Страшна правда про НАТО і ЄС

Кремлю не потрібна під боком суверенна демократична країна. А якщо вже прохукали, то в цій країні має все бути погано, дуже погано, максимально погано, демонстративно погано... Але головне гальмо прогресу – не в Москві...

Кремлю не потрібна під боком суверенна демократична країна. А якщо вже прохукали, то в цій країні має все бути погано, дуже погано, максимально погано, демонстративно погано... Але головне гальмо прогресу – не в Москві...

Навіщо пересічному громадянину теє горе?

Почну з відомої історії-байки, що ходила в Україні на зорі колективізації. У розпал жнив у один новостворений колгосп прийшла з райкому партії путівка-рознарядка в кримську здравницю. Роз’яснювалося, що кандидат має бути фізично та морально витривалий. Задумалися в правлінні, що воно таке той Крим і кого ж послати в такий час, коли кожна пара рук на рахунку. І вирішили: хай холостяк Микола їде – не велика втрата. Провели інструктаж, і поїхав Микола на чужину. Через місяць повернувся – весь чорний, запухлий, тільки очі горять. Усі розпитують – ну, як там? Ой, каже, так важко було: спека страшна, вода в морі солонюща, аж шкіра дубне. Кожний день дохтора смердючою грязюкою все тіло обмазують, їжа якась не така. Сала нема, горілки не дають, лише коньяк, а він клопами воня... Ледве вижив. Але, зробив паузу, якщо й наступного року треба буде, то я готовий знову прийняти муку й постраждати за односельців...

Подібно до того Миколи поводиться й наша українська псевдоеліта. З одного боку вона вже давно там – у країнах НАТО: збудували собі хатинки, відкрили рахунки, прилаштували діток і внучків у найпрестижніші навчальні заклади – від початкових шкіл до Оксфордів з Кембріджами. Створили для них і себе легальний бізнес і проводять там весь вільний час. Бо прекрасно розуміють, що кращої системи для людей немає. Офіційно й ЗМІ це явище визначають так: українська еліта інтегрувалася в західне суспільство...

З другого боку, половина з них затято й самовіддано бореться з супостатом із заходу й не соромиться розповідати нам жахи... Інша половина, через спеціально створені й добре фінансовані організації на кшталт Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції України з його щотижневим бюлетенем, Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції при Секретаріаті Президента та багатьох інших структур їм начебто опонує, але так невпевнено, неефективно й фальшиво, наче відбуває повинність. Візьміть, наприклад, статтю «Міфи – Нато – ЄС» директора Координаційного бюро Вадима Трюхана, розміщену в пресі. Чудова, інформативна стаття, але написано складно, у вигляді звіту, та й опублікована в малотиражному виданні для інтелігенції, яка й так добре розуміє, що й до чого. Ефективність нульова...

А вона й не планувалася. Не дай Боже, «пересічний» докумекає, що і йому туди потрібно.

Так у чому ж причина такого лицемірства?

Причин, гадаю, декілька. Усі вони так чи інакше пояснюються корисливістю.

У чому конфлікт інтересів еліти й українського народу

Головна з причин закладена у вимогах до країни – претендента на вступ до ЄС, НАТО, та навіть на приєднання до плану ПДЧ. Це вимога зменшити корупцію в країні до поточного рівня корупції в Європі. Повністю викорінити таке ганебне явище, мабуть, неможливо через саму сутність людини. Беруть скрізь, але обережно, через хитрі схеми й не масово. І не дай Боже, інформація десь просочиться, люди узнають, – тоді кінець.

А в нас мало того, що тупо вкрав і все шито білими нитками, так ще й хизується перед іншими.

У Європі давно розроблені механізми виявлення та контролю за корупцією. Сама процедура адаптується лише під особливості країни. Через таку процедуру пройшли всі нові члени ЄС. Найбільш корумпованою була Польща. Те саме стосується Румунії, Болгарії тощо. Усі ці країни, а також усі старі члени ЄС і досі залишаються під постійним та різнобічним контролем, бо боротьба з корупцією – не одноразова кампанія.

Ось тут якраз і приховано основний конфлікт інтересів нашої еліти й українського народу. Бо якщо піти разом з країною туди де порядок, то як же тоді красти?

Ідеологія одурманення

Московський вплив. Поряд з нами – величезна країна з азіатським типом управління.

Тобто нагорі сидить єдиний авторитарний клан, для якого важливими є тільки два тривіальних завдання: 1) якнайдовше втримати владу у своїх руках; 2) отримати від неї максимальний зиск.

Для реалізації такої мети «заточено» всі необхідні інструменти: імперська ідеологія, повний контроль над ЗМІ й навіть над Інтернетом, нещодавно схвалене право на перлюстрацію листування тощо. Іншими словами – повне пригнічення вільнодумства.

На жаль, Україні відведено в цій ідеології одурманення російського народу одну з ключових ролей.

По-перше, у Кремлі Україну не вважають суверенною і незалежною державою, а лише придатком до Росії – “Малоросією”. Тому й така, здавалося б, неадекватна реакція на будь-який незалежний крок. Навіть на найменший. «Нє смєть!» і все.

По-друге: Україна обрала нелегкий шлях розвитку демократичного суспільства, що абсолютно неприйнятно для кремлівського режиму. Ще класик казав: демократія в Росії закінчується там, де починається українське питання. Спільна історія, масові родинні зв’язки російського та українського народів сприяють взаємодовірі й відкритому обміну думками та поглядами. Авторитарна ж система такого допустити не може.

Уявіть ситуацію. Ви в себе на городі вирощуєте картоплю. Прополюєте її, підгортаєте, труїте колорадського жука. А ваш сусід свою картоплю не потруїв – і через три дні у вас знову повно шкідників. Ви повторюєте процес, але цього разу обробляєте й південно-східну частину сусіднього городу – скільки дістанете з межі. Ще й хазяїну трішки діоксинчику підкидаєте. А він очухався, знов шкідника не труїть, ще й починає патякати про екологічно чисту картоплю і запрошує на переговори. Які переговори? «Мочить в сортірє!»

Отак і до нас із Москви шиплять за свободу слова й демократію і «вабще непослушаніє». Цілий рік величезна пропагандистська машина північного сусіди обробляє російський народ. Те саме в Білорусії, Казахстані й узагалі по СНД. А в Україні – ні. Настає літо – сезон відпусток. Мільйони людей переміщаються по просторах СНД. Цілком природно, контактують між собою – з пляшкою в дружній атмосфері, бо ще відчувають себе “єдиним слов’янським народом”. І тут виявляється, що далеко не все так, як їм розповідають. ФСБ у повному трансі: смута сіється. Треба щось негайно робити. Хто там у нас президент?! Де Діма? Та я ж у відпустці в Сочах. Які Сочі? Бігом одягай чорний прикид, бери текст і йди лякай. Оце й усе пояснення раптового й нічим не спровокованого серпневого виступу московського президента з великим переліком давніх претензій. А справжня претензія лише одна. Їм не потрібна під боком суверенна демократична країна. А якщо вже прохукали, то в цій країні має все бути погано, дуже погано, максимально погано, демонстративно погано. Таке собі пугало демократії для російського народу. Тому й витрачають мільярди на інформаційну війну проти України.

Декілька років тому гримів міжнародний скандал, коли в Сенаті США ухвалювали рішення щодо виділення 30 млн. доларів для фінансування політичних реформ в Україні. Так то ж у демократичній країні, де платники податків мають право знати, куди йдуть їхні гроші.

А в Росії? Єдиноначаліє – і все таємно. Хто там ті гроші рахував? Тільки в Криму щедро фінансується близько дев’яноста проросійських фондів і союзів. В Одесі російський консул роздавав сотні тисяч доларів на такі потреби. А російські телеканали? А преса? Наполеон казав: «Чотири ворожих газети небезпечніші за 100 тисяч армії противника у відкритому полі». А в Криму й на півдні таких газет десятки. Відзомбували вже настільки, що розбуди серед ночі кримчанина криком “НАТО...” і зразу отримаєш відповідь: “...нєт! Росія – да!».

А брязкання зброєю, прийняття закону про право вторгатися в інші країни для “захисту співгромадян”, яким напередодні роздали російські паспорти? Москва ніколи добровільно не погодиться на вихід України з-під контрольованого хаосу.

Реальний вихід лише один – втеча під парасольку НАТО.

Мордор знаходиться на сході

Щоправда, пересічні європейці, як і всі нормальні люди, хочуть жити спокійно і без потрясінь. Вони насторожено і з певною недовірою ставляться до прийому нових націй у своє коло. Хоч і усвідомлюють необхідність, корисність і невідворотність цього процесу, але на своєму, побутовому рівні, цілком очікувано, бажають відстрочити це на майбутнє. Слід також враховувати й ментальність. Генетично в народів Європи лихо та нещастя очікуються і приходять зі сходу. Мордор із “Володаря кілець” – на сході. Тільки-но нахлебталися з Румунією. А Україна, ой, лихо – десь ще далі на схід. От і проривається навіть у державних діячів побутовий острах: «Україна ще не готова до членства в НАТО і ЄС».

У державному плані на даний момент сформувалася «вісь Путіна» – Німеччина, Франція та Італія, які лежать під Газпромом і тому активно, хоч і тимчасово виступають проти приєднання України. Проте більшість – за. Це Великобританія, Бенілюкс та інші країни, незалежні енергетично, а також нові члени – такі, як Угорщина й Польща.

Як забезпечити грандіозну істерику

Що робити?

У ЄС! Мету знаємо, а це вже половина успіху. Рухатися потрібно спокійно, методично, крок за кроком. Спочатку ПДЧ, потім членство в НАТО, кандидатство в ЄС і повноправне членство в Європейському Союзі. Важко, але реально й ніколи не пізно. Час плине невблаганно. Ситуація змінюється. Як хмари на небі. У найближчі п’ять – сім років ера Путіна – Берлусконі – Меркель закінчиться. Прийдуть нові політики і вже приходять.

Які тут маємо проблеми?

Перше – сама Європа. Але цей фактор найпростіший. Правила прийому в ЄС, НАТО та інші структури виписані й виконуються беззаперечно. Інтерес до прийому нових членів був, є і буде. Це розуміють і на побутовому рівні, і на державному. Україні лише потрібно належним чином підготуватися, виконати всі необхідні вимоги й подати заявку. І далі крок за кроком...

Друге – Москва. Тут складніше... Усе заплутано й туманно. Але Україна, поки що, формально незалежна. Тому є можливість загладити і спростити відносини з Росією. Зробити їх прозорішими. Особливо у сфері енергоресурсів. Не провокувати сусіда нагадуванням про статус ЧМФ, маяками. Підтримують вони їх в порядку – і спасибі. Якщо чешуться руки – так заберіть назад розкрадену землю в заказниках і продайте з аукціону. Не дратуйте по дрібницях. Уникайте ситуацій із подвійним тлумаченням будь-чого. Потрібно виграти час.

Третє – українська влада. Оце найскладніше. Біда і біль наша полягає в тому, що наша влада не любить і ніколи не любила Україну та її народ. За рідким винятком, тут завжди правили чужинці. То шляхта, то московіти, то ще хтось. А з 1917 року взагалі перекосило в бік Інтернаціоналу. Для його представників інтереси підлеглого народу – пустий звук.

Водночас у більшості країн національні інтереси – понад усе. У Росії, наприклад, державна психолінгвістична комісія нещодавно зробила авторитетний висновок, що гасло «Росія для росіян» є цілком толерантним і не несе ніякого націоналістичного підтексту! Відсоток українців в Україні вищий, ніж росіян у Росії. То, може, дамо на експертизу тим розумникам із комісії оцінити гасло «Україна для українців»?

Грандіозна істерика, гадаю, була б забезпечена.

У нас будь-який національно-патріотичний рух агресивно придушується в момент зародження. Тільки засвітилася «Свобода» – зразу ату її. Українцю Тягнибоку зразу поставили тавро “фашист”. Добре, що хоч не “комуніст”. А все лиш за те, що там підібралися нормальні люди, патріоти України, які не збираються брати участі в процесі розкрадання країни, а навпаки – хочуть врізати по липких руках і масних пиках.

От і маємо те, що маємо. Процент українців у вищих ешелонах влади менший, ніж у роки окупації.

Потрібна негайна націоналізація влади! Потрібні найрадикальніші заходи в цьому напрямку. Можливо, навіть тимчасово, років на десять, повернути п’яту графу в паспорті. Нічого страшного в цьому немає. Українці “найбільш толерантна” нація у світі. Хоча ніколи не була такою, але стала за 73 роки радянської влади з її голодоморами. Національна терпимість дуже дорого коштує...

Це за неї розраховуються ситим життям у Європі. І німці, і французи, і голландці, й інші, зціпивши зуби, цілком свідомо терплять чужинців усіх кольорів, бо їм це вигідно.

Ми ж расово терплячі безплатно. Бо багато чого не знаємо. Знати треба, але ксенофобствувати – не можна в жодному разі. Вистачить знань...

Слова “національний”, “українець”, “патріот” мають звучати позитивно й гордо. Тільки тоді отримаємо нормальну владу, зможемо об’єднати всю країну і разом забезпечити гідне життя.

І насамкінець. Якщо три ваших недруги, об’єднавшись навколо своїх шкурних інтересів, наполегливо, а інколи й досить агресивно, з погрозами, шантажем, обманом і підкупом запевняють вас, що біле – це чорне, бо їм так вигідно, – то чи ви їм повірите?

Навряд чи...

З кольорами розібратися просто, а ось із НАТО та ЄС складніше. Хоча принцип – той самий. Тож пильнуйте за тими “трьома” і робіть правильні висновки.

Віктор Малєй, підприємець, м. Київ

УНІАН в Google News