Яким має бути закон про вищу освіту, щоб задовольнити усіх?

Якщо у виші співають чи танцюють хоч сто тисяч студентів, а якості нема – це не університет , а фабрика з продажу дипломів... Новий закон повинні писати не Табачник чи ректори, а представники “совісті нації”... Думки експертів...

Парламентський Комітет з питань освіти і науки днями провів відкрите обговорення двох законопроектів про вищу освіту, але кворуму не було, тож рішення жодного не винесли. Міністерський документ авторства нардепів Єфремова, Луцького, Самойлик та інших, що пропонує нову класифікацію вишів за кількістю студентів, не припав до душі ані молоді, ані ректорам. А от варіант ще одного представника біло-синіх Юрія Мірошниченка, хоча і знайшов чимало прихильників, до повноцінного закону явно не дотягує. Тож, що не так в обох законопроектах і яким має бути закон про вищу освіту, щоб задовольнити усіх, ми запитали у експертів.

Станіслав Ніколаєнко, екс-міністр освіти та науки України, лідер партії «Справедливість»

ЯКЩО У ВИШІ СПІВАЮТЬ ЧИ ТАНЦЮЮТЬ ХОЧ СТО ТИСЯЧ СТУДЕНТІВ, А ЯКОСТІ НЕМА – ЦЕ НЕ ВНЗ, А ФАБРИКА З ПРОДАЖУ ДИПЛОМІВ

Діючий закон "Про вищу освіту" писали не на коліні. Над ним не один рік працювала велика група відомих учених і практиків. А нинішні законопроекти склепали похапцем.

Я уважно читав обидва варіанти. Так, у законопроекті Луцького, Єфремова відсутня норма про право науково-педагогічних працівників на безкоштовне житло. У результаті доопрацювання цей рядочок випустили і залишили тільки право на службове житло.

Зникла також діюча норма про обов`язковість прийому на перший курс не менше 51% студентів за рахунок бюджету. Тепер вони пишуть про те, що у вишах має бути не менше 50% державних місць. Здається, 50-51% немає різниці, але ситуація полягає в іншому. Якщо виш має 51% держзамовлення, то вважається державним, а якщо 50%, то ректор може сказати: у мене половина комерційна, половина державна, а отже ми акціонерне товариство, і винесе питання про приватизацію.

Крім того, у проекті закону прибрали фінансування студентського самоврядування в обсягах не менше 0,5% спецфонду вишів.

А ця злополучна система визначення статусу університету за кількістю студентів! Це не є виваженим рішенням. Адже так ми ставимо воза попереду коня. Головне не кількісні, а якісні показники. Приміром, якщо виш веде науково-дослідницьку роботу, розробляє нові технології, здійснює освітні процеси, тоді це справжній виш. А якщо там співають, танцюють, а якості немає, то хоч сто тисяч студентів у його лавах, все одно це не виш, а вибачте мене фабрика з продажу дипломів. У нас таких, до речі, дуже багато. Хоча є там моменти корисні. Приміром, прибираються 4 рівні акредитації та вводиться поняття освітньо-кваліфікаційного рівня доктор філософії.

Законопроект Мірошниченка - демократичніший, але й він не тягне на окремий закон, оскільки виписаний групою приватних університетів. Якщо державний виш має зараховувати студентів за правилами, то комерційний, таке враження, може набирати кого завгодно, аби платили гроші. На словах це ніби і демократія, але закінчиться усе тим, що приїдуть батьки і скажуть, мовляв, ви дали ліцензію університету, а дитина - нульова, читати-писати не вміє.

Я не став би розробляти новий закон, а привніс у вже діючий раціональні зерна з цих двох законопроектів. Тобто треба просто зробити таблицю доповнень і змін і вмонтувати її у вже існуючий документ.

Ігор Лікарчук, колишній директор Українського центру оцінювання якості освіти

НОВИЙ ЗАКОН ПОВИННІ ПИСАТИ НЕ ТАБАЧНИК ЧИ РЕКТОРИ, А ПРЕДСТАВНИКИ “СОВІСТІ НАЦІЇ”

Законопроект Максима Луцького повністю фіксує централізовану систему управління вищою освітою, віддаючи належне здобуткам Радянського Союзу. Набагато прогресивнішим у цьому плані виглядає документ Юрія Мірошниченка. Він є сучаснішим, орієнтованим на розвиток, більше того, відображає інтереси не лише керівників вищих навчальних закладів державної форми власності, а розкриває серйозні законодавчі умови для розвитку приватних вишів. Утім, найбільшою його вадою є те, що в ньому відсутні будь-які норми щодо конституційної гарантії на рівний доступ до вищої освіти, реалізацією якої може виступати лише ЗНО.

