Вибори 2010: конкурс перформенсів, де можливо все

Мороз виступив індикатором кандидатських настроїв... Кандидати чекають «рейтингової ротації», інакше на що сподіваються Ющенко, Литвин, Гриценко з Яценюком?..

Кандидати чекають «рейтингової ротації», інакше на що сподіваються Ющенко, Литвин, Гриценко з Яценюком?..

МОРОЗ ЯК ІНДИКАТОР КАНДИДАТСЬКИХ НАСТРОЇВ

Олександр Мороз

Висування Олександра Мороза кандидатом у Президенти України в медіа практично не коментувалося. І абсолютно даремно. Не тому, звісно, що вождь СПУ – колишня «совість України», в позаминулу епоху тричі – в 1994, 1999 і 2004 рр. – займав почесне третє місце на президентських виборах. Усе це славне минуле було перекреслене «великою зрадою» в 2006 році і провальною поразкою СПУ, що прийшла за нею, на позачергових парламентських виборах 2007 року. І, що стосується виборчих перспектив самого громадянина Мороза О.О., то мають слушність ті, хто все ж таки відгукнувся на його висунення – цілковито в іронічному або принизливому аспекті.

Дивно, що до останнього часу сам Олександр Олександрович ці свої перспективи оцінював цілком адекватно і «підставлятися» з висуванням не збирався. Ще торік у квітні Мороз на позачерговому з`їзді провів рішення: від партії буде висунена Валентина Семенюк. Можливо, кидати під танки бойову подругу було дещо цинічно, але, як бачимо, хитромудрый Санич наперед підготував сценарій збереження хоч би власного обличчя.

А тепер чомусь від цього сценарію відмовився. Так би мовити «пішов на ви». Крок, який не можна пояснити ні раптовим пробудженням «джентльменства» (навіть підозрювати смішно), ні зривом переговорів, які соціалісти вели з комуністами і з Сергієм Тігіпком. Тому що «здача» Сергію Тігмпку або «єдиному лівому» Петру Симоненку – це лише інші варіанти неучасті Мороза у виборах. Варіанти, які могли б мати свої плюси і відповідні бонуси. Про бонуси не домовилися. Здавалося б, завдання звелося до попереднього: до висунення Семенюк-Самсоненко. Яка, до речі сказати, і сама рвалася в бій. Адже якщо для аксакала Мороза 1–1,5% – це «контрольний постріл», то для Валентини Петрівни сам факт участі у виборах – все ж таки крок уперед. Або, принаймні, вона сама повірила в це за півтора роки очікування.

Проте Мороз вирішив ризикнути. Ризикнути – всупереч абсолютно безперспективному розкладу. Ймовірно, він сподівається, що, врешті-решт, розклад може виявитися не таким уже безперспективним. Оце якраз і цікаво.

Фактично Олександр Мороз зіграв роль індикатора настроїв вітчизняного політикуму в цілому, і, перш за все – вже досить людного натовпу кандидатів, претендентів, кандидатів у претенденти і претендентів у кандидати.

Володимир Литвин

Якщо подати всю цю купу-малу у вигляді піраміди згідно з рейтингами (хоч би приблизно, з тією мірою умовності, з якою рейтингам можна довіряти), то виявиться, що більшість учасників, кандидатів і претендентів – знизу до верху – пройняті очікуванням змін у своєму становищі в цій піраміді. Очікуванням вертикальної ротації вгору. Зрозуміло, тільки вгору.

Основу цих настроїв сформулював Володимир Литвин, який ще на початку жовтня зізнавався, що чекає «обвалу рейтингів» – мабуть, саме у фаворитів. Тому що, наприклад, рейтингу Віктора Ющенка, по-перше, «валитися» практично вже нікуди і, по-друге, його «обвал» дуже мало що може додати самому Литвину. Навіть гіпотетично.

Утім, і у Ющенка, мабуть, теж чекають «обвалу» – у всіх тих, у кого рейтинг вище (тобто майже у всіх). І у Тігіпка теж – чекають. І у Гриценка. І у Яценюка. І т.д., і т.п.

Чому і яким чином крах рейтингів у фаворитів впаде короною на голову неодмінно кандидатові ім`ярек, – повна загадка. Але очікування такі очевидні. І тому є безліч причин – об`єктивних, суб`єктивних, теоретичних, організаційних та ін.

Великі надії і очікування відпочатку запрограмовані самим фактом «великих» виборів – особливо коли зміна діючої влади видається практично неминучою. Що за будь-якого розкладу обіцяє масштабні кадрові переміщення.

Але головне – це саме нинішні виключно специфічні умови. У яких, хоч як це дивно, криза, що триває вже більше року, відіграє далеко не головну роль. Причину нещодавно озвучив Єгор Соболєв під час скандально відомого ефіру у Савіка Шустера: «Усі ці розмови про те, хто більше вкрав, – ну, люди знають, що між вами великої різниці немає». Репліка ця викликала (там же, в ефірі) бурхливе обурення прем`єр-міністра Юлії Тимошенко. Але суть позиції, загалом, зрозуміла і вона, принаймні, пояснює стабільність рейтингів фаворитів. Дійсно, якщо «білі прийшли – грабують, червоні прийшли – теж грабують», то чи варто міняти вже звичне шило на загадкове, але апріорі нічим не краще мило? Така позиція, звісно, є міщуцькою в гіршому сенсі слова, але по-людськи зрозуміла – після стількох років «великих потрясінь».

КОНКУРС НЕСПОДІВАНОК

І на цьому тлі «раптом» почали відбуватися події, немов наперед заплановані для того, щоб створити відчуття, що тепер можливе все. Тобто, практично – ВСЕ. Невідомо з якої радості надувся на рівному місці без видимих причин рейтинг Яценюка. Потім – так само малообгрунтовано звурдився. Влітку – «справа Лозінського», а зараз ще і «педофільський скандал» – які змогли таки подолати бар`єр інформаційного сприйняття (точніше – невосприятия), який сильно зріс за останні роки. І – до ворожки не ходи – будуть напевно «симетричні» й «асиметричні» відповіді з протилежного боку, і бозна-які ще кошмари виллються на голови наших виборців у найближчі місяці.

Отже суб`єктивні очікування «рейтингової ротації», ті, що вже і без того охопили думки другого, третього і четвертого ешелонів (а інакше зовсім нічого робити на виборах ні Ющенку, ні Литвину, ні Гриценку з Яценюком) почали набувати якихось реальних рис. І починає здаватися, що один жест, одна акція, один вдало знайдений хід або вчасно сказане слово можуть одразу розвернути всю рейтингову піраміду.

Тим більше що є ще один чинник, який ніяк не можна не враховувати. Це – оточення. Як абсолютно справедливо писав хтось дуже розумний ще 1999 року, – мало що коштує кандидатові так дорого, як надії і упевненість команди. (Здається, сказано це було про Олександра Ткаченка). Наголошую – йдеться не про меркантильність і свідомі «підстави». Йдеться про те, що в умовах постійних «розводок» і «кидків», доконаної нездатності перших осіб (а також других, третіх, п`ятнадцятих та ін.) домовлятися політики мимоволі замикаються у власному колі.

Психологія малих замкнутих груп – це взагалі окрема сфера науки. Не вдаючись у деталі, просто зазначмо, що там формується своя абсолютно особлива атмосфера. І це – за інших цілком сприятливих умов, яким нині і взятися нізвідки.

Тому кожного – від Ющенка і Литвина до Гриценка і Богословської – давно вже переконали, що саме він (вона) апріорі і є – єдиним гідним (гідною). І що природний обвал рейтингів фаворитів саме для нього (для неї) відкриває райдужні перспективи. І що тепер залишилося зовсім трохи – знайти той самий заповітний жест.

МОВА ЖЕСТІВ: ЛИТВИН, ГРИЦЕНКО, ЯЦЕНЮК ТА ІН.

І «жести» посипалися. З головою видаючи своє походження в замкнутих командах, давно вже відірваних від будь-якої реальності. У командах, буквально «заточених на лідерів» або «заточених» лідерами.

Володимир Литвин

Володимир Литвин, який ридає перед з`їздом своєї партії над «рушником, вишитим моєю старенькою матір’ю». Ще можна було б повірити в мимоволі щирий нервовий зрив двічі спікера, який служив головою адміністрації Кучми в найбільш «кучморежимні» часи, коли б не ця фраза – наскрізь літературна, немов узята з хрестоматії і заздалегідь приготована для слізного цитування. Утім, ставка на жалісливість вирізняла Володимира Михайловича ще під час кампанії 2001–2002 рр., коли він очолював список блоку «За єдину Україну!» і носив на чолі смужку пластиру.

Анатолій Гриценко

Анатолій Гриценко – яким там, у себе в колі, вважається великим інтелектуалом і геостратегом – випустив велике високоінтелектуальне і переважно геостратегічне інтерв`ю, де принагідно виписав рецепти порятунку України і подолання світової кризи. Залишмо осторонь набір остогидлих за останній рік банальностей, як-от «так званий чистий ринок себе не виправдав» і «треба чітко визначити стратегічно важливі фінансові структури, які потрібно рятувати, а не розмазувати масло по великому бутерброду». Особисто на мене найбільше враження справила перша – саме геостратегічна – частина інтерв`ю. Там було багато цікавого. Поради НАТО – як правильно вести кампанію в Афганістані. Міркування про стратегічні перспективи України у напрямку Африки. Глибока і непідробна тривога щодо глобального потепління, а також – в цьому контексті – про стрімке танення криги на Північному полюсі і «глобальні можливості, які відкриваються там, та планетарні виклики. Зокрема для України». Комусь, менш прихильному до Анатолія Степановича, могло навіть здатися, що помилково замість інтерв`ю кандидата в Президенти України в газеті роздрукували заявку якогось Інституту глобальних досліджень на отримання нового гранту.

