Підпишіться на нас в Google
Є багато варіантів стосунків між дорослою дитиною та батьками похилого віку. Інколи доросла дитина стає тим, хто піклується про батьків, а іноді вона майже повністю віддаляється. Про це пише bolde.
"Але є ще один варіант, про який говорять рідше: батьки, які люблять свою дорослу дитину і хочуть бути з нею близькими, але кожна розмова чомусь виходить скутою, незручною або перетворюється на поради, про які ніхто не просив. Це не робить їх поганими батьками. Вони понад двадцять років вчилися, як виховувати цю людину. Ніхто не вчить їх, що робити, коли ця людина вже не є тією, за яку вони відповідають", - зазначають у матеріалі.
Впродовж більшої частини життя дитини у батьків було чітке завдання - питати, куди вона йде; перевіряти, чи виконано домашнє завдання; нагадувати їй зателефонувати лікарю; давати поради, адже надання порад було частиною відповідальності за іншу людину. Згодом дитина стає дорослішою, а сценарій не змінюється. Батьки, як і раніше, говорять з турботою. Водночас дитина чує щось інше - контроль, втручання, звіт про успіхи, на який вона не погоджувалася.
Зокрема дослідник з Університету Аризони Кріс Сегрін виявив, що коли батьківська участь триває довше, ніж дитина бажає мати більше самостійності у своїх рішеннях, це може підірвати почуття незалежності дитини, навіть якщо батьки хочуть лише добра.
Батьки впевнені, що допомагають, проте дитина чує щось типу: "Я не думаю, що ти з цим впораєшся".
Водночас психолог Джеффрі Бернштейн наголошує, що батьки дають поради, бо хочуть захистити своїх дітей від болю.
"Це не припиняється ні в вісімнадцять, ні в двадцять п’ять, ні в сорок. Вони бачать проблему, і все в них підказує: виправ її, попередь дитину, скажи щось, перш ніж вона навчиться на власних помилках. Любов, що стоїть за цими порадами, справжня. Проблема в тому, що допомагати, захищати, виправляти - це єдиний вигляд, який їхня любов коли-небудь мала приймати", - пояснили у публікації.
Однак тепер дитина просить, аби ця любов набула іншої форми, і у батьків немає зразка, який це має вигляд. Тому батьки прокручують у голові розмову телефоном, перш ніж набрати номер. Вони думають про те, чого не варто казати цього разу.
"Вони кладуть слухавку, думаючи: "Я вже не знаю, як до неї достукатися, і не знаю, кому про це сказати". Адже визнати, що ти не можеш поговорити зі своєю власною дитиною, - це все одно, що визнати: ти провалився в єдиній справі, у якій мав би бути хорошим", - додає видання.
Таким чином виховання дитини вчить батьків, як її захищати, виправляти та допомагати їй у прийнятті рішень. Однак воно не вчить їх, який вигляд матимуть стосунки, коли дитина не буде потребувати дозволу на будь-що. Цього доводиться вчитися пізніше.
"І іноді це навчання простіше, ніж здається. Менше запитань, які звучать як перевірка. Більше запитань, що випливають із цікавості. Готовність слухати про життя дитини, не намагаючись його покращити. І достатньо простору для того, щоб обоє могли бути дорослими в одній розмові – адже саме цього більшість із них і прагнула з самого початку", - підсумували у матеріалі.
Інші поради психологів
Раніше психологиня поділилася лайфхаком, який може зупинити дитячу істерику. Зокрема психологи не радять батькам вдаватися до жорстких реакцій, бо кращий варіант - допомогти дитині впоратися з сильними емоціями.
Також психологиня назвала фрази, які змушують вас виправдовуватися після сварки. Зазначається, що прикладом може бути вираз "ти перебільшуєш".
