усього путнього їх хвилювало найдужче одне. І хай там говорили про видавничу справу, чи про давні українсько-кримськотатарські літературні взаємини, чи про плекання молодої зміни, а на поверхню постійно виринало одне-єдине болюче питання – необхідність створення автономного об’єднання кримськотатарських письменників у складі НСПУ. Бо захист їхніх національних інтересів не є і не може бути головним пріоритетом нині існуючої організації кримських письменників, де переважну більшість становлять літератори, котрі пишуть російською та українською мовами. Бо… Таких «бо» чимало, та всі вони зводяться до універсальної формули Тараса: «В своїй хаті своя правда».

І хто ж, як не ми, українські письменники, може глибше зрозуміти і взяти до серця проблему наших кримськотатарських колег, котрі, повернувшись на батьківщину, знову опинилися на фатальній межі виживання? Адже навіть у вигнанні, в далекому Узбекистані, 1967 року видавництво імені Гафура Гуляма створило редакцію кримськотатарської літератури, де щороку виходило до двох десятків книжок. Сьогодні ж українські реалії не дозволяють про таке й мріяти. Немає звідки виглядати суттєвої матеріальної підтримки, хоча всіх їх, кримськотатарських письменників, сьогодні дуже мало. Малесенька щопта, сказав би Василь Стус. Якихось три десятки. Вони не просять у нас ні хліба, ні води. Всього лиш ковток свободи. І наш святий обов’язок – прислухатися до цього зажадання.

Чи, може, уподібнюючись до можновладця-іуди з гуманітарних питань, скажемо їм, що давайте конкурувати в умовах вільного ринку? Хто вам заважає, братове? Створюйте свою Спілку поза межами НСПУ та й робіть там усе, що вам заманеться. У нас, мовляв, є свій статут, де про кримських татар не йдеться. Можна й так, а чого ж? Тільки зречімося тоді назавжди гучних гасел про «нашу і вашу свободу».

Група учасників коктебельської наради. Внизу: Рефат Чайлак, Різа Фазил, Аблязиз Велієв, Дилявер Осман, Уріє Едемова, Білял Мамбет; вгорі: Ісмет Меджитов, Василь Шкляр, Шукур Самад.

Рефат Чайлак: „Я живу з того, що грачую. Ні, це не пов’язано з Грачем, я просто заробляю на машині. Поки дочекаюся пасажира – дивись, і вірша напишу. Ось такі мої умови для літературної творчості. Якщо гора не йде до тебе, то ти сам підійди до гори, – каже наше прислів’я. Але сталося диво. Гора під назвою НСПУ цього разу сама підійшла до нас. Це надзвичайно зворушує, але й зобов’язує. Це ще раз засвідчує, що Україна є нашою Батьківщиною. Тому я не маю сумніву, що українські письменники нас почують».

Різа Фазил: „Ми ще торік ухвалили рішення про створення „Об’єднання кримськотатарських письменників”, виробили проект статуту і передали його до Києва. Якщо НСПУ не зможе позитивно розглянути нашу пропозицію, то нам доведеться реєструватися в Криму і діяти самостійно поза межами НСПУ. А щодо фінансування, то я так скажу: 16 років ми існуємо в Криму без фінансування і, дасть Аллах, й надалі самотужки шукатимемо засоби для існування”.

Аблязиз Велієв: „Мені здається, на коктебельській нараді остаточно з’ясувалося, що кримськотатарські письменники твердо вирішили мати свою автономну організацію у складі НСПУ. Ми не маємо наміру розвивати російську літературу і перебувати в Кримській республіканській організації. Ми хочемо творити й розвивати нашу літературу рідною мовою. Тому, як сказав на Y з’їзді НСПУ Володимир Яворівський, на порядку денному постало питання надання кримськотатарським письменникам автономії”.

Ділявер Османов: „Створення автономної кримськотатарської організації у складі НСПУ, з одного боку, відповідало б прагненням наших письменників, які до депортації мали свою Спілку в Криму, а з іншого боку, такий крок продемонстрував би добру волю українських письменників стосовно не тільки до своїх колег, але й до всього кримськотатарського народу, котрий віками жив поруч з народом українським. За великим рахунком, мова тут іде про статус кримськотатарських письменників у себе на батьківщині. Нам треба повернути лише те, що було забрано внаслідок депортації. Я впевнений, що українські побратими по перу підтримають нас і зроблять усе можливе для відновлення історичної справедливості”.

Уріє Едемова: „Я давно працюю у видавництві і багато літ поклала на редагування рукописів кримськотатарських письменників, які досі лежать мертвим вантажем у видавничих шухлядах. Переконана, що якби ми мали свою автономну письменницьку організацію, то значно ефективніше вирішували б свої життєво важливі питання, у тому числі й у сфері книгодрукування. Скажіть, будь ласка, хто постраждає від того, що нам легше дихатиметься?”

Голова Кримської республіканської організації НСПУВолодимир Бушняк: „На мій погляд, якщо письменники вирішили зробити певний крок і вони переконані, що йдуть правильним шляхом, то я можу лише підтримувати таке рішення, погодившись із їхнім вибором. Якщо група письменників заповзялася створити свою організацію, то чом би й ні? Це їхній вибір. Можливо, на цьому етапі тут є своя необхідність. Гадаю, треба дати їм таку можливість”.

Василь Шкляр, заступник голови Національної Спілки письменників України