Лівія, революція мобільних відеокамер і теорія змов

Москва фактично підтримала удар по Лівії, вочевидь, розраховуючи на те, що Захід загрузне в черговому конфлікті, а ціни на нафту й далі зростатимуть...

Москва фактично підтримала удар по Лівії, вочевидь, розраховуючи на те, що Захід загрузне в черговому конфлікті, а ціни на нафту й далі зростатимуть...

Революції в Туністі, Єгипті та Лівії породили два запитання: чому так сталося і що далі?

Події в Тунісі і Єгипті деякі журналісти назвали «революціями Фейсбуку», натякаючи на роль соціальних мереж у організації протестів. Хоча арабські телеканали «Аль-Джазіра» та «Аль-Арабія» зіграли в реальній мобілізації протестуючих куди більшу роль.

Доречніше буде назвати повстання в Лівії «революцією мобілок з відеокамерами». Лівія – одна з найбагатших країн Африки, і там такого «добра» більше ніж досить.

Між тим, півтора місяця трансляцій на арабських телеканалах та «ютуб» результатів бомбардувань та обстрілів міст лівійськими урядовими військами як ніщо інше сприяли мобілізації проти Каддафі міжнародної спільноти, включно з арабськими країнами.

Можна припустити, якби Лівія була розташована подалі від Європи – десь на пару тисяч кілометрів південніше та в неї не було б нафти й багатомільярдних резервів за кордоном, навряд би чи до подій виявили такий інтерес.

Однак повністю проігнорувати факт масових убивств, як це свого часу сталося з українським Голодомором, сучасний відкритий світ уже не може. Навіть у Південному Судані, який за три місяці стане незалежним.

Отже, чому почалися заворушення в арабських країнах і чому вони відбуваються так по-різному?

Лівія – не Єгипет і не Туніс

Кожна арабська країна, у тому числі кожна країна Північної Африки має істотну специфіку. Приміром, Лівія населена переважно арабізованими племенами берберського походження, у яких вплив родових зв`язків найбільш сильний. Хоча по-берберському в Лівії говорять ледве 10% населення, а більшість країни – на діалекті арабської, при цьому називаючи себе арабами, лівійське населення зберегло ключові риси родових суспільств.

Саме цей родовий зв`язок зумовив моментальне падіння влади лівійського лідера Каддафі в східній половині країни.

«Брат Муаммар більше не брат», - заявив один з вождів Східної Лівії. Зміни позиції вождів виявилося досить, щоб солдати й офіцери – вихідці з «бунтівників» племен – попри ризик розстрілу і репресій залишали армію, припиняли слухатися своїх начальників і вели за кордон або знищували власні кораблі та літаки.

Вожді найбільшої в Лівії племінної конфедерації зажадали від Каддафі «поступитися владою і залишити країну».

Водночас родова природа суспільства обумовлює і запеклий опір лівійського лідера. Втрата позицій означатиме маргіналізацію його клану, і усвідомлення цього згуртовує його. Плем`я для більшості жителів країни куди важливіше від країни.

У Єгипті, на відміну від Лівії, роль головного «клану» виконувала правляча партія і армія, яка контролює цілі сфери бізнесу. Захищати власну владу з такою колосальною шкодою для країни, як це робить нинішній лідер Лівії у себе дома, єгипетська армія, позбавлена родової ієрархії, просто не могла й не хотіла. Утративши довіру більшості країни, «клан» вирішив оновитися через видалення обридлих народові політиків. Гра не коштувала свічок. Армія як була при владі, так і лишилася. Щоправда, намітилася серйозна лібералізація режиму: на референдумі єгиптяни підтримали конституційні зміни, які підвищують роль суспільства в країні та ускладнюють монополізацію влади. Етнічний фактор не грав у єгипетській революції важливого значення, оскільки протест проти Мубарака об`єднав і арабів, яких у Єгипті близько 90%, і коптів.

У Тунісі, де значення родів і племен вище, ніж у Єгипті, але менше, ніж у Лівії, сили безпеки були досить слабкими, щоб ефективно придушити масштабні протести.

Водночас у цих країн є й дуже багато спільного. Перше – украй зашкарублі за десятиліття політичні режими. Цілком бракує соціальних ліфтів, крім армії, куди часто призначали своїх, і, бізнесу, у якому все те ж саме.

Певним символом ситуації стало те, що «іскра» революцій в усьому арабському світі в буквальному сенсі розгорілася після самоспалення тунісця Мухаммеда Буазізі, який з дипломом вузу торгував на ринку і був там пограбований поліцейськими.

Друга спільність революцій – усі ці країни мають населення, густо сконцентроване на вузькій смужці Нілу в Єгипті й морського узбережжя – у Лівії та Тунісі.

Крім того, усі три країни є відкритими – Єгипет і Туніс на живому прикладі десятків мільйонів західних туристів щороку бачать, що можна жити інакше.

У багатій енергоресурсами Лівії ще в 1970-их бедуїни переважно каталися на джипах.

Нарешті всі країни є дуже молодими. Наприклад, у величезній за територією пустелі Лівії (майже в три рази більшій за Україну) в 1964 році проживало 1,6 мільйона осіб, у 1986 – 3,6, а зараз – 6,5 мільйона. Вік половини населення Лівії – до 15 років. По суті, це країна молоді й підлітків. А революції, як відомо, - справа молодих, іноді навіