Не Медведчуком єдиним живе національна еліта

Наша країна з фатальною швидкістю перестає бути «шахівницею», перетворюючись на  майданчик для гри в політичний «Чапаєв». 

Осіння політична криза повинна дати відповідь на головне питання: чи здатні українські політики до сприйняття необхідних змін у власній діяльності чи вони, як французькі Бурбони, «нічого не забули і нічому не навчилися».

Напевно, протистояння між новоутвореною парламентською більшістю і Президентом варто було придумати, якби воно не відбулося. Цей нарив дозрівав вже давно. Починаючи з 2002 року (формування парламенту четвертого скликання з опозиційною «Нашою Україною» і старт дискусії про необхідність політичної реформи), у політикумі здійснюється біг замкнутим колом. Більшість гравців демонструють вражаючу непослідовність в заявах і нерозбірливість у політичних контактах. Виборці немов присутні на розпродажі, де замість ретельно вичищеного секонд-хенду пропонують брудну білизну. Події 2004 року згадують все рідше, адже очевидно, що слуги народу не доросли до своїх співгромадян. Зате, немов навмисне, на Банковій демонізують Віктора Медведчука, приписуючи йому буквально надприродні можливості впливати на вітчизняну політичну систему.

Але не Медведчуком єдиним живе національна еліта. Гіркий жарт про те, що тільки баба Параска виявилася єдиним новим політиком в країні після Майдану, знаходить все більше підтверджень. У СРСР глузували з генсеків, що ухвалювали рішення, не повертаючись до свідомості. Чомусь ніхто не сміється в Україні над політиками, які захищають ідеологічні цінності, сенс яких вони не тільки не розділяють, але і не розуміють. На перевірку з`ясовується, що в нашій країні класичні ідеології не користуються популярністю і підміняються політичною доцільністю. Зміна державної еліти, якщо і відбувається, то украй поволі. Як з`ясувалося, виборчий закон із закритими партійними списками і імперативним мандатом по-українськи цілком влаштовує більшість партійних вождів, не охочих навіть до мінімальної конкуренції. Верховна Рада перетворилася на заповідник для багатих і впливових, і вони не намагаються навіть імітувати турботу про народ інакше, ніж в передвиборних цілях.

Основна причина спалаху політичного протистояння: мешканці Печерських пагорбів прагнуть сподобатися іноземним партнерам куди більше, ніж вітчизняним виборцям. І справа не тільки в оглядці БЮТ і Партії регіонів, що більше нагадує рівняння, на Москву, але і прагненні Віктора Ющенка зробити приємне Вашингтону. При цьому національні інтереси вже традиційно залишаються на задньому плані. Українська політична еліта блискуче повторює помилки козацької старшини середини сімнадцятого століття, відмовляючись навіть від спроб самостійної гри. Невже такий ефект справляють президентські ініціативи щодо відновлення минулої слави українського козацтва? На цьому фоні бадьорі заяви про непорушність курсу на європейську інтеграцію викликають співчуття. Старенька Європа і без того стурбована власними хронічними хворобами, щоб акумулювати сили на розкішний прийом для України. Та і далека родичка Росія все частіше нагадує про необхідність враховувати її інтереси.

Ще один цікавий нюанс: спонсори Партії регіонів і БЮТ поки не виявляють тривог щодо неприродності альянсу. Хіба що трохи засумував великий диверсификатор ризиків Рінат Ахметов, котрий побоюється, що зробив невірну ставку. Зате представники інших фінансово-політичних груп знаходяться в низькому старті: політична криза приведе не тільки до здешевлення активів, але і може дозволити відітнути під шумок недорозподілене державне майно. Втім, приватизація/реприватизація так і не стала в Україні ефективним економічним інструментом, а є засобом задоволення інтересів наближених до владної годівниці олігархів.

Чим закінчиться політична криза? Один варіант: створення коаліції політичної консервації, здатної взяти главу держави на короткий повідець загрози імпічменту. Сам несподіваний альянс означає, що лідери БЮТ і Партії регіонів переконані не тільки у власній непогрішності, але і ігнорують думку своїх виборців. Другий: курс на проведення дуплетом президентських і парламентських виборів, за наслідками яких залишиться тільки один володар абсолютної влади, готовий добротно зачистити політичний простір. Третій: силовий варіант, найбільш небезпечний. Україні чи не єдиній на пострадянському просторі вдавалося до останнього часу уникати брязкання зброї політичними угрупуваннями. Спільними зусиллями національна еліта загнала країну в цугцванг, що не дозволяє зупинитися в гніві, а вимагає продовження руху, хай і назустріч загостренню кризи. Наша країна з фатальною швидкістю перестає бути «шахівницею», перетворюючись на  майданчик для гри в політичний «Чапаєва». 

Євген Магда