Сергій Жадан: зайшов в Інтернет, а там до хрініща мене...

Українській літературі потрібна не цензура, їй потрібна відповідальність... Насправді народу нас..ти на цю купку "інтелектуалів", які живуть самі по собі... Інтерв’ю

Сергій  Жадан - поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Лауреат видавництва “Смолоскип”  і Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов”. Премія Бу-Ба-Бу за найкращий  вірш 1998 року. У 2001-2007 роках його книги визнавалися найкращими книжками року. Остання видана книга - "Лілі Мален" -  збірка нових та вибраних віршів. Зараз письменник працює над новим романом, який має з`явитися наступного року (фрагмент можна прочитати в журналі "Афіша" ).

Сергій Жадан  давно став об`єктом захоплення й любові з боку одних, і заздрощів та навіть ненависті - з боку інших. Одні називають його найкращим поетом сучасної української літератури, інші періодично поливають черговою порцією бруду. Як реагує на ці прояви "народного визнання" письменник, а також про його ставлення до політики, цензури, ми запитали самого Сергія Жадана.

Нелегке у мене завдання: за останній місяць зустріла десь 5 інтерв`ю з тобою..

Я також щось недавно зайшов в Інтернет, і там до хрініща мене. Треба, мабуть, взяти відпустку.

Тож я собі занотувала запитання, які не варто ставити. Не буду тебе питати ні про роман, над яким працюєш, ні про нову книгу, ані про тур з Андруховичем. От про виставу розпитаю. За  інформацією "джерела", готується вистава за твоїм текстом...

Щойно віддав текст режисерові.

Це буде щось зовсім нове?

Ні. Це має бути "Власник найкращого клубу для геїв" із "Гімну демократичної молоді". Юрій Одинокий, власне, звернувся ще навесні з ідеєю вистави. Ми з ним довго вирішували, як би це все зробити, вирішили у це оповідання додати персонажів, взяти кілька додаткових ліній... Подивимось, що з цього вийде. Десь наступної весни він хоче це поставити. Щоправда, є поки одна не вирішена проблема: що робити з ненормативною лексикою. Все ж таки національний театр імені Франка... Є кілька варіантів, але поки універсального рішення не вигадали.

В одному з інтерв`ю ти сказав, що велика  біда в тому, що українська  проза ніби зависла у посттоталітарному,  пострадянському дискурсі, але твої  тексти теж просякнуті цим  духом - от відкриваєш “Анархію в Україні” і просто на запах відчуваєш своє радянське дитинство...

 Та вона ж написана чотири роки тому.

Тобто твій новий роман буде вже поза цим?

Мені здається, що буде щось інше, принаймні мені цього хочеться... Я ж змінююся, мені здається, те, що я пишу, теж змінюється. Тому що не дуже розумно й продуктивно - триматися тих самих тем.

А не боїшся розчарування з боку читачів?

От розчарування я, напевне, не боюсь, тому що я вже  до цього звик. Звик, що читачі не встигають  за тим, як я пишу і змінююся. Вперше я з цим зіткнувся після “Депеш Мод”. Це була перша книжка, яку прочитало багато людей, більше ніж попередні. І от наступну – “Анархію” – багато хто не зрозумів, тому що думали, що це продовження, що далі будуть іти Депеш Мод 2, 3 і т.д. Потім вийшов “Гімн демократичної молоді”, який, як на мене, вже зовсім інакший, і знову його не всі зрозуміли. Для мене дуже важливо, щоб кожна наступна моя книжка не повторювала попередню. Хоч багато хто цього не розуміє, бо це в людській природі - триматися того, що тобі подобається, не особливо вимагаючи чогось нового...

Ти чотири роки викладав в університеті(З 2000 до 2004 року Сергій Жадан працював на кафедрі української та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ). Чому покинув?

Та я себе невпевнено там почував.. Не моє це зовсім, я закрита людина, а кожного разу відкриватись перед студентами... якось важко було. Я звик, якщо щось робиш, то робити це щиро, відкрито, а студенти цим користувалися: не ходили на лекції, не вчили, або приходили з моїми книжками, просили автографи, приходили на творчі вечори, а потім починали спекулювати...

А поставити двійку, наприклад?

Оце от особливо важко було, серйозно, у мене рука не підіймалася, і я розумів, що це не педагогічно, що я роблю ведмежу послугу... Просто є люди, які створені для викладацької діяльності. Для мене важливий сковородинівський принцип "сродної праці" – треба робити те, до чого лежить душа і серце, і не займати чуже місце у цьому житті.

Сковорода наштовхнув на думку... Все таки більшість людей його знають за фразою “світ ловив мене, але не спіймав”, як ти думаєш, тебе запам`ятають прийдешні покоління за якоюсь фразою?

