“Голодомор” зовнішньої політики, або “По кому подзвін?”

Прагматична Європа, вшановуючи минуле, не забуває про найголовніше – необхідність працювати заради майбутнього. Тому величезні зусилля українських дипломатів задля визнання Голодомору геноцидом сприймаються, переважно, як намір потім вимагати компенсації від Росії.

75-та річниця вшанування пам’яті жертв Голодомору не змогла не відбитися на зовнішній політиці України. Навіть точніше, саме тема Голодомору наряду з темою НАТО стали пріоритетами українського МЗС, особливо протягом останнього року, затьмаривши всі інші, часом більш реальні і потрібні сучасній Україні, однак “спущені на гальма” проекти. А єдиним суттєвим здобутком можна назвати хіба, що те, що зараз слово Holodomor впізнається в Європі і світі.

Не заперечуючи самого факту Голодомору і не ображаючи страждань мільйонів невинно загиблих українців, водночас, не можна не говорити і про те, що в нинішньому світі навряд чи можна побудувати кращі відносини з сусідами постійними розповідями про те, які горе та муки перенесли українці на початку століття минулого. Яскравим свідченням цього стали слухання питання про Голодомор в Україні, що відбулися 22 жовтня цього року в Європарламенті. “Що стосується жертв Голодомору, не може бути кращого подарунку для них, як створення заможної, стабільної та демократичної України, що базується на солідних інституціях та сильному громадянському суспільстві. Тільки якщо ми досягнемо цієї мети, тільки тоді ми зможемо сказати, що загибель такої кількості людей не пройшла для нас задарма”, - заявив тоді віце-президент Єврокомісії Антоніо Тайані. Його слова були підтримані і багатьма депутатами, що взяли участь в обговоренні. Так, голова делегації Європарламенту по зв’язках з Україною Адріан Северін (група соціалістичних партій, Румунія) назвав дебати “дуже специфічними”, зазначивши, що Європарламент є скоріше “будівником історії”, ніж історичним дослідником, і наголосив на тому, що, засуджуючи Голодомор, не можна переносити відповідальність на інші країни, а українцям потрібно подумати про примирення, як зі своїми сусідами, так і в середині країни. Ребекка Хармс (група “зелених”, Німеччина), Ксаба Табайді (група соціалістичних партій, Угорщина) висловили переконання, що Європа має висловити солідарність з Україною, однак при цьому не поглиблювати провалину у її відносинах з Росією, а Урсула Гачек (група народних партій, Польща) нагадала, що й Україні зі свого боку, варто було б визнати, наприклад, той факт, що від рук УПА загинуло багато мирних поляків. Саме тому у фінальній резолюції такого поважного європейського законодавчого органу слово “геноцид” так і не з’явилося, не зважаючи на всі сподівання Києва та “активну роботу” з депутатами, що відносяться до розряду “друзів України” в Європі.

Автору цих рядків один дуже високий посадовець українського МЗС скаржився у приватній розмові на те, що деякі українські ЗМІ, коли цитували повідомлення про резолюцію Європарламенту, “лили воду на млин Росії”, подаючи цю інформацію під заголовками на кшталт “Європарламент не визнав Голодомор геноцидом”. Мовляв, Україна і не очікувала на таке визнання, а лише сподівалася на вшанування пам’яті жертв. Втім, наскільки відомо сьогодні з дипломатичних джерел, певні плани в МЗС все ж таки будували, сподіваючись на впливовість одного з авторів проекту резолюції Чарльза Теннока (група народних партій, Великобританія). Та й сам депутат фактично двічі підтвердив наміри добитися визнання Голодомору геноцидом українського народу, наголосивши на тому, що група народних партій виступала саме за це. “Ця резолюція не містить слова геноцид, оскільки інші політичні групи не вважають, що це повністю відповідає визначенню геноциду”, - заявив Теннок 22 жовтня.

