Володимир Даниленко: Зазвичай літературні вундеркінди закінчують життя як пересічні особистості

В Україні критикою займаються лише спеціальні видання, які належать літературним кланам… Полтавщина – серце української літератури… Інтерв’ю з письменником

У 2007 році на всеукраїнській книжковій виставці, присвяченій Дню незалежності, „Сон із дзьоба стрижа” Володимира Даниленка відзначений дипломом „Краща прозова книжка року”. Його нова книжка „Лісоруб у пустелі”, що вийшла друком у видавництві „Академвидав”, – спостереження автора за сучасним літературним процесом, одним із активних організаторів якого був він сам. Засновані ним літературні конкурси „Золотий бабай”, „Коронація слова”, антології сучасної української прози, театр сатири „Політичний вертеп” були успішними проектами і мали медійний розголос. Героєм книжки „Лісоруб у пустелі” є сучасний український письменник, затінений політикою та шоу-бізнесом. Ця книжка – розповідь про те, що відбулося в українській літературі після шістдесятників.

У книжці „Лісоруб у пустелі”, Ви привертаєте увагу до постаті письменника як до героя нашого часу. Яке місце займає українська література в сучасному суспільстві?

Володимир Даниленко

Сучасний український світ поділяється на дві сфери: глянцеву й матову. До глянцевої сфери належать політики, представники шоу-бізнесу і спортсмени. Весь інший світ належить до матової сфери. У матовій сфері перебуває народ, інтелігенція, вчені, представники силових відомств, чиновники, криміналітет та інші верстви суспільства.

Глянцева сфера ревниво ставиться, щоб до її салонів не потрапили люди з матової сфери. Письменники з’являються в інформаційному полі, але вони не герої глянцевих журналів. Літератори завжди були незручні для влади. У радянські часи їх або задобрювали, або садили до тюрем. А в сучасній Україні, яка обслуговує насамперед інтереси великого капіталу, письменників намагаються не помічати. Це значно ефективніше, ніж тюрма, і дешевше, ніж підкуп, а головне – сучасніше.

Мозаїчність створеної Вами картини сучасної української літератури – це свідомий прийом чи данина моді на постмодерні інтерпретації?

 „Лісоруб у пустелі” – не монографія докторської дисертації, а погляд зсередини літературної кухні. Готуючи до друку цю книжку, я ставив перед собою єдине завдання: показати, що сучасна українська література яскрава і не обмежується десятком найчастіше згадуваних імен. У ній не менше півсотні конкурентноздатних авторів, а український письменник – один із найзагадковіших героїв нашого часу.

Ви пишете, що в Україні немає об’єктивної професійної критики, яка в усьому цивілізованому світі служить містком між автором і читачем, виховуючи як письменника, так і читача. Чому в Україні немає такої критики?

У культурно самодостатніх країнах книжковий ринок, як і весь інформаційно-культурний простір, обслуговує політичні, економічні та культурні інтереси панівної нації. Чи можна допустити, щоб дев’яносто відсотків французького книжкового ринку було захоплено книжками англійських або німецьких видавництв? А в Україні таке можливо. Тут 90 відсотків книжкового ринку зайнято книжками російських видавництв. Через ці диспропорції українська книжка на власному ринку залишається маргінальним товаром, до якого відповідно ставляться власники і топ-менеджери ЗМІ.

У більшості країн професійна критика зосереджена в масових виданнях, де журналісти оглядають новинки книжкового ринку, ведуть хіт-паради видань. Саме масові видання з неупередженою критикою і формують читацькі смаки і культуру авторів.

У нас масові видання не займаються критикою. В Україні критикою займаються лише спеціальні видання, які належать літературним кланам, тому не може бути й мови про неупереджену оцінку. В Україні зіштовхнулося два найбільші клани, зорієнтовані на ідеології лібералізму та націоналізму. Організаційним ядром першого клану є часопис та видавництво „Критика”, а другого – Національна Спілка письменників України. Кожен клан має свій погляд на сучасну літературу та свою літературну ієрархію. Війна між кланами зводиться фактично до того, щоб нав’язати суспільству свою ієрархію письменників.

У своїй книжці Ви звертаєте увагу на те, що в українській, польській, російській, французькій, американській літературах різні співвідношення між кількістю письменників, народжених у столиці й провінції. Від чого залежать ці співвідношення?

Кожна національна література належить або до вертикальної, або до горизонтальної моделі літературного побуту. Вертикальні моделі характерні для літератур з потужним імперським мисленням. Наприклад, вертикальні моделі розвинулися у французькій та російській літературах. Це означає, що все життя у цих літературах зосереджено в столицях. У Парижі і Москві народилася третина французьких і російських класиків. До речі, в Москві, навіть коли столицею Російської імперії був Санкт-Петербург, народилися такі найяскравіші російські класики, як Пушкін, Фонвізін, Крилов, Грибоєдов, Лермонтов, Достоєвський, Брюсов, Бєлий, Пастернак, Цвєтаєва, Паустовський, Леонов та інші, а з письменників ХХ та ХХІ століть – Окуджава, Нагібін, Друніна, Ахмадуліна, Висоцький, Петрушевська, Єрофеєв, Донцова, Пелєвін та інші. Зробити літературну кар’єру в російській літературі, не живучи в Москві, практично неможливо.

