Скандал на нараді щодо корупції: символи та знаки епохи, яка минає

Держапарат – «сотні розкрадачів бюджету», міліція – «злочинна зграя». І це тільки пара мальовничих фрагментів, нашвидкоруч накиданих двома майстрами... Обидва ретельно готувалися...

Держапарат – «сотні розкрадачів бюджету», міліція – «злочинна зграя». І це тільки пара мальовничих фрагментів, нашвидкоруч накиданих двома майстрами... Обидва ретельно готувалися...

Скандальний інцидент між Президентом Віктором Ющенком і міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком вийшов гучний, але зовсім не резонансним. Максимум на «трієчку». Ні, звичайно, держчиновники найвищого рангу обмінялися енергійними звинуваченнями і закидами, але були при цьому на подив малоінформативними. Можна навіть подумати, що емоційним надривом Президент і його міністр підсвідомо намагалися компенсувати незначність змістовної частини своїх викривальних інвектив.

СЕНСАЦІЯ БЕЗ НОВИНИ

Що, власне, Ющенко сказав силовикам? «Ви бездарні міністри і керівники відомств... Ви не можете професійно очолити боротьбу з корупцією, і ви знаєте, чому? Прокуратура, міліція і так далі... тому що ви є співучасниками цього жахливого процесу» т.п. Питається – що в цьому було нового? В уточнювальних цифрах гнітючої статистики?

А що, вийшовши від Президента, повідомив журналістам Луценко? Що не він, а Ющенко – «брав на роботу сотні чиновників, які розкрадають державний бюджет. Нагороджував Ківалова-“підрахуя” і йому подібних державними нагородами. Підписував разом з Януковичем універсал національної єдності, завдяки якій депутати одержали недоторканність» і т.д. Юрій Віталійович навів ще більше, ніж Президент, подробиць і цифр. І ще міністр дуже красномовно розповів, який Ющенко «позер», і що він, Луценко, як головний міліціонер, не в змозі зносити «паплюження, дискредитації і деморалізації» своїх доблесних підлеглих, – але нічого принципово нового не прозвучало і тут.

І навіть сам факт цієї суперечки на «новину» тягне лише формально. Відносини зіпсовані вже давно, ще з виборчої ночі з 30 вересня на 1 жовтня 2007 року, коли перший номер у списку президентського Блоку НУ–НС Юрій Луценко примчався до Юлії Володимирівни Тимошенко з величезним оберемком троянд, яким власноруч повиламував шипи.

Не варто й пробувати з лінійкою та калькулятором вираховувати обґрунтованість звинувачень, що їх висунули один одному Голова держави і шеф МВС. Простіше одразу погодитися, що мають рацію обоє. Тим більше, що, швидше за все, так воно і є насправді. Хоча картина, так емоційно і зі знанням справи написана добре інформованими державними мужами, виглядає не дуже радісно. З одного боку держапарат – «сотні розкрадачів бюджету». З іншого боку міліція – «злочинна зграя». І це тільки пара мальовничих фрагментів, нашвидкоруч накиданих двома майстрами.

Вам не подобається цей диптих? Мені теж. Залишається зробити поправку на неминучу при загостренні пристрастей карикатурність і, крім того, тішитися тим, що завдяки виборчій кампанії ми хоча б дізнаємося, що насправді думають про ситуацію в країні наші вожді.

Але йдеться загалом не про це. Можна б із спокійною совістю ігнорувати цей черговий – не перший, не другий, і навіть не двадцять п`ятий – обмін нелюб`язностями між двома видатними державними діячами часу, що спливає. Але є один нюанс. Мотиви учасників і обставини інциденту роблять його дуже символічним, дуже знаковим для нинішнього історичного періоду.

Так часто буває на схилі епохи, коли будь-яка дрібниця і мало не кожен епізод відчуваються як знак або символ.

ДИЯВОЛ ДЕТАЛЕЙ

Деталей насправді багато, і майже всі цікаві. Ось афоризм від Луценка: «Якщо бджоли здихають, то винен не Луценко, а той пасічник, який абсолютно не вміє вести своє господарство!» Готовий тримати парі на будь-яку суму до гривеника включно – це домашня заготівка. Причому підготовлена, найімовірніше, вже давно і нині дочекалася своєї миті. Юрій Віталійович готувався. Не тільки до наради, а й до спілкування з пресою. Він теж позер і артист.

Але – інша деталь – так і залишилося невідомим, чим конкретно була викликана грізна тирада Президента про силовиків – співучасників корупційного «процесу». Тирада, що стала для Луценка приводом, фігурально висловлюючись, хряснути дверима. Поясню: незалежно від того, наскільки це звинувачення справедливе, воно було таким і вчора, і позавчора, і минулого тижня, і минулого року. Отже, або Віктор Андрійович ось тільки напередодні про все це дізнався (що здається малоймовірним), або його гнівний спіч, як і заготовки Луценка, призначався для преси. Друге здається ймовірнішим.

Це дуже характерно: у будь-якій гучній заяві, в будь-якому виступі кожного хоч скількись помітного політика – не тільки першого-другого, а й п`ятнадцятого ряду – ви без зусиль виявите піар-складову. І так вже мінімум півтора роки. З тією лише різницею, що нині, коли дедалі ближча фінішна пряма, все стало набагато жорсткішим і набагато відвертіше. І, мабуть, ще цинічнішим, якщо таке взагалі можливо.

Ось Юрій Віталійович так пафосно міркував про мораль і таврував «позерство». І все це – на тій же прес-конференції, де він відповідав на запитання про трагічну ДТП за участю Олександра Омельченка. Де міністр внутрішніх справ... Ні, він у жодному випадку не виправдовував свого соратника! – він же сам сказав, що не виправдовує. Головний міліціонер лише повідав, що версія про вину Омельченко в загибелі людини (він так і сказав – «версія») – лише одна з трьох, і що підтвердити цю «версію» зможе лише експертиза, результатів якої залишилося чекати буквально нічого – 2–3 місяці.

Ні, що не кажи – красень! І, як абсолютно справедливо зазначала Танечка Коробова – «своїм язиком володіє, як катала колодою».

Чому тут взагалі дивуватися? Справі педофілів доблесні підлеглі міністра, як відомо, навіть ходу не давали набагато довше. А тут 2–3 місяці – вважай, майже вчинок. І боронь Боже подумати, що це просто затягування часу до виборів, а там вже як карта ляже: або вийде всім соратникам повна амністія з нагоди великого свята перемоги Юлії Володимирівни (не забути про Лозінського!), або свята не відбудеться, і тоді вже – як піде. Тобто Януковичу теж напевно знайдеться, кого амністувати, але це, найскоріше, будуть зовсім інші люди. Хоча не виключено, що персонально пан Лозінський і там теж знайде розуміння.

Навіть приймаючи без жодних застережень оприлюднену Луценком статистику чиновних крадіжок, важко не перечепитися за хрестоматійне: «Говоришь, что все наместники – ворюги? Но ворюга мне милей, чем кровопийца» (Йосип Бродський).

Утім, справа смаку. У нас повнісінько і тих, і інших, і навіть третіх-четвертих – на будь-який вибір.

МИСТЕЦТВО НЕМОЖЛИВОГО

До речі, про вибори. Бо ми тут все про мораль та про моралі, немов якісь політики, що прагнуть обрання. Тим більше, яка може бути мораль у людини давно вже політично абсолютно несамостійної і повністю залежної. Ну, старається, допомагає, чим може. Ну, підставляється – це все через молодість і запал.

Тут навіть справжні метри іноді нема-нема, та й пускають півня. Як Олександр Валентинович Турчинов – вічна «людина №2» у Блоці Тимошенко. Ось хто насправді скрупульозний до педантичності. Педантичність і підвела. З інтерв`ю першого віце-прем`єра журналові «Профіль»: «Останні півроку всі дії Ющенка, Януковича та Партії регіонів були скоординовані. Подивіться, як синхронно вони голосують в парламенті. Провокації і випади проти КМУ також повністю синхронізовані».

Як ви думаєте – чому Турчинов так наголошує це загадкове «півроку»? А щоб не підставлятися під нагадування про багато інших і справді синхронізованих процесів. Тому що Олександр Валентинович, як сказано – педант, і, на відміну від різних молодих своїх соратників, які захоплюються, точно пам`ятає, що саме півроку тому – в червні, на День Святої Трійці – саме і луснула великою мильною бульбашкою оголошена що вже практично здійсненою «широка коаліція» БЮТ і ПР.

Переговори про «ширку» тривали роки півтора, якщо не більше, і самих тільки «синхронних» голосувань біло-серцевих з біло-блакитними було чимало. Та й узагалі багато чого «синхронного» було. До речі, ще одна цікава деталь, щось подібне до комплексу (у психіатричному аспекті). Останні тижні жахливо модною темою було обговорення і засудження можливого після виборів прем`єрства Ющенка за президента Януковича. Сюжет, хоч і висмоктаний, що називається, з пальця, але і справді виглядав не дуже пристойно. Навіть ганебно.

І, як на мій погляд, можна тільки захоплюватися, коли цей, хай украй умоглядний, але – абсолютно згоден! – протиприродний мезальянс засуджували симпатики БЮТ, виявляючи тим самим приклад мужності й безкомпромісної громадянської позиції. Оскільки прем`єрство Тимошенко за того ж президента Януковича було однією з базових конструкцій «ширки», що очікувалася. Пам`ятається, коли конструкція завалилася, Юлія Володимирівна була жахливо засмучена. Її знамените «пропало все!» обійшло тоді всі ефіри.

* * *

Я не хочу тут багато говорити про Ющенка. Просто тому, що з ним усе зрозуміло остаточно і безповоротно. Він сам може вважати себе зразком найвищої моралі – і це його особисті проблеми. Він навіть може вірити, що у нього зростає рейтинг. Але навіть якщо Ющенко за підсумками виборів справді вийде на третю позицію – а цього не можна виключати, враховуючи бонус президентського статусу – то і це не матиме реального значення. Відрив пари фаворитів від решти всіх кандидатів буде насправді дуже великим і абсолютно непереборним.

Питання для штабістів Тимошенко: їм справді байдуже, за кого голосуватимуть в другому турі всі ті, хто в першому турі проголосує за Ющенка? Бо поки що все виглядає саме так. Чи буде це 3% або 5,5% виборців, але тим, хто проголосує за Ющенка, незважаючи на всі ці показові прочухани (нехай навіть повністю заслужені – хто б сперечався!), – всім їм напевно нелегко буде голосувати за тих, хто ці прочухани сьогодні проводить. Це не кажучи вже про те, що персонально Юрій Луценко для них ще з 2007 року – «зрадник», нічим не кращий за Олександра Мороза.

Але якщо, при нинішньому розриві між Тимошенко і Януковичем в 8–12%, в штабі БЮТ не цікавляться можливою втратою нехай навіть 3% симпатиків Ющенка – чи означає це, що основна ставка буде зроблена на «правильний підрахунок»?

У такому разі Янукович нервує недаремно. Хоч і чимало води збігло з часу його останнього прем`єрства, він напевно пам`ятає – таке не забувається – які можливості для «правильного» коригування дає прем`єрська посада. Щоправда, самому Віктору Федоровичу навіть цих можливостей не вистачило. Двічі – в 2004-му і в 2007 році.

Валерій Зайцев, «Нові Грані», спеціально для УНІАН