Та мені якось складно уявити, що буде з нашими прийдешніми поколіннями, і що вони будуть запам`ятовувати. Бог його знає, якось цим не особливо переймаюся. Цілком можливо. Уявляєш, через сто років будуть пам`ятники мені стояти (ага, на яких буде написано “Я повернуся ще, суки”  :) - Т.Д), а може навпаки, ніде нічого не буде, і лише якісь божевільні дослідники літератури у дисертаціях писатимуть “і зокрема письменник такий-то...”

А якщо зазирнути у не настільки далеке майбутнє... Знаю, що ти – затятий футбольний уболівальник. Країна, як то кажуть, живе передчуттям Євро-2012, а чого ти чекаєш від чемпіонату?

Та нічого. Боюся, що в нашої країни як завжди завищені плавки (сміється), тобто планки очікування. Думаю, буде звичайне Євро, таке як було, скажімо, в Австрії - Швейцарії.

Ну а відчуття свята?

Свято ж насправді має бути на полі, а сучасні футбольні чемпіонати вже давно не приносять якогось великого задоволення. Але я думаю, що все буде добре.

А що у футболі головніше: результат чи гра? От, наприклад, забив “Металіст” з офсайду гол, а його зарахували, і всі так тишком нишком радіють...

Коли грає твоя команда, то, ясна річ, головне результат, а коли ти просто спостерігаєш, то звісно хочеться красивої гри. Ну іноді трапляються чарівні збіги, коли твоя команда показує гарну гру і при цьому демонструє якийсь результат, от за це футбол і люблять. Знаєш, я  ось останній матч Динамо дивився, коли вийшов Шевченко, а я завжди був фанатом Шевченка, я його дуже любив, для мене це був такий ніби взірець українця, якими мають бути українці.

Сина Джорданом називати?

Ні, мається на увазі працьовиті, старанні, цілеспрямовані та успішні.

Які не знають української мови... (додаю я ложку дьогтю)

Зате він англійську й італійську знає.

Так що там про останній матч...

Мені страшенно  не подобається те, що, коли Шевченко був популярним, був на своєму піку, ним страшенно всі захоплювались, просто співали дифірамби, а коли в нього почалася чорна смуга, всі раптом швидко й легко від нього відвернулися, почали його запльовувати і поливати помиями, а мені якось образливо було, тому що це нечесно. Людина насправді багато зробила для України, для футболу... І от він повернувся, мені страшно хотілося, щоб він забив цей гол, і він таки забив. Справедливість узяла гору.

Щось ми віддалились від "червоної  нитки" розмови, як полюбляють  висловлюватися наші письменники, себто літератури. На твою думку,  чи потрібна їй цензура?

Ні, українській літературі потрібна не цензура, їй потрібна відповідальність. Це те чого немає, і чого бракує. Коли люди, отримавши свободу, починають х**чити наліво й направо, не відповідаючи за власні дії. Причому на різних рівнях, від написання віршів і до написання якихось заяв публічних, проведення акцій і т.д.

Ти людина не дуже публічна. Тебе не зустрінеш під якимось відозвами, петиціями, відкритими листами..

Так, я вже забув, коли востаннє це робив. По-моєму, це якась радянська традиція - підписувати листи..

А як же тоді боротися?

Якщо хочеш з чимось боротися, ну то сам борись... Коли ти сам відповідаєш за свої слова. А всі ці підписання листів - це радянський підхід, неефективний і давно дискредитований.

Ти далекий від політики?...

Зараз - зовсім. Наскільки мене це зачіпало на початку двотисячних (Україна без Кучми, наприклад), коли дійсно здавалося, що треба підписувати якісь листи, треба щось робити, рятувати Україну... А життя навчило, що Україна сама прекрасно дає собі раду без цієї от купки інтелектуалів, які себе вважають, як говорив Ілліч, мозком нації, хоча вони, насправді - не мозок, а лайно. Тому я думаю, що всі ці намагання української інтелігенції робити вигляд, що вона на щось впливає - смішні у цьому суспільстві. Я не впливаю. Я якраз дуже скромно ставлюся до міри своєї впливовості й популярності у цій країні. У мене просто велика віра в український народ, його здоровий розум. Не думаю, що Україні найближчим часом загрожує якийсь колапс...

Просто більшість населення  не читає літературу, навіть Інтернетом не користується, тому мало що знає про існування інтелектуалів. Найпростіше - це заплющити очі, робити вигляд, що є якісь євроатлантичні перспективи, або навпаки - перспективи розколу, можна вважати себе пупом нації, вибудовувати якісь концепції. Насправді ж народу насрати на цю купку "інтелектуалів", які живуть самі по собі, і які “страшно далеки от народа”. Народ живе своїм життям, і за цим життям надзвичайно цікаво спостерігати, і якось усе це фіксувати у літературі, щоб залишити нащадкам. Це ж, по-моєму, якраз і є якесь таке завдання письменника, якщо вже говорити про якесь завдання чи мету.

Повністю інтерв`ю з Сергієм Жаданом читайте на сторінціУНІАН-Культура.

Розмовляла Валентина Романенко

Усі фото - Тетяни Давиденко

УНІАН в Google News