Справа педофілів. Початку виборчої кампанії присвячується

Педофільський скандал мегатонною бомбою вибухнув прямо посеред виборчої кампанії. Тієї самої, яка формально-юридично стартує лише зараз...

Педофільський скандал мегатонною бомбою вибухнув прямо посеред виборчої кампанії. Тієї самої, яка формально-юридично стартує лише зараз і яка насправді йде ще від літа, коли по всій країні почали рости бігборди «Арсенія» «Почую кожного», «Вона працює» і т.д., і т.п.

Все йшло чинно-благородно, дуже передбачувано і практично мирно. Найдраматичнішими моментами були пікіровки в студії Савіка Шустера, які не дотягують до рівня  “КВН-івських” розминок і літературні вправляння в бігборд-коміксі «Вона працює» - «Краще б не працювала» - «Вона - це Україна». А за межами території, освітленої софітами, всі потихеньку укладали один з одним домовленості для перестраховки на випадок своєї поразки і продумували, як будуть ці домовленості порушувати у разі перемоги.

Зображення - з сайту Української правди

І тут раптом таке. «Справа педофілів» важкою каменюкою страшного людського горя з гуркотом увірвалася в доглянуту теплицю вітчизняного політикуму, грубо порушивши камерний хід виборчого процесу.

Вдавати, що в «справі», що розгортається, відсутня політична складова - безглузде лицемірство. Але таке саме лицемірство - вдавати, що «виявлення» або навіть «доказ» наявності цієї самої «політичної складової» хоч щось вирішує або доводить.

Задовго до справи Гонгадзе і оприлюднення плівок Мельниченка «політичні складові» легко прочитувалися практично в будь-якій хоч трохи резонансній події - справжній чи суто віртуальній, у будь-якому ексклюзивно-інформаційному зливі, в будь-якій гучній кампанії.

І в тому резонансі, який стрімко знайшла «справа педофілів», політична складова очевидна і величезна. Досить одного того, що Юлія Тимошенко одержала абсолютно реальний шанс програти вибори. І немає нічого дивного в тому, що опоненти леді-прем`єра намагаються цей шанс не втратити. Те саме відбувалося і з «розкручуванням» справи Лозінського. І що з цього виходить? Що не розстріляли по-звірячому безробітного міліціонера Валерія Олійника? Чи що недоброзичливці Юлії Володимирівни «спеціально підставили» його як жертву під кулі очманілого від всевладдя й безкарності нардепа від Блоку Юлії Тимошенко та його поплічників? Ні?

В тому то й справа, що лише завдяки політичним «розборкам» суспільство ще може дізнаватися про своїх політиків щось по-справжньому важливе, знакове. Саме з приводу «справи Лозінського» я писав, що «перманентні переговори про “ширку” - це зокрема ще й відлуння мрій “еліти” про те, що можна буде не боятися почути про себе що-небудь неприємне». І що «якби тріумф загальної (“широкої”) згоди вже відбувся, то про кіровоградське заклання ми дізналися б хіба що з оголошення про присудження народному депутатові Лозінському та його друзям яких-небудь орденів за знешкодження особливо небезпечного злочинця» («Кіровоградська трагедія як сценарій розвитку країни», «Телекритика» №7-8, липень-серпень 2009).

З «ширкою» поки ніяк не складається, вибори все ближче з кожним днем, тому в бій кинулися всі. Хоча саме в цьому страшному випадку ніяк не можна виключати й нормального людського співчуття - і до дітей, і до їх матері і до (можливо) обмовлених нардепів.

Але в бурхливому обговоренні впадає у вічі волаюча асиметричність. Неначе абсолютно справедливо відзначаючи, що лише судовий вердикт може затаврувати людину, навіть депутата, як «педофіла», борці за строге дотримання юридичної процедури аніскільки не схильні поширювати ті самі норми презумпції невинності на зґвалтованих дітей та їх матір, поспішно вішаючи на них ярлики «наклепників» та «шантажистів» - і це в кращому випадку.

Тетяна Монтян

А вже з Григорієм Омельченком, Тетяною Монтян і Вадимом Колесніченком і взагалі не церемонитимуться. Звичайно, прагнення піару - не найкраща з людських властивостей (хоча у політиків і медіа-персон воно ніяк не вважається гріхом). Проте складається відчуття, що захисники моральної чистоти звинувачених бютівців не на жарт переконані, що піар - це ЗЛО. (У менш трагічних обставинах сам факт, що таку позицію зайняли саме адепти БЮТ, міг би розсмішити до істерики).

Але навіть якщо погодитися з тим, що погано, або навіть ДУЖЕ ПОГАНО піаритися на ЗАХИСТІ зґвалтованих дітей та їх матері - то погодитися з тим, що цей піар - злочин, чи не гірший, ніж саме багаторічне насильство, - неможливо ніяк.

Тому що - вимушений нагадати - сам факт багатократного здійснення насильства над дітьми вже не викликає сумнівів.

І це - другий момент, який впадає в очі будь-якому неупередженому спостерігачеві (наскільки в цьому питанні взагалі можливо утриматися від упередженості). Я маю на увазі дивну, майже протиприродну (свідомо уникаю оцінних слів, ніби «сплачену» або «брехливу») сліпоту коментаторів, що старанно ігнорують або нівелюють встановлені та незаперечні факти.

Неодноразова наруга, яка тривала довгий час, над дітьми - це факт, встановлений цілою низкою медичних експертиз.

Дивна поведінка відповідних органів доблесної міліції - також факт. «Орли Луценка» відмовляли в порушенні кримінальної справи кілька разів - у тому числі й після того, як насильство було засвідчене медичним оглядом.

Юрій Луценко

Та й сам міністр внутрішніх справ, зазвичай такий красномовний і демонстративно емоційний, був на диво стриманий, коли публічно повідомляв строгим «канцеляритом», що щодо дітей «проводилися дії, які характеризуються як розбещення  неповнолітніх». Ще зовсім недавно куди емоційнішу реакцію Юрія Віталійовича викликало посягання київського мера на його коліно. А вже з яким вогненним поглядом Луценко розповідав, як давав відсіч стюардесі, яка “забула своє місце”, в аеропорту німецького Франкфурту.

Зрозуміло, «поранене на колчаківських фронтах» коліно міністра є державним надбанням, але важко не відмітити деякої невідповідності реакцій.

І мимоволі починаєш замислюватися про «дах». Про дуже високий і, знову ж таки, «політичний».

У кожному разі, все це потребує виразних пояснень. Пояснення, запропоноване Монтян, - небездоганне, але в цілому не суперечливе, хоча мова і йде про справи абсолютно огидні.

На жаль, захисники обмовлених (можливо) депутатів БЮТ нічого з цього пояснювати і не намагаються. Як сказано, вони вважають за краще будувати припущення про темні мотиви матері, про «політичну» та «піарну» складову у вчинках Омельченка, Колесніченка і Монтян - неначе це хоч щось «роз`яснить».

Прагнення уникнути болючих питань і взагалі постаратися «перевести стрілки» виглядає дуже вже нарочито і малопереконливо. Хоча останні «новини з фронту» перетворюють трагедію на неприкритий фарс. Ну та, певна річ, як же можливо було обійтися без натяків на «руку Москви» і без усюдисущого Бориса Березовського? Прийом, звичайно, вже досить затертий, але, як то кажуть, «не знаєш із чого ходити - ходи з бубни».

Казбек Бектурсунов

Коли цієї зими під аналогічну підозру (хоч і в куди менш драматичних обставинах) потрапив загальний улюбленець - радник київського мера Казбек Бектурсунов, тоді теж публікувався чудовий документ - абсолютно надсекретний папір - датована позаминулим (2007) роком «аналітична записка», ніби складена «співробітниками одного зарубіжного силового відомства». У записці лиходії настійно рекомендували «з метою усунення загроз активізувати діяльність щодо нейтралізації Бектурсунова К.Ш.». Щоб, мовляв, позбавити київського мера Черновецького могутньої організаційно-аналітичної і медійної опори, якою, згідно з «запискою», є «К.Ш.». Бо, бачте, страшно стурбоване це саме «зарубіжне силове відомство» близькими контактами «К.Ш.» з опальним Березовським.

Особисто мені не довелося побачити жодної людини, яка би поставилася до «записки» серйозно. Це вже тоді був затертий прийом.

Зараз, коли йдеться не про цілком статевозрілу, хоч і неповнолітню (15-річну) панянку, яка допомагає Бектурсунову нести тяжкий тягар турбот про благо киян і медіа-холдинг столичного мера, а дійсно про дітей - використання подібних методів бачиться абсолютно аморальним. Навіть якщо в кінці викриттів «руки Москви» або «підступного баоБАБа» робиться приписка в тому сенсі, що ґвалтівників, певна річ, слід неодмінно встановити й покарати, - то вона так і залишається не більше ніж припискою. Наче алібі, на кшталт фігового листка.

Вже очевидно, що навколо «справи педофілів» з’явиться немислима кількість інсинуацій, фантазій та й просто брехні. І, зрозуміло - переговорів: перегляд старих домовленостей, укладання нових, вибивання додаткових гарантій і т.д. Цілком імовірно, навіть найбільш непримиренні суперники досить скоро прийдуть до взаємоприйнятних компромісів і «справу» - вже спільними зусиллями - спустять на гальмах або відправлять у дуже довгий ящик. В ім`я великої і благородної мети - не допустити підриву міжнародного авторитету й іміджу України.

Тому що ніхто не захоче, та й не ризикне довго тримати відкритою скриню Пандори. Дуже вже багато там накопичилося найрізноманітніших викриттів. Нашим політикам і спокійніше і набагато комфортніше, коли виборча кампанія проходить у звичному форматі. Такому затишному, практично камерному. Як яке-небудь бієннале ультрасучасного авангардистського мистецтва. Того самого, яке, за словами Тетяни Толстої, один з британських міністрів культури охарактеризував, як холодне прагматичне «shit».

Валерій Зайцев, «Нові Грані», спеціально для УНІАН