Арсеній Яценюк

Арсеній Яценюк... Суворо кажучи, досі не немає ніякого більш-менш раціонального пояснення, за які гріхи команда Арсенія Петровича влаштувала йому такий показовий і задорогий політичний похорон. Найбільш осмислене з почутих пояснень звучить так: якийсь особливо прискіпливий із спонсорів кампанії Яценюка, розібравшись до літа, що за «третім рейтингом» і великими сподіваннями від молодого політика нічого, крім цифр, немає, і не передбачається, грубо пригрозив штабістам розправою за кожну безвісти зниклу копійку. І штабісти вже третій місяць «скидають» усі загублені було кошти – не приховуючи, а навпаки, немовби демонструючи свою образу – не стільки на Арсенія Петровича, скільки на його суворих і таких недовірливих спонсорів. У будь-якому випадку – кампанія Яценюка, включаючи його намети, його виступи і його рейтинги – цілком і повністю є створенням його штабу, що зайвий раз підтверджує замкнутість на себе і команд, і їх кандидатів.

Список можна було б продовжити, але найцікавіші і ризиковані «жести», мабуть, ще попереду. І найрізкіших варто чекати, перш за все, від пари фаворитів. Адже там теж є відчуття, що «можливе все». Причому має воно не абстрактний, а цілковито прикладний характер.

ВОСКРЕСІННЯ ДИРЕКТОРА ПАРЛАМЕНТУ І ЙОГО Ко

Чергова (не перша) поява в команді Юлії Тимошенко колишнього «директора парламенту» Олександра Волкова, а також, як стверджують, і Юрія Левенця – це заявка на появу проекту, який, перефразовуючи класика, може виявитися сильнішим, ніж книжка Миколи Мельниченка «Хто є хто на дивані президента Кучми»!

Особисто я здивований докорами, що посипалися на Юлію Володимирівну – мовляв, чи можна героїні Майдану набирати до себе стільки «кучмістів», немов мало їх було вже, починаючи з Медведчука!? Правильно пишуть на форумах, що прихід таких видатних професіоналів, як Волков (і Левенець) – зайве свідчення невідворотності перемоги леді Ю.

А всі, хто сперечається і обурюється, просто неправильно розуміють, в чому, власне полягає високий професіоналізм Олександра Михайловича і Юрія Анатолійовича. Звісно, не в стратегії і тактиці виборчої кампанії і не в умінні достукатися від серця до серця до кожного потенційного виборця. У цьому їх досвід саме не дуже вдалий. Блок «Демпартія – Демсоюз», який вони курирували на виборах 2001–2002 рр. зібрав 0,88% голосів – менше, ніж горезвісна «Команда озимого покоління» (1,99%).

Олександр Волков

Натомість з іменами Волкова і Левенця злостивці пов`язують такі звершення, як масовий випуск від імені суперників Кучми липових газет і листівок під час кампанії 1999 року, а також історичний «референдум за народною ініціативою» 2000 року. Той самий, де зашкалювало «дострокове голосування» і де ініціаторами виступали громадяни, чиї імена, прізвища і по батькові називати в пресі могла собі дозволити тільки моя улюблена Тетяна Євгенівна Коробова. Сам недоімплементований референдум вже майже забули, а ось прізвища «ініціаторів» багато хто пам`ятає досі.

Особисто мені поки що бачиться лише одна серйозна перешкода, щоб і на нинішніх виборах волковські чудотворці змогли в усьому блиску явити свої таланти й високий фах. Проблема в тому, що дива 1999 і 2000 років передбачають майже лабораторно ідеальні умови, і, перш за все – абсолютний контроль головного фокусника над країною і над усіма органами влади. Таких умов тепер немає. Хоча можливості уряду скидати з рахунків ніяк не варто.

 

***

Але кампанія, що розгортається у Верховній Раді, з розформовування правлячої коаліції і, відповідно, відставки чинного Кабінету міністрів навряд чи є усвідомленою спробою «протиходу». Швидше, маємо справу з черговим «жестом». До речі кажучи, теж уже «фірмовим». Хто хоче, може підрахувати, як часто «регіонали» вирушали на велику битву за відставку Тимошенко, щоразу абсолютно впевнені в успіху і наперед святкуючи перемогу.

Звичайно, тепер вони діятимуть особливо наполегливо. Попри постійне наголошення неминучості свого січневого тріумфу, вожді ПР десь на спинномозковому рівні теж відчувають, що «можливо – все». Особливо при підрахунку голосів. Про що, про що – а про те, на що здатний урядовий ресурс, соратники Віктора Януковича знають не з чуток. Свого часу в ніч свята народного волевиявлення вони і самі організовували дуже веселі фокуси.

Валерій Зайцев, «Нові Грані», спеціально для УНІАН