У мене є три найбільших зауваження до обох законопроектів. По-перше, у них не закладена законодавча база для того, щоб запроваджувати зовнішнє оцінювання якості освітньої діяльності ВНЗ, як це робиться в усіх країнах світу. По-друге: в обох йдеться про автономію вищих навчальних закладів, але, на моє переконання, це профанація. Для того, щоб автономія була реальною, владу у виші повинна мати наглядова або піклувальна рада. І, по-третє, документи не описують чіткий економічний механізм функціонування системи вищої освіти. Вони обидва передбачають чисто соціалістичний підхід фінансування витрат на отримання закладу тоді, як в усьому світі здійснюється фінансування видатків на підготовку одного студента. Гроші мають іти на студента, а не відхилятись на фінансування вишів.

Я глибоко переконаний у тому, що новий закон не повинно писати профільне міністерство чи ректори. Має бути створена комісія із людей, яких можна назвати “совістю нації”, куди мають увійти досвідчені юристи, економісти, експерти. Можливо, на його створення треба передбачити якісь кошти. Але головне - це незаангажовані люди. У них може бути заангажованість лише одна - благо України та благо освітньої системи країни. Утім, починати треба зі змін до базового закону "Про освіту" 90-того року народження, в якому залишилося багато соціалістичних моментів. І які прогресивні ідеї ми не заклали б у новий закон "Про вищу освіту", він елементарно може бути недієвим, бо суперечитиме основному. Сьогодні треба міняти усе освітнє законодавство, якщо хочемо реально реформувати галузь.

Павло Полянський, голова громадської організації "Центр освітнього моніторингу", екс-заступник міністра освіти

ЖОДНЕ СОЦІАЛЬНО-ДРАЖЛИВЕ РІШЕННЯ НЕ ПОВИННО ПРИЙМАТИСЯ ПО ЗАКУТКАХ

Якщо порівнювати два законопроекти, то, безперечно, жоден з них не є ідеальним. Проте якщо спробувати визначити на скільки кроків який із них ближче до загальноєвропейських тенденцій, в тому числі законодавчих, то, на мою думку, це варіант Юрія Мірошниченка. Там пропонується сучасна класифікація ВНЗ: університети, академії, інститути. Також сильний наголос, можливо навіть надмірний, зроблено на автономії українських університетів. Дуже непогано прописано питання студентського самоврядування, немає одіозної норми про підвищення плати і так далі.

 Хоча є речі, які потребують підсилення. Так, у ньому абсолютно відсутня згадка про ЗНО. У свою чергу, в міністерському законопроекті зберігається так звана тяглість вищої освіти, тобто бакалавр не визнається повною вищою освітою. Декларуючи автономію ВНЗ документ зовсім не передбачає права вчених рад тих університетів, які мають статус національний, без остаточного погодження МОН присвоювати вчені звання і наукові ступені. У статті 40, причому погано завуальованій, мова йде про те, що, з одного боку, мовою викладання є державна мова, а далі вигулькує ще одна мова міжнаціонального спілкування. Що то за мова - з тексту не зрозуміло, але, вочевидь, це не англійська.

Жодне соціально-ризикове або соціально-дражливе рішення не повинно прийматися по закутках. Тому при підготовці будь-якого закону, для того, щоб не збурювати суспільство, котре і так перебуває у досить невротичному стані, потрібно спочатку розробити концепцію і максимально залучити громадськість до обговорення. До створення нового законопроекту можна запросити міжнародних експертів. І коли я кажу міжнародних, я маю на увазі не в першу чергу спеціалістів з Росії, Казахстану та Білорусі.

Найголовніше визначитися, куди ми йдемо: назад чи все-таки до загальноєвропейського освітнього  простору. Зараз є дуже гарна нагода зробити прорив, а не лякливо ступати по півкроку і оглядатися чи то на Північ чи то на Схід. Тільки наскільки нею скористається міністерство та причетні до цього законотворці? Усе в їхніх руках...

Андрій Мовчан, представник незалежної студентської профспілки "Пряма дія"

ЗАКОН ТРЕБА ПИСАТИ З ЧИСТОГО ЛИСТА

У будь-якому з чинних та в можливих майбутніх законопроектах та інших рішеннях щодо вищої освіти ми проти скорочення обсягів держзамовлення, збільшення розміру плати за навчання студентам-контрактникам після укладання договору, урізання прав органів студентського самоврядування та незалежних студентських профспілок, а також застосування будь-яких кількісних критеріїв у визначенні статусу вишу або його окремого підрозділу.

Нас обурює спроба комерціалізації освіти і те, що її намагаються перетворити на привілей для багатих.

Законопроект Луцького більше суперечить інтересам студентів, але нам не подобаються обидва законопроекти, адже наші вимоги, наші пропозиції, наше бачення змін у системі освіти там не враховано. Тому новий закон треба сісти і писати з чистого листа й доручити цю справу колективному органу, до якого обов`язково включити студентів і викладачів. Тобто тих людей, які безпосередньо стосуються системи освіти, а не чиновників і бюрократів, які сидять у Верховній Раді або Міносвіти. Зрозуміло, що вони писатимуть закон під себе, під свої інтереси, інтереси уряду, інтересу правлячої партії та правлячого класу загалом, а ці інтереси з інтересами студентства – діаметрально протилежні.

Опитувала Наталя Овсієнко

УНІАН в Google News