Чи можна прожити без президента?

Псевдоадепти патріотизму ставлять знак рівності між силою держави і силою президента... Конституційна реформа в Україні у канадсько-американському політичному дзеркалі...

Псевдоадепти патріотизму ставлять знак рівності між силою держави і силою президента... Конституційна реформа в Україні у канадсько-американському політичному дзеркалі...

Тимошенко, Янукович

Так чи інакше, але загальнонаціональна дискусія про відмінності різних форм державного управління – президентського і парламентського – зводиться до досить практичного і прагматичного питання - визначення ступеня концентрації особистої влади у руках лідера держави, тобто в кінцевому підсумку до питання про Президента і його владу.

В Україні прийнято майже безапеляційно вважати, що різниця між двома способами організації влади полягає у різниці кількості цієї влади у розпорядженні першої особи.

В Україні утвердилася, як аксіома, теза про те, що президентська республіка – це багато влади у керівника країни, що граничить із авторитаризмом, а парламентська республіка – це менше влади у керівника, який змушений віддати її парламенту.

Тому псевдоадепти патріотизму ставлять знак рівності між силою держави і силою президента і проголошують на рівні власного політологічного розуміння аксіому «Слабкий президент – це слабка держава».

Чи справді це так? Найкоротший шлях до істини – порівняння власних перших кроків до демократії із тими аналогами, які перебувають на вершині її довершеності.

Зразково показовим на планеті оазисом державно-політичних демократичних моделей є дружня Україні північна Америка. Справа у тому, що на протилежному березі Атлантики справді процвітають дві держави із полярними державними устроями: США “гегемонять” власним народом і світом по-президентському, а Канада так само “загниває” (перше місце у світі за стандартами людського життя) – по-парламентському.

Важко знайти оптимальніший емпіричний матеріал для порівняння, ніж сусідню пару "США-Канада", оскільки першу із цих країн, тобто США, можна розцінювати, як ідеальний варіант президентської республіки, а другу – Канаду, як ідеальний варіант парламентської республіки.

Розпочнемо з висновку, який сформулював на сторінках канадської газети The Ottawa citizen у публікації під промовистою назвою "Канада – це Республіка Адміністрації Прем’єр-міністра" професор кафедри класичних, нових східних та релігійних досліджень Університету провінції Британська Колумбія Джеймс Еванс: "Американські президенти можуть хіба що позаздрити владі канадських прем’єрів".

Висновок більш, ніж сенсаційний: будучи на чолі парламентської республіки, канадський прем’єр володіє значно більшими повноваженнями, тобто має значно більшу владу, ніж американський президент, який стоїть на чолі республіки президентської?

Доречним, очевидно, буде зупинитися на кількох параметрах, які визначають саму субстанцію феномену влади.

1. Шлях до оволодіння владою. За окремими винятками, до яких належать і нещодавні президентські вибори 2000 року із їх сумнозвісною флоріадою та практично із фактом призначення Президента Буша Верховним Судом, щоб стати Президентом у США, лідер американської партії повинен здобути більшість голосів на виборах, тобто елементарно перемогти.

У Канаді інакше - тут щоб очолити державу, цього не потрібно – не треба більшості голосів виборців за партію-переможця, яка ставить свого партійного голову Главою держави.

Відповідно до засад парламентської республіки, там немає президентських виборів і самого президента, а Главою держави, тобто прем’єром, стає керівник тої партії, члени якої становлять більшість серед новообраних депутатів. Партія-переможниця повинна набрати більше від своїх конкурентів, але не обов’язково більше, ніж 50 відсотків національного електорату.

2. Стосунки виконавської і законодавчої влади як система рівноваг і противаг. В Америці є ця система, і тамтешній Президент має дуже багато проблем із Конгресом, коли у ньому більшість має не його партія. Протистояння, взаємоветування можуть доводити політичну ситуацію до патової. Стосунки різних гілок влади, коли вони належать різним партіям, носять безкомпромісний характер. У такому випадку Конгрес має величезні можливості "відстібувати" владу від Президента.

Цього не буває у Канаді, бо не може бути ніколи. Жодних "рівноваг" там немає. Адже йдеться про "найдемократичнішу" у світі парламентську республіку, коли виконавська і законодавча влада – єдина ціле без всіляких там противаг.

У канадського прем’єра парламент не може бути не своїм, бо інакше він би не став прем’єром. Як може парламент намагатися оволодіти його владою, коли він сам володіє цим парламентом - посилає туди спікером свого однопартійця, делегує голів комітетів, бере собі міністрів із числа депутатів – розпоряджається, як одним із підзвітних йому департаментів влади.

3. Звітність уряду перед парламентом. Конгресмени із Капітолію у Вашингтоні залюбки і при першій же нагоді дають якнайсуворішу оцінку директору ЦРУ чи ФБР, будь-якому держсекретарю (міністру), що цілком реально може призвести до їх відставки. Високі посадовці із команди Президента можуть виявитися беззахисними перед парламентським мандатом, як каральним мечем.

Цілком безпечно почувають себе їхні колеги у Канаді, де міністри самі є депутатами, тобто самі мають ті самі мандати. Більше того, без них вони не можуть стати міністрами, тобто уряд формують тільки із числа членів парламенту. Тому звітність виглядає так: міністр-парламентарій звітує перед самим собою – парламентарієм-міністром.

4. Глава держави і Сенат. Верхня палата парламенту – важлива ланка державного управління в обох країнах. Стратегічні рішення Президента США набувають легітимності тільки після схвалення сенаторами. Знову ж таки, настільки складніше Главі держави проводити свою політику, втілену у законопроекти, коли у Сенаті його партія становить меншість.

Канадського прем’єра така "лиха доля" оминула з тої простої причини, що у тамтешній політичній практиці не прийнято вдаватися до такого болісного прийому, як імпічмент, та й у Сенаті він не може не мати більшості. Чому? А тому, що у Канаді сенатори не обираються, а призначаються. Ким? Важко повірити, але це правда – прем’єр-міністром.

Канадці критикують такий свій Сенат, називаючи його "клубом прем’єрських адвокатів", але поважне сеньйорське товариство ця критика не надто хвилює, оскільки ще не було такого випадку, щоб хтось відмовився від такої прем’єрської нагороди, як сенаторський мандат.

5. Тривалість влади. У США з цього приводу дискусій немає. Єдиний приклад того ж Рузвельта, якого наводять, як виняток, для підтвердження правила – американський Президент має право на владу протягом не більше двох каденцій, тобто восьми років. Йти на третій термін не дозволить знаменита американська Конституція.

Питання це суттєве, оскільки сентенція про те, що влада тим більша, чим вона триваліша, не позбавлена логіки.

У Канаді, як відомо, - парламентська демократія, якій чуже таке "антидемократичне" поняття, як обмеження влади. Немає тут такого нормативу, як конституційно закріплене та математично окреслене у часі перебування при владі.

Є такі канадські прем’єри, які правили по два і більше десятиліття. Главою держави стає лідер тої партії, яка отримала найбільше мандатів у мажоритарних округах. А якщо це сталося третій раз підряд? А хоч десятий.

6. Стабільність влади. Американська Конституція настільки прискіплива до президентської влади, що не тільки окреслила її тривалість як для однієї людини, а й називає точну дату проведення передачі цієї влади, тобто нових виборів. Навіть якщо діючий Президент, що, на жаль, траплялось, не дожив до кінця свого терміну, його обов’язки виконував віце-президент, але виборів в інший термін, ніж визначений Конституцією, ніхто проводити не смів. Назвали батьки-засновники дату понад 200 років тому – і усі нащадки мусять її безумовно дотримуватися.

У Канаді дату виборів визначає не тільки Конституція. Особистим правом призначати їх на власний розсуд володіє також все той же всемогутній прем’єр, за формальним погодженням із генерал-губернатором, який не може не бути його однопартійцем.

Очевидно, дочитавши цей порівняльний аналіз, патентований український демократ-патріот, автоматично обуриться – як так канадські громадяни, серед яких – мільйони українців, миряться із таким «тоталітаризмом», як вони живуть без президента, без якого в Україні чимало панства собі життя не уявляє.

Відповідь тут така – канадцям якось в голову не приходить банувати за президентом, оскільки весь їхній світогляд загалом і патріотизм зокрема визначає інша фундаментальна реалія, яку на собі відчуває кожен з них – канадець живе, за даними ООН останніх років, у країні з найвищим на планеті рівнем життям. А в порівнянні із цим фактом наявність чи відсутність президента – така нікчемна дрібниця, на яку аж якось не личить звертати увагу.

Отже, мало не канонізація посади президента в Україні виглядає на тлі модерних політичних систем анахронізмом.

Ґвалтом з приводу обрання президента у парламенті чи ліквідації цієї посади загалом український політичний клас виставляє себе на глум в очах західної демократії, яка цілком резонно главу держави в епоху глобалізації трактує не як вождя чи месію, а як тимчасово найнятого державного менеджера – і не в залежності від того, як його посада називається.

Василь Базів, професор кафедри глобалістики, політології та міжнародних комунікацій Відкритого Міжнародного університету „Україна”, Надзвичайний і Повноважний  Посол України