Янукович і Тимошенко як виразники української безвекторності?

Мовчання цих політиків у Росії можуть сприйняти як знак згоди... І тоді до нас рушать „миротворці”... Рятувати „російськомовних співвітчизників” від примусу...

Юлія Тимошенко, Віктор Янукович

Вторгнення російських військ на територію Грузії збурило мало не увесь світ. Воєнні операції, бомбардування, сотні загиблих і поранених з обох боків... На щастя, таке на нашій планеті трапляється нечасто, тому і викликає широкий резонанс. Події в Південній Осетії не коментували хіба що верховний шаман королівства Лесото та лідери пінгвінів Антарктиди. А ще – дехто з топ-політиків України...

І це не може не дивувати. Адже для України Грузія є особливо і трепетно важливою: стратегічний партнер, побратим по ГУАМ, наш „сіамський близнюк” у справі демократичних реформ та євроатлантичної інтеграції, країна, по якій проходять маршрути транзиту енергоносіїв, покликані забезпечити довгождану диверсифікацію джерел їх постачання до України. Мовчанка Віктора Януковича і Юлії Тимошенко (яка ще недавно підкреслювала особисту дружбу з Михаїлом Саакашвілі) на цьому тлі виглядає особливо красномовною.

Зрештою, те, що сталося в Грузії, – це аж ніяк не є „біном Ньютона”, якщо оцінювати події, керуючись не політичними та геополітичними міркуваннями й симпатіями, а (як закликав наддосвідчений дипломат Анатолій Зленко) виходячи з норм міжнародного права, таких понять, як „права людини” і „територіальна цілісність держави”. Переважна більшість експертів світу сходиться в думці: грузинська влада, спровокована численними обстрілами й терактами, вдалася до сумнівного кроку – розпочала воєнну операцію в Південній Осетії, НА ТЕРИТОРІЇ ГРУЗІЇ (зазначимо, на власній території). Установити правомірність і законність цих дій Тбілісі уповноважені лише і виключно відповідні міжнародні організації. Натомість право „верховного міжнародного судді” на незрозумілих підставах присвоїв собі Кремль, здійснивши агресію на територію іншої держави. Є наявним брутальне і відверте порушення норм міжнародного права та основоположних міжнародних угод. Вирішувати міжнародні проблеми необхідно не стріляниною, не репресіями й мародерством, а мирними переговорами. Це є абеткою міжнародних відносин, якої не знають хіба що неписьменні варвари.

Якщо не дотримуватися цих вистражданих протягом буремного ХХ століття принципів, маємо всі шанси отримати цивілізаційний реверс і повернутися від епохи демократії до часів неконтрольованого варварського насильства. І це варварство за наявності сучасних озброєнь буде куди страшнішим за середньовічне.

Трагічні події в Південній Осетії стали свого роду лакмусовим папірцем для українського політикуму. Представникам вітчизняної політичної еліти довелося продемонструвати своє „забарвлення”, реагуючи на принциповий і надзвичайно важливий для України виклик.

Віктор Ющенко і Михаїл Саакашвілі

У цьому плані не може не викликати поваги позиція Президента України Віктора Ющенка та його зовнішньополітичної команди, заснована на адекватному розумінні проблеми. Навіть при тому, що деякі дії глави держави межували з донкіхотством. Цікаво, яким чином і якими засобами Україна виконуватиме указ Президента щодо порядку пересування кораблів Російського чорноморського флоту? По суті ніби правильно, а виконати неможливо (принаймні, без вкрай негативних наслідків). Політика, як відомо, мистецтво можливого. Краще б не вдаватися в такій ситуації до голої риторики.

Особисто для автора неприйнятна відверто „кремлепоклонницька” позиція лідерів комуністів (особливо блазенські акції Леоніда Грача), соціалістів та радикальної частини Партії регіонів. Але, зрештою, це є позиція, причому, позиція для нашої „п’ятої колони” цілком щира. Для цих людей „Росія” є словом сакральним, вони ладні все вибачити „великому старшому брату” заради „великої переяславської дружби”. Не такою відвертою є позиція Володимира Литвина та литвинівців, але інвектива щодо того, що „не слід було ставати на бік однієї зі сторін конфлікту”, містить у собі прихований зміст: „не потрібно нападати на Росію”.

Але перераховані політики мають у суспільстві далеко не найвищі рейтинги. У тому числі, і Президент. Тому важливим орієнтиром для українців мали б стати чіткі коментарі електоральних лідерів, а відтак і лідерів громадської думки – Юлії Тимошенко та Віктора Януковича. Але вони зберігають „тривожну мовчанку”.

У пресі вже багато писали про нібито прагматизм такої поведінки цих політиків, котрі плекають далекосяжні плани щодо наступних президентських і парламентських виборів. Тимошенко та Януковичу не з руки сваритися з Росією, на підтримку якої обидва явно розраховують. Налаштовувати проти себе проросійський електорат немає жодного сенсу. А прем’єрці ще доведеться вирішувати з Кремлем та Газпромом надважке питання ціни на природний газ – то навіщо зайвий раз дратувати „милостивців”?

Юлія Тимошенко

Якщо уникання коментарів з боку Януковича нікого не дивує, то до Тимошенко в багатьох політиків та оглядачів виникають закономірні запитання. Адже Юлія Володимирівна останніми роками старанно позиціонувалася як представник націонал-демократичного політичного спрямування. Тому її пауза а-ля Джулія Ламберт зависла явно не на користь найталановитішої акторки українського політикуму. Невже є слушними численні звинувачення на адресу Тимошенко щодо таємних сепаратних домовленостей з Путіним?

Депутат від БЮТ Андрій Шевченко сказав днями в інтерв’ю: „Є момент розчарування. Я справді хотів би, щоб Тимошенко сказала про Грузію вголос”. Зате Юлія Володимирівна заслужила сумнівний комплімент оглядача одного офіціозного російського інформагентства: „Тимошенко гріх жалітися на брак популярності, а її нинішнє прагнення дистанціюватися від політичних шоу, які влаштовує Ющенко, об’єктивно розширює, на думку спостерігачів, базу її електоральної підтримки”.

Свого часу Леоніда Кучму страшенно лаяли за „багатовекторність” у зовнішній політиці. А що маємо тепер? Безвекторність з боку ключових гравців українського політичного поля? Здається, вона б’є по інтересах України багато болісніше, аніж багатовекторність.

Може, справді в когось тимчасово „розшириться база електоральної підтримки”. Але це промовисте мовчання в Росії можуть сприйняти як знак згоди з боку України. І тоді невдовзі по „мосту дружби” через Керченську протоку до нас рушать „миротворці”. Рятувати бідолашних „російськомовних співвітчизників”, скажімо, від насильницького примусу до перегляду фільмів з українськими субтитрами. Не гірший привід, ніж будь-який інший...

А втім, автора мучить ще одне питання: чи не більше відповідає ота українська безвекторність новим реаліям європейського політичного життя, ніж Ющенкові різкі порухи? Дивишся на сервільну поведінку Ніколя Саркозі під час зустрічі з президентом РФ Дмитром Медведєвим, читаєш оті дивні миротворчі документи, які дозволяють залишатися російським військам на окупованій території Грузії, і переконуєшся – таки да!

Таки створено якийсь новий „єдиний європейський дім”. Добре облаштований і благополучний. На його задньому плані бовваніє постать управдома Путіна, який голосом Нонни Мордюкової ласкаво примовляє: „А не будуть брати наші миротворчі плани, відключимо газ!..”

Микола Писарчук