Що держсекретар Клінтон знайде в Києві?

Україна  відіграла не останню ролю у поразці кількох російських інтеграційних проектів на пост-радянському просторі, а ті, що були сформовані без України, є маргінальними...

Гіларі КЛІНТОН

Поки європейці говорять про те, як Україна поглинається Росією, Гіларі Клінтон здійснить свій перший візит до Києва в якості державного секретаря. Її європейське турне також включатиме Польщу, Грузію, Вірменію та Азербайджан.

Деякі європейські експерти можуть  дивитися на візит Клінтон як на відвідини жертв російсько-американського (Польща, Грузія) чи вірмено-турецького (Азербайджан) «перезавантаження».

Але не все є таким, яким воно видавалось ще півроку тому. Україна є іншою країною, ніж та, що була під час візиту віце-президента Джо Байдена минулого року, та й навіть під час подорожі президента Віктора Януковичв до Вашингтону на початку квітня.

По-перше, президент України Янукович не відчуває образи з боку Сполучених Штатів. Навпаки, він вдячний: українська влада тепер може використовувати американсько-російське перезавантаження як карт бланш для найтіснішого за останні 20 років наближення до Росії.

Сполучені Штати мають зрозуміти, що теперішня Україна не відчуває себе жертвою російських «імперських амбіцій»; вона добровільно і завзято допомагає Росії виглядати новою надпотужною державою.

Для президента Янковича, на відміну від мільйонів українців, які за нього не голосували, присутність російського Чорноморського флоту у Севастополі чи закон, що залишає Україну поза будь-яким блоком (таким як НАТО), є чимось логічним і природнім.

Нова влада, на відіміну від опозиції, не вбачає у цих домовленостях з Росією загрози  українському суверенітету чи територіальній цілосності.

Янукович пропонує Росії дуже просту угоду: Київ допоможе Москві отримати ілюзію того, що вона відновлює сфери своїх інтересів, а натомість отримає фінансову допомогу (таку як недавній кредит у 4 мільярди доларів від одного російського банку).

Розуміння Януковичем українських національних інтересів фундаментально відрізняється від їх розуміння його опонентами. Він вважає, що Україні не варто робити жодного кроку на Захід попереду Росії. Якщо інтеграція з Європою означатиме безвізовий режим з Європейським Союзом, то Росія має бути зацікавлена у цьому не менше України.

Сполучені Штати, і Захід загалом, мають зрозуміти, що Янукович не вважає будь-які поступки Росії, навіть найбільш неоднозначні з них, поступками. Його позиції часто схожі на позиції Володимира Путіна і Дмітрія Медведєва, навіть щодо найбільш суперечливих українсько-російських питань, таких як чи є Севастополь українським містом чи «містом російської слави; чи був Голодомор 1932-33 років геноцидом проти України, організований Сталіном, чи був трагедією, яка вдарила по населенню всього СРСР.

Здається, єдиною потенційно спірною сферою між Україною і Росією зараз є конфліктуючі бізнесові інтереси між росіянами і наближеними Януковича. А не ідеологічні питання чи питання безпеки.

Це стало зрозуміло у підходах до питання газопроводу «Південний потік». Українське керівництво не приховує свого негативного ставлення до цього проекту під час двосторонніх і міжнародних форумів. Однак, під час передвиборчої кампанії Янукович пропонував навіть участь українських компаній у цьому проекті.

Може навіть статися, що Янукович виявиться більшим прагматиком, ніж Медведєв чи Путін, для яких відновлення «зони привілейованих інтересів» все ще важливіше, ніж ділові угоди.

По-друге, Захід має взяти до уваги, що, незаважючи на його відносини з Москвою, Янукович не хоче стати другим Лукашенком, керівником країни, який є персоною нон-грата на Заході. Визнання такими країнами як США чи Німеччина, куди він має намір здійснити офіційні подорожі у найближчі місяці, він вважає дуже важлим для себе.

На саміті, присвяченому ядерній безпеці у Вашингтоні у квіті Янукович погодився, на радість президенту Обамі, позбутися високозбагаченого урану навіть не тому, що він вірить у світ без ядерної зброї, а тому, що рукостискання з американським лідером є для нього чимось на зразок легітимізації його президенства.

Зважаючи на критику всередині України і деяке розчарування поміж європейців щодо його перших 100 днів президенства, Януковичу сьогодні не менш потрібне американське визнання. Йому потрібні не тільки американська допомога у знаходженні фінансування, але й символічна підтримка адміністрації Обами.

Під час відвідин держсекретаря Клінтон, Сполучені Штати мають дати ясно зрозуміти, що така підтримка стане неможливою, якщо Україна продовжуватиме виявляти тенденції, несумісні з її оголошеним бажанням інтегруватися в Європу.

Це включає в себе тиск на мас-медіа, і особливо ситуацію з 5 каналом і каналом TVi, яким було відмовлено у частотах на мовлення на вимогу медіа-групи, контрольованої  головою української спецслужби СБУ, Валерієм Хорошковським, який також є найбільшим власником мас-медіа у країні. Конфлікт інтересів очевидний всім – крім нового президента і його оточення.

Або візьмімо епізод, коли спіробітник СБУ мав приватну розмову з ректором університету, вимагаючи заборони участі студентів у мітингах опозиції. Або найближчий випадок, коли голову українського офісу Фундації Аденауера було затримано в аеропорту, що вимагало втручання німецького уряду і президента Європейського парламенту, - вочевидь через його критику перших ста днів нової української влади.

Насамкінець, секретар Клінтон має не забувати, що Україна має не менше впливу на Росію, ніж Росія має на Україну.

Не вірте тим, хто каже, що Україна втратила свій вплив на Росію після Помаранчевої Революції. Україна була принаймні частковим фактором того, що російських президент почав говорити на весь голос про «європейську інтеграцію», хоча до того він говорив лише про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом.

Україна також відіграла не останню ролю у поразці кількох російських інтеграційних проектів на пост-радянському просторі, а ті, що були сформовані без України, є маргінальними. Саме після відмови України вступити у Митний союз з Росією, Білоруссю і Казахстаном Кремль став більш активним у спробах приєднання до Світової організації торгівлі.

Існують і інші приклади, і вони всі вказують на той факт, що вплив України на Росію є позитивним, і що зараз важливіше ніж будь-коли зберегти його.  Але це тільки може бути досягнуте, якщо тенденції сповзання до політики а-ля Путін припиняться.

Альона Гетьманчук, директор Інститу світової політики в Києві

Надруковано 1.07.2010 уThe New York Times