У літературах із горизонтальними моделями можна жити в провінції і бути успішним письменником. Горизонтальні моделі мають українська, польська, американська літератури, у яких роль столиці не відіграє вирішальної ролі. Наприклад, два українські провінціали Юрій Андрухович і Сергій Жадан зробили кар’єру, не живучи в Києві. У літературах з горизонтальними моделями виникають регіональні літературні школи та впливові місцеві видавництва.

В Україні, зокрема, це харківське видавництво „Фоліо”, львівські видавництва „Кальварія” і „Піраміда”. І цей процес у регіонах, думаю, буде розвиватись.

Ви сказали, що в Москві народилася третина російських класиків. Чи можна сказати, що в кожній країні є землі, де народжується найбільше яскравих письменників?

В історії кожної літератури спостерігається таке цікаве явища, як літературна активність окремих земель. Якщо російській літературі найбільше яскравих письменників дала Москва, французькій – Париж та земля Іль-де-Франс, що сформувала панівний франсійський діалект, то українській літературі найбільше яскравих письменників дала Полтавщина, яка теж сформувала панівний діалект.

На Полтавщині виділяються чотири найбільші осередки пасіонарності: Полтава і Полтавський район, Миргородський, Зіньківський і Кобеляцький райони. Ці чотири центри пасіонарності дали українській літературі втричі більше письменників, ніж будь-який інший літературно активний регіон. На Полтавщині народилися Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Микола Гоголь, Євген Гребінка, Леонід Глібов, Панас Мирний, Володимир Самійленко, Микола Філянський, Архип Тесленко, Микола Зеров, Яків Савченко, Михайль Семенко, Андрій Головко, Юрій Дольд-Михайлик, Олесь Гончар, Володимир Кашин, Григорій Тютюнник, Дмитро Луценко, Анатолій Дімаров, Павло Загребельний, Феодосій Роговий, Іван Білик, Григір Тютюнник, Василь Симоненко, Борис Олійник, Василь Захарченко та багато інших.

Полтавщина – серце української літератури. Існує дивний метафізичний закон: якщо на якійсь землі народиться потужний письменник, то своєю пасіонарністю він ніби заряджує цю землю і створює передумови для народження після себе інших талановитих авторів. Якось мені потрапила до рук збірка молодих полтавських поетів „Болотні вогні”, яку видало київське видавництво „Факт”, і я ще раз переконався, що на Полтавщині продовжують народжуватися талановиті поети.

Ви зачіпає проблему ранньої творчості. У скільки років може успішно дебютувати письменник і як це впливає на його подальшу літературну кар’єру?

У восьми-дев’ятилітньому віці у дитини вже проявляється 90 відсотків її інтелектуального потенціалу. Саме в цьому віці дебютують літературні вундеркінди. У дев’ять років у Франції яскраво заявила про себе Міну Друе. Щоб з’ясувати, чи дійсно вона це написала, їй влаштували графологічну експертизу і справжній поліцейський допит. До вундеркіндів належить Леся Українка. Свій перший вірш „Надія” з цілком дорослими переживаннями вона написала у 9 років. У вісім років почав писати Артюр Рембо. У дев’ятилітньому віці вийшла книжка ялтинської поетеси Ніки Турбіної, яка стала розкрученим радянською пропагандистською машиною літературним брендом.

В одинадцять років білоруський хлопчик Аркадій Кулєшов закохався у тринадцятилітню дівчинку Алєсю Кориткіну і свої почуття вилив у вірші „Алєся”, який поклали на музику. Після виконання ансамблем „Пєсняри” ця пісня стала шляґером. У 1941 році на мексиканському радіоконкурсі перемогла пісня „Бесамо мучо” шістнадцятилітньої школярки Консуело Веласкес. Після виконання пісні оркестром Джіммі Дорсі „Бесамо мучо” стала світовим шлягером. Лише за офіційними даними, наклад пісні у 100 країнах становив понад 100 мільйонів екземплярів. До кінця життя Консуело Веласкес (вона померла у 2005 році) могла спокійно жити, мандруючи світом і утримуючи триповерхову віллу. Однак рання творчість найчастіше як спалахує, так і згасає. У дванадцять років кинула писати Ніка Турбіна, у дев’ятнадцять – Артюр Рембо. Аркадій  Кулєшов хоч і продовжував писати, але жоден із його віршів вже не прославився так, як „Алєся”. І жодної відомої пісні до кінця життя не написала Консуело Веласкес.

У більшості випадків літературні вундеркінди закінчують життя як пересічні особистості. І в цьому полягає одна з найбільших загадок ранньої творчості.

Розмовляла Ганна Мелешко