На службі третьому господарю

Виглядає на те, ніби Янукович зробив хід у відповідь: адже Президент привів у Секретаріат молодих інтелектуалів. То ось вам 34-річний доктор економічних наук та інтелектуал! З’їли? Але прихід Льовочкіна має як позитивні, так і негативні аспекти...

ЗМІ доволі активно коментують вчорашнє повідомлення про дві новації у Кабінеті Міністрів, ініційовані Віктором Януковичем. По-перше, глава уряду створив апарат прем’єр-міністра, покликаний збирати стратегічні ідеї та пропозиції українських інтелектуалів з їх наступною урядовою утилізацією. По-друге, керівником апарату призначений 34-річний Сергій Льовочкін, колишній перший помічник президента Леоніда Кучми.

Батько Сергія, генерал-полковник Володимир Льовочкін, очолював Держдепартамент з питань виконання покарань. У грудні минулого року він помер у віці 58 років. ЗМІ неодноразово писали про те, що Льовочкін-старший був кумом Леоніда Кучми і особистим другом Віктора Януковича.

Бажання Януковича підвищити інтелектуальний рівень Кабміну до проФФесорського є цілком зрозумілим: надто багато урядових рішень та законопроектів не витримують найелементарнішої критики при юридичному або економічному аналізі. Крім того, їхня різнорідна мозаїка ніяк не вибудовується у струнку та несуперечливу стратегічну систему планів та перспектив соціально-економічного розвитку України.

Ну, а ще виглядає на те, ніби зроблено хід у відповідь у неоголошеній війні між Кабміном та Банковою: адже Президент привів у свій Секретаріат молодих талановитих інтелектуалів з науковими ступенями та знанням іноземних мов.

То ось вам 34-річний доктор економічних наук та інтелектуал! З’їли?

Але кадровий вибір Януковича має як позитивні, так і негативні для іміджу самого прем’єра та його уряду аспекти.

До позитивів можна віднести величезний досвід Сергія Льовочкіна в інтелектуальному та організаційному обслуговуванні топ-осіб української політики – президента Кучми і спікера Литвина. У Кучми він якраз курирував діяльність Інституту стратегічних досліджень, формував порядок денний президента, рекомендував, з ким зустрічатися Леоніду Даниловичу, а кого проігнорувати.

Сергій Володимирович продемонстрував на цій посаді неабиякий характер, організованість, уміння тримати язик за зубами. У 2002-2004 рока Льовочкін-молодший був єдиною людиною в країні, яка мала право заносити до кабінету Кучми документи без узгодження з всесильним Віктором Медведчуком, тодішнім главою АП. Аналітики розцінювали Льовочкіна як серйозну противагу Медведчукові і джерело альтернативної інформації для Кучми. Причому Льовочкін не відступав ні на крок у війні з цим дуже небезпечним супротивником.

Непогане враження своїми інтелектуальними і робочими якостями він справив і бувши „тінню” Володимира Литвина.

Льовочкін досяг неабияких успіхів у бізнесі, що вимагає, як відомо, специфічних умінь та навичок.

Ще один позитив Льовочкіна полягає в тому, що він є своєрідною „точкою зборки” потужних політичних сил та фінансово-промислових кланів. Він є „своїм” і для януковичівських, і для ахметовських, і для тарутівсько-гайдуківських донецьких (Льовочкіна вважають серйозним акціонером ІСД), а також для енергетичного, металургійного, зв’язківського, банківського та аграрного лобі і пов’язаних з ними політичних сил.

Цікаво, що найрозумнішими і найвправнішими службово-розшуковими собаками вважаються ротвейлери. Але майже не використовуються, оскільки не здатні міняти хазяїна. Зате трохи дурніші і не такі тямущі і жорстокі до ворога вівчарки використовуються широко. Тому що протягом тижня хазяїна легко міняють. Першого, другого, третього... Позитив? Атож.

Тепер про негативи. Концептуальний полягає в тому, що Льовочкін якось непомітно набув у політикумі та експертному середовищі репутації „сірого кардинала лузерів”. Ні, безумовно, Кучма не був прямим лузером і досидів у керівному кріслі до упору. Але той, хто пам’ятає, як безславно закінчувалося десятилітнє „царювання” Леоніда Даниловича, розуміє, про що йдеться. А Володимир Литвин просто вщент програв щедро профінансовану спонсорами парламентську кампанію. І скільки б не розповідав Льовочкін, що винен не він, а всякі інші погані хлопці, які неправильно спланували і провели кампанію Литвина, тінь від цієї жахливої поразки густо накрила і його.

Є й інші негативні для Льовочкіна моменти, дрібніші, але доволі неприємні для його іміджу.

Вони стосуються насамперед його гаданої участі у сумнівних схемах приватизації „Укртелекому”, головою наглядової ради котрого він був. Неодноразово писали у пресі про його безпосередню участь (разом з особистим другом Льовочкіна-молодшого Юрієм Бойком) у створенні „РосУкрЕнерго” (в одному з інтерв’ю Льовочкін визнав свою давню дружбу та тісні зв’язки з Дмитром Фірташем, акціонером РосУкрЕнерго, якого вважають емісаром міжнародного авторитета Семена Могилевича в Україні). Між тим, роль цієї компанії-посередника для української економіки і законність здійснюваної нею діяльності досі залишається предметом великих сумнівів експертів. Поговорювали і про його тісні особисті і бізнесові стосунки з таким одіозним персонажем як Максим Курочкін, відомий у певних колах як „Макс Бєшений”.

Магнітофонна плівка зафіксувала, як голос, схожий на голос Сергія Льовочкіна, обговорював з рядом інших „схожих голосів”, тонкощі фальсифікації результатів президентських виборів 2004 року.

Про серйозні звинувачення у нібито нечистоплотності Льовочкіна-бізнесмена під час роботи в Банкірському домі (згодом Укрспецімпексбанк) та на посаді голови наглядової ради Ощадбанку і у багатьох інших моментах його ділової біографії можна прочитати уматеріалі журналіста Олега Синельникова.

Тому не зовсім зрозуміло, чи на користь Януковичу таке призначення. Адже „регіони” явно прагнуть „відбілити” свій імідж і свою репутацію, збираючись правити Україною довго і щасливо, при цьому подобатися як електорату, так і довірливому Заходу. Тому такі іміджеві „плями” можуть перекрити ефект від доброї організації інтелектуально-канцелярської роботи команди прем’єра Януковича.

Микола Писарчук

УНІАН в Google News