Прагматична Європа, вшановуючи минуле, не забуває про найголовніше – необхідність працювати заради майбутнього. Саме тому величезні зусилля, що витрачені українськими дипломатами на вимогу керівництва МЗС задля визнання Голодомору геноцидом сприймаються європейськими експертами та політиками, переважно, як намір потім вимагати компенсації від Росії. Відповідно, і процес визнання “іде зі скрипом”. Лише парламенти тих країн-членів ЄС, що найчастіше виступають опонентами Росії, погодилися вжити у своїх деклараціях слово “геноцид” – Латвія, Литва, Естонія, Польща та Угорщина. Ще три європейських країни, законодавчі органи яких висловилися щодо Голодомору – Іспанія, Чехія та Словаччина – обійшлися словами “трагедія”, або “акт винищення людства”. Очевидно, що поставлене Президентом України Віктором Ющенком перед главою МЗС завдання, навряд чи реально виконати в сучасних умовах, особливо за умови організованого спротиву з боку Росії. Втім, у дипломатичних колах подейкують, що визнання Голодомору геноцидом вимагає навіть не стільки сам Ющенко, скільки його дружина Катерина, на яку тисне українська діаспора в США. Наскільки це правда судити не нам, однак 20 листопада пані Ющенко отримала нагороду американської фундації Пам’яті жертв комунізму – Медаль Свободи Трумена-Рейгана за “поширення правди про Голодомор”.

Фінансовий аспект вшанування пам’яті жертв Голодомору вже неодноразово обговорювався в Україні. Однак, витрачені на будівництво першої черги меморіалу 174 млн. грн. – це далеко не все. Адже практично кожне українське посольство, виконуючи завдання з центру, мало витрачати певні гроші на відправлення поминальних панахид, організацію виставок, відкриття пам’ятників чи просто висадження “калинових гаїв” пам’яті. Звичайно, що не всі витрачені гроші – державні, однак чи було таке вкладення найкращим для грошей, призначених, в першу чергу, на покращення міжнародного іміджу України за кордоном? Очевидно, що ні. Та й активну участь посольств в організації (а не в допомозі спільнотам українців за кордоном) такого роду акцій, мабуть, не назвеш кращим варіантом використання можливостей дипломатичного корпусу. Однак, відмовитися від виконання вказівок з Києва посли просто не можуть, а окремі “голоси розуму”, що звучали з місць, не могли пробитися скрізь товщу мурів колишньої компартійної будівлі на Михайлівській.

Проведення акції “Незгасима свічка”, що мала стати одним з наріжних каменів урочистостей до 75-річчя вшанування пам’яті жертв Голодомору, стала черговим доказом “радянськості” підходів її ініціаторів з Києва. В 5-ти європейських країнах (Німеччині, Бельгії, Франції, Іспанії та Португалії), за графіком, розробленим в МЗС, урочистості відбувалися в серпні – тобто в самий розпал літніх відпусток. При цьому від дипломатичних установ вимагалося забезпечення не лише організації урочистостей із залученням місцевих українських громад, але й запрошення на урочистості представників місцевих політичних еліт! Спроби пояснити неможливість цього виявлялися марною працею.

Черговим завданням для послів стало проведення Міжнародного форуму “Народ мій завжди буде!”, присвяченого вшануванню пам’яті жертв Голодомору 22 листопада. Президент поставив перед МЗС чітке завдання: на форумі мають бути делегації на чолі лише з Президентами. І полетіли чергові вказівки з Києва до амбасад. Ще 11 листопада в МЗС сподівалися, що на форум приїдуть 8 президентів, однак прибули лише четверо: Президенти Грузії Михайло Саакашвілі, Латвії Валдіс Затлерс, Литви Валдас Адамкус та Польщі Лех Качинський. Джерела в Секретаріаті стверджують, що Ющенко був дуже не задоволений, а відтак, не можна виключати і того, що комусь з послів доведеться достроково збирати валізи, як ми це вже проходили після відмови лідерів країн-членів НАТО надати Україні План щодо членства в цій організації на цьогорічному квітневому самміті в Бухаресті.

Здається, історія знову вчить нас тому, що вона нічому не вчить. Відзначення трагедії Голодомору, висновками з якої могли б стати неприйнятність “радянських” планових підходів з усім, що додається до цього (показухою, приписками, безглуздістю поставлених завдань), а також осмислення важливості кожної окремої людини для держави, а не навпаки, чомусь завдяки старанням особисто Президента та керівництва підконтрольного йому МЗС перетворилося на своєрідний фетиш, не дуже зрозумілий ні всередині держави, ні за кордоном. Знущання над дітьми в українських школах, для яких організовували конкурси малюнків на теми Голодомору, витрачання бюджетних коштів на новий меморіал, при будівництві якого постраждав закладений минулого року Президентом на тому ж самому місці калиновий гай пам’яті, неефективне використання дипломатичного корпусу – все це ланки одного ланцюга, ланцюга “радянськості”, якій так і не вдалося витравити. І поки він триматиме нас на прив’язі – лунатиме подзвін, подзвін по кожному українцеві: і загиблому, і живому.

Сергій Воропаєв.

УНІАН в Google News