Акторка Вероніка Дюпіна / instagram.com/veronicadiupina

Акторка Вероніка Дюпіна: В серіалі "Я – Надія" я навчилася медичних маніпуляцій. І якщо раптом доведеться справді діставати кулі, згадаю, як це робити

12:00, 23.02.2023
9 хв. Інтерв'ю

Акторка Вероніка Дюпіна в інтерв'ю УНІАН розповіла, чи одразу погодилася на головну роль у серіалі "Я – Надія", що під час зйомок давалося найважче, чим серіал вразить глядача, та чому кінокартину має подивитися кожен українець.

24 лютого на телеканалі "2+2" відбудеться прем'єра першої за час повномасштабного вторгнення воєнної драми "Я - Надія". Серіал знімався під час сирен і вибухів у Києві, Харкові та Ірпені. В основі сюжету - лікарі, які щодня рятували поранених українців, давали їм друге життя. 

Головна героїня серіалу, акторка Вікторія Дюпіна розповіла УНІАН свою особисту історію - як переїхала з Маріуполя, як її рідні переживають окупацію, а також про ставлення до артистів, які приїжджають на окуповані Росією території та прославляють країну-агресора.

Вероніко, ви стали головною героїнею воєнного серіалу "Я - Надія". Розкажіть, чи одразу погодилися на роль, враховуючи події в країні?

Так, звичайно, тому що я обрала лишатися в Україні. І до війни, і на початку повномасштабного вторгнення я працювала другою режисеркою на продакшені. Влітку мене на два місяці відправили у відрядження до Польщі, і там я власне вперше зіштовхнулася з питанням, як і багато українців, які виїхали за кордон, лишатися там чи їхати назад, в Україну. Друзі, які були зі мною у Польщі, вмовляли мене залишитися, бо було невідомо, що взагалі далі буде з кіноіндустрією, чи буде робота взагалі. Але на той момент я прислухалася до себе і зробила свідомий вибір на користь України. 

Я відчула, що маю бути тут. Щодо професії, то я вірила, що щось буде, що я знайду своє місце. За місяць до зйомок я мала закрити попередній проект у ролі другої режисерки та йти у вільне плавання. Мені було страшно, але інтуїтивно я відчувала, що все роблю правильно.

Тому коли мені запропонували головну роль, я була неймовірно щаслива і остаточно запевнилась у правильності свого рішення.

Зйомки серіалу відбувалися у Києві, Харкові та Ірпені. Як ви опановували себе під час роботи, коли перебували в особливо гарячих точках, а у цей час звучали сирени й була загроза обстрілу?

В Харкові знімалися тільки заявочні плани, а загалом ми знімали в Києві та в Ірпені. Я намагалася заспокоїтися, побути в тиші, позбутися тривожних думок, якось розслаблятися. Ну, і заспокоювала себе внутрішнім діалогом. Я намагалася поринути в роботу, аби не думати про страх. 

Коли мені запропонували головну роль, я була дуже щаслива, - Дюпіна / instagram.com/veronicadiupina

Що давалося вам найважче?

Найважче давалося знаходити час для того, щоб відпочити і відновитися між знімальними днями. По-перше, було важко через війну, по-друге, це була моя перша головна роль і відповідний обсяг роботи, який ліг на мої плечі. Звичайно хотілося зробити максимум з того, що я можу. Багато знань я добирала між змінами - приходила додому, приймала душ і ще декілька годин готувалася до нової зміни. Тому найважче дійсно було відключитися і просто відпочити, нормально виспатися, поїсти й далі йти працювати. Але це був неймовірно цікавий досвід, мій власний челендж.

Чому ви навчилися за час зйомок?

Ой, я навчилася всіх медичних маніпуляцій, які відбуваються у нас в серіалі. До цього я вміла ставити тонометр і міряти тиск, а після вже ставити крапельниці, робити уколи, перев'язки. Навіть була сцена, де я роблю операцію. Так що я думаю - не дай Боже, звісно - але якщо раптом доведеться діставати кулі, я, в принципі, згадаю, як це робити. 

До речі, ще я навчилася тримати лінію персонажа, але це вже більше з акторської професії. Бо, знаєте, сцени ж знімаються у різнобій, і для мене було важливо протягнути оцю лінію. Я пишаюся цим.

Чим серіал вразить глядача?

Я б не сказала, що прямо вразить, бо для мене це, знаєте, не зовсім точне слово. Ми не робили акцент на тому, аби вразити, бо нам і так достатньо вражень за останній рік. Зараз, навпаки, треба бути дуже обережними з тим, що ми знімаємо. Історії, які побачать глядачі, дуже чутливі. Тому я думаю, що серіал дасть можливість відрефлексувати ті події, які з нами сталися, і подивитися на себе зі сторони - як ми це переживаємо, як справляємося, наскільки ми зараз об'єднані.

Нещодавно я їхала у метро під час тривоги і зловила себе на думці, що зараз всім страшно, але я відчуваю підтримку. Тому, переглядаючи "Я – Надія", глядачі відчують спорідненість, детальніше подивляться на героїв цієї війни, які кожен день рятують людські життя, перебувають у гарячих точках під час "прильотів", роблять неймовірні речі і рятують нас. І до того ж вони не вигоряють. А навіть, якщо і так, то залишаються звичайними людьми, які роблять те, що мають робити.

Пам'ятаєте новорічне звернення президента? Тоді я плакала, але не від болю. Це, скоріше, були сльози, пов'язані з тим, що я відрефлексувала і дала собі змогу вивільнити свою душу. Тому для мене цей серіал по посилу, як звернення Володимира Зеленського.

Розкажіть, як війна загалом вплинула на українське кіновиробництво.

Я думаю, що поки остаточно не можна сказати, як саме вона вплинула, але є певні складнощі. Індустрія має працювати, бо це культура, ми маємо знімати, але важно знайти фінансування. 

Однак є і плюси. Стало більше чесності. Тобто війна змінила погляд на історії і на матеріал, який ми даємо глядачу. Раніше всі драми знімалися також на російський ринок, і там був один сюжет, просто з різними акторами і локаціями. Зрозуміло, що ми вже втомилися від цього, але як би не було важко, треба змінити цей момент. 

Війна дала можливість розмежувати, що важливо, а що - ні, чого хочеться, а чого - ні. Також вона нагадала, що життя може закінчитися в будь-який момент. І ця думка додає мені сил і натхнення.

Я дуже рада, що зараз популярною стала стендап-комедія. Людям подобається гумор, оскільки зараз це супер інструмент, який допомагає впоратися з усіма проблемами і трошки захистити свою психіку. Ба більше, це впливає на кіно, бо і знімати почнуть комедії.  

Раніше ви грали в театрі, однак зараз цей вид мистецтва, здається, на паузі. Як виживаєте в такі часи?

Я граю імпровізацію, в мене є команди. Ми на цьому, правда, нічого не заробляємо, бо всі отримані кошти передаємо на допомогу ЗСУ. Також я працюю хостес на підпільному стендапі. До речі, ця робота приносить мені задоволення, бо я маю змогу декілька разів на тиждень дивитися на коміків. А зараз гумор - це те, що лікує, надихає, знижує тривожність і зменшує оцю надважливість якихось проблем. Тобто допомагає тобі трошки простіше подивитися на себе, на життя і на проблеми. 

Ще я працюю режисеркою монтажу для фонду "Родини України", який займається опікою та підтримкою діток зі сходу України, що втратили батьків.

Ви родом з Маріуполя. Коли виїхали з міста? Чи залишився там хтось із ваших рідних?

Я виїхала з Маріуполя у 2015 році, коли, власне, вступила в Карпенка-Карого (Київський національний університет театру, кіно і телебачення, - УНІАН). На той момент Маріуполь вже звільнили, він пережив першу хвилю навали окупантів, яка трапилася після Майдану, коли Росія окупувала Донецьк. Частина моєї сім'ї лишилася тоді у місті, і зараз вони там перебувають. Вони важко переживають окупацію, але намагаються максимально адаптуватися, відновити своє життя в тих умовах, у яких опинилися. Це був їхній свідомий вибір – залишитися там. А от моя мама виїхала в Італію. 

Моя мама виїхала в Італію, - Дюпіна / instagram.com/veronicadiupina

Як ви ставитеся до російських артистів, які приїжджають на окуповані території та прославляють країну-агресора?

Жахливо, бо це знущання. Ми спілкуємося з родичами, які залишились в Маріуполі, і вони мені розповідають історії про те, як зараз Росія активно намагається відбудувати місто, як зносять пошкоджені будівлі (а таких там 90%) і на їхньому місці будують нові. Я бачила декілька фотографій в телеграм-каналах, де 16-поверховий будинок на п'ять під'їздів просто знищено. Росія нагнала туди бурятів, які просто викидають речі з вікон, щось "ремонтують". Росіяни просто стерли місто на порох, а тепер прийшли "відбудовувати". Не вкладається все це в голові. 

Для мене це дуже боляче, тому артисти, які приїжджають і ще прославляють агресію - це просто люди, які танцюють на трупах. Вони обмазані грошима, без душі. Їм потім тільки в пеклі горіти, і їхнім нащадкам також.

Якою ви бачите Україну та ваш рідний Маріуполь після нашої перемоги?

Я бачу Україну змученою, але щасливою. Поки я не уявляю, як все буде після перемоги. Має пройти певний час, аби ми усвідомили, якою ціною вона нам дісталася. Але вірю, що Україна буде спокійною, врівноваженою, сучасною, натхненною, з абсолютно новим поглядом на світ. Я вважаю, що у нас є неабиякий потенціал.

Щодо мого рідного міста, мені важко відповісти, бо наразі я дуже переживаю за своїх рідних. Я розумію, що рано чи пізно ми повернемо Маріуполь, але не уявляю, що з ним буде. Та я вірю, що через якийсь проміжок часу, коли закінчиться війна і Маріуполь буде Україною знову, він буде сонячний, зелений, з морським повітрям… 

Що зробити найперше, коли закінчиться війна?

Я поїду до своєї сім'ї в Маріуполь, обіймати їх всіх, цілувати. Зберу всіх своїх рідних в одному місці, десь на природі, і, думаю, ми мовчки обіймемося й посидимо в колі.

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся