Українська політика: все, як у "Хрещеному батькові"

Те, що відбувається у Верховній Раді, нагадує зібрання керівників п`яти мафіозних сімей, які в постійному режимі вирішують, бути чи не бути переділу сфер... Голлівудський слід

Аналіз того, що відбувається в Україні в останні тижні, мимоволі примушує замислитися про те, де і ким був написаний сценарій розвитку подій. Йдеться не про горезвісну «руку Москви» - це призвичаєне звинувачення стало для української еліти зручним поясненням власної безпорадності кілька століть тому. Не залишає відчуття, що автори вітчизняної політичної кризи надивилися голлівудської кінопродукції.

Бонні і Клайд

Наприклад, за багатьма ознаками, те, що відбувається у Верховній Раді, нагадує зібрання керівників п`яти мафіозних сімей, які в постійному режимі вирішують, бути чи не бути переділу сфер впливу (читай – достроковим виборам або формуванню нової коаліції). Виборча система із закритими списками неабияк сприяє слухняності та зговірливості народних обранців. Антураж той же, що і в «Хрещеному батькові»  - довгі розмови, глибокодумні міркування, за якими ховається прагнення не бути відсунутими від годівниці товаришами за депутатським корпусом. Юлія Тимошенко і Віктор Янукович наводять на опонентів жах не гірше кіношних Бонні і Клайда, ось тільки Віктор Федорович ніяк не хоче визнати першість Юлії Володимирівни. Соратники не зрозуміють такого повороту.

Рейтинг Віктора Ющенка за останні тижні перетворився на жахливу Мумію, воскресити яку можна тільки жертвопринесеннями. Як показує розвиток подій, націонал-демократи – вірні президентські соратники – таку казку робити бувальщиною не хочуть. Залишається тільки йти на подальше загострення. Схоже, на Банковій серйозно вирішили розіграти сценарій падіння акцій влади і створення атмосфери взаємного недовір`я. Нинішній стан відносин між будь-якими – формальними і ситуативними – союзниками чудово цю тезу підтверджує. Один одному вірять тільки ті, у кого вже не залишається іншого виходу. Підозрілість і очікування «кидка» поширюються Печерськими пагорбами з такою швидкістю, немов у центрі української столиці блукає армія недовірливих зомбі, перетворюючи на собі подібних кожного стрічного лише одним укусом. Мабуть, ініціатори зриву всієї країни в штопор кризи серйозно вважають, що ситуацію можна довести до такого стану, коли Віктор Андрійович зможе виїхати на відкритому лімузині останньої моделі (ДУСя поклопоче) і закликати свій народ рушати до нових вершин.

На Банковій немов забули, що її головний ворог Юлія Тимошенко має в своєму розпорядженні не тільки чарівну косу, а й срібні кулі вигостреного популізму, здатні вразити практично будь-якого супротивника. Можна тільки позаздрити вмінню прем`єра в найгостріший момент кидатися вглиб народних мас, проводити пару місяців у виснажливій виборчій кампанії, обіцяти часто, натхненно і з розмахом – і заслужено пити келих шампанського за свою перемогу. Гра в дострокові вибори для Тимошенко перетворилася на звичний механізм, майстер-клас з практичного використання популізму. Ще дві-три виборчі кампанії, і Юлію Володимирівну можна буде включати до лику святих від політики за вміння проводити під покровом чарівної коси до парламенту практично будь-якого свого прихильника. Але при цьому, як і будь-яка успішна людина, лідер «сердечників» перетворилася на заручницю власних перемог, рабиню свого образу. Юлії Володимирівні просто не можна зупинятися – народ не зрозуміє, а опоненти миттєво спробують зжерти.

Якщо продовжувати голлівудську тему, то Віктор Янукович неабияк нагадує героя Арнольда Шварцнеггера з «Червоної спеки» - одного з перших американських бойовиків, де радянський міліціонер виступав як позитивний герой. Він вже «за наших», але ще нісенітний у діях і неповороткий. У нашому випадку помітні болісні краяння Януковича на тему, ким бути – прем`єром чи президентом, якщо нормальним лідером опозиції стати не вдалося. Головному регіоналові треба визначитися з метою, якої він прагне, а вже потім вибирати собі партнерів. Втім, і Тимошенко, і Янукович переконливо копіюють Ющенка в політичній нерозбірливості, доводячи, що гасло «Мета виправдовує засоби» поділяють не тільки єзуїти.

За таких умов президентська команда набагато більше має бути зацікавлена в затягуванні ситуації, а не спробах вирішити її екстремальними умовами проведення дострокових виборів. Голосування за новий склад парламенту в останній тиждень грудня при нинішньому розкладі сил – це справжня п`яна бійка в ковбойському салуні, результат якої не можуть виписати самі сценаристи. Горезвісний адміністративний ресурс у руках соратників Ющенка більше нагадує Кінг-Конга – величезну силу, якою треба вміло користуватися. Але це вміння, якщо судити з електоральних успіхів Віктора Андрійовича та його союзників, або приховане до кращих часів, або залишається таємницею за сімома печатками.

За всієї загальновідомої схильності президента до появи на публіці в армійській формі (ця слабкість знайома громадянам багатьох країн світу) серйозно побоюватися силового сценарію не варто. Схоже, українська армія і спецслужби настільки деморалізовані тим, що відбувається в країні, що ніхто з генералів не ризикне виконати формально законний, але сумнівний наказ. Це вже не Голлівуд, це наші, українські реалії.

Доводиться констатувати, що буквально за чотири роки Україна перетворилася з держави, в якій відбулася масштабна і безкровна помаранчева революція, на «хвору людину Європи». Наші політичні чвари добре відомі по той бік кордону з Євросоюзом, яка більше нагадує запобіжні грати. Суперечності всередині української еліти не дозволяють вибрати вектор розвитку, а сили, витрачені на безглузду боротьбу різних партій, паралельно знищують довіру до владних інституцій в цілому.

З цієї ситуації є два виходи. Перший – за рахунок перевиконання державного бюджету цього року замовити в Голлівуді сценарій красивої казки, який потім прийняти за програму розвитку країни і втілювати в життя. Інший – змінити політичну еліту, усунувши від влади тих, кому не дає спокою розмір повноважень Леоніда Кучми, досягти національного консенсусу, відсунувши на другий план теми, які розривають країну, і поставивши в центр інтересів влади “саме того” маленького українця. Чомусь перший варіант здається набагато реалістичнішим.

Євген Магда