Юрій Мірошниченко: я проти «інститутів» у кожному селищі міського типу

Неможливо нічого змінити в приватній освіті, не реформувавши всю галузь вищої освіти... Контроль держави над вузами має бути мінімальний... Інтерв`ю

Юрій Мірошниченко, народний депутат (фракція Партії регіонів) очолив Конфедерацію недержавних закладів вищої освіти України - організації, що опікується інтересами недержавних ВУЗів. Ми поцікавилися, які погляди на недержавну освіту в Україні та на шляхи її розвитку сповідує народний депутат.

Які, на Ваш погляд, переваги недержавної системи освіти?

Недержавний сегмент займає 10-12 % вищої освіти в Україні від кількості студентів. Але водночас, ця система має низку переваг. Вона надзвичайно мобільна і здатна швидше, ніж державна, впроваджувати нові технології та форми навчання, спеціальності і спеціалізації. Щоб вижити в конкурентній боротьбі, в тому числі і з державною формою власності вузів, приватна форма освіти вимушена активно і своєчасно реагувати на ринкові запити. Втім, найкращим оцінювачем того чи іншого навчального закладу є практика.  Світова практика свідчить про те, що до найкращих ВНЗ можуть відноситися як приватні, так і державні навчальні заклади.

Звідки запит на приватні ВУЗи в Україні?

Є декілька моделей розвитку цієї галузі. Європейська або німецька так звана університетська модель. В ній держава є головним опікуном, фінансистом та контролером  галузі - будує гуртожитки, видає стипендію тощо. Така модель була поширена в царській Росії і фактично в СРСР до 1991 року. Інша модель - американська. В ній освіта – приватна справа, держава прямо не втручається в галузь, лише замовляючи за рахунок бюджету підготовку фахівців в залежності від державних потреб. Сьогодні найбільшого поширення в світі набула змішана модель, в якій присутні риси європейської і американської систем.

Саме на шлях побудови такої змішаної моделі стала Україна. Від класичної університетської освіти ми фактично відмовилися. Це була вимушена відмова. Держава і тоді, і сьогодні не має достатніх коштів, щоб належним чином утримувати систему вищої освіти. Для того, щоб розвивати її на базі університетської моделі, необхідно витрачати на освітню галузь в цілому не менше 10% ВВП. Напочатку 1990-х стало зрозумілим, що Україна в змозі забезпечити хіба що третину від цього бажаного показника. Тоді і виникла потреба розвивати приватну освіту, а якщо бути точним –  підготовку спеціалістів  у вузах різної форми власності. Серед приватних вищих навчальних закладів, які почали виникати, багато були засновані не суто приватними особами, а територіальними громадами (Академія муніципального управління),  професійними об’єднаннями (Академія профспілок ), релігійними громадами тощо.

Які перспективи та труднощі розвитку освіти на приватних засадах, чи може вона витіснити державну?

Не зважаючи на відмову від чистої європейської моделі, профільне міністерство за інерцією здійснює повний контроль галузі. Це основна причина, чому  в Україні відсутні можливості розвитку освітньої галузі виключно на комерційній основі, оскільки держава як і за минулих часів здійснює над нею повний контроль.

В Україні приватні навчальні заклади не мають права конкурувати за державне замовлення, яке розподіляється на державні ВУЗи. Приватні ж навчальні установи не мають своїх спеціалізованих рад по захисту дисертаційних робіт, без яких неможливо мати повноправні аспірантури і докторантури. Сьогодні вчені звання, можливо отримати тільки через дозвіл міністерства, позаяк в розвинутих системах це прерогатива вузів. Як держава у особі Вищої атестаційної комісії знає, що ви більш достойний, аніж я вченого ступеня? Це може знати лише той колектив, де людина працює. Система дійсно абсурдна: сьогодні для того, щоб нагородити грамотою викладача, потрібно пройти через колегію міністерства.

Відсутні умови надання пенсійного забезпечення людині, яка працює у приватному вищому закладі, на тому ж рівні, що і у державному. Наукова пенсія повинна виплачуватися більш ніж на половину навчальною установою, де вона працює.  По суті – це приклад соціальної сегрегації. 

Як покращити стан приватної освітньої галузі? 

Для того, щоб робити щось, потрібно розуміти, що неможливо нічого змінити в приватній освіті, не реформувавши всю галузь вищої освіти. З іншого боку, реформа її приватного сектору може стати локомотивом змін.  І мета цих змін має бути одна - забезпечення освітнього рівня , адекватного потребам ринку праці.

Головні зусилля, на мій погляд, мають бути спрямовані на підвищення конкуренції в цілому по галузі. Потрібно переглянути норми законодавства, в тому числі Закон «Про вищу освіту в Україні». Головним  напрямом новацій має бути ліквідація фактичної нерівності між приватними і державними ВУЗами, демократизація системи підготовки наукових кадрів, надання їм більшої свободи самоуправління.

Державні вимоги, державні критерії, державне ліцензування, акредитація, атестація випускника навчального закладу мають бути за умови, якщо вони сформовані на основі потреби народногосподарського комплексу. Але має бути самостійне визначення навчальною установою форм підготовки фахівців, самостійне визначення внутрішньогосподарської діяльності. Контроль держави над вищими навчальними закладами має бути мінімальний. Але для цього потрібно принципово змінити статус Міністерства освіти і науки.

Яким чином?

У багатьох країнах взагалі відсутнє таке міністерство, воно функціонує у складі інших органів виконавчої влади. Функції державного органу в сфері освіти мають зводитися до консультаційно-методологічних. Міністерство також повинно стимулювати кращі форми навчання, підтримувати талановитих дітей, дітей-інвалідів, дітей-сиріт.

Натомість, на сьогодні українське міністерство освіти контролює все – від видачі ліцензій до випуску спеціалістів.

З іншого боку такий державний контроль – чи не єдиний важіль впливу на приватні заклади, які часом перетворюють вищу освіту на профанацію і ставлять на меті «витрусити» зі студентів побільше грошей…

Якщо ви хочете знати мою думку, то я теж проти «інститутів» у кожному селищі міського типу. Вважаю, що боротьба з псевдоосвітою – один з основних напрямків роботи Конфедерації. З іншого боку потрібно розуміти, що якщо деякі приватні заклади мають по триста (!) філій то дозвіл на таку діяльність знову ж таки давав конкретний державний чиновник.

Єдиний реальний механізм боротьби з неякісною освітою – жорсткий спільний контроль за їх діяльністю з боку держави та громадськості. Наприклад, через механізм прозорого та максимально об’єктивного рейтингу навчальних закладів. 

Чому преференція за існуючої системи управління і регулювання діяльності ВНЗ надається державній системі освіти?

Це, по-перше, бажання чиновників контролювати розподіл державних коштів між ВУЗами та мати доступ до їх матеріальної бази. Наслідки цього бажання очевидні – подивіться у якому стані знаходяться державні гуртожитки та інші об’єкти соціальної інфраструктури державних вищих навчальних закладів. По-друге, це бажання чиновників впливати на кадрову політику в освіті. Сьогодні міністерство через пенсійну політику, присудження вчених ступенів та звань по суті здійснює всебічний контроль над викладачем.

Приватні навчальні заклади  мають існувати тільки за внески студентів?

Безумовно ні. Освіта – надто важлива сфера, щоб її можна було довірити купівельній спроможності окремих громадян. Відповідальне суспільство в особі його інших інститутів (бізнесу, держави, сектору громадських організацій) завжди бере участь у її підтримці. Є безліч способів фінансування підготовки спеціалістів. Окрім державного замовлення чи приватного бажання особи отримати освіту, за кордоном поширена практика фінансування навчання за різноманітні гранти, пожертвування приватних осіб. Дуже розвинена форма приватного замовлення з боку бізнесу на підготовку спеціалістів, які натомість мають відпрацювати вкладені у їх розвиток гроші. Існують різноманітні кредитні програми, в тому числі і за участі державних фінансів. Не беручи прямої участі у  фінансуванні галузі, держава виступає замовником на підготовку спеціалістів відповідної сфери, надає податкові та інші пільги. І не лише ВУЗам, а й роботодавцям, які за власні кошти здійснюють підготовку фахівців. На жаль, в Україні нічого не робиться для подібного стимулювання бізнесу, який би був зацікавлений у здійсненні такої підготовки.

Які перспективи Ваших ініціатив щодо реформи освітньої галузі?

Я розраховую, що і міністр освіти, який сам був ректором поважного університету, і Верховна Рада, і на місцевому рівні, експерти підтримають нас. Тим більше, що в межах Конфедерації ми ухвалюємо рішення колегіально, не в режимі протистояння – державні-недержавні ВУЗи, а на рівні співпраці. Адже у нас мета одна – нам потрібні чесні, прозорі і зрозумілі для всіх правила!    

 Сергій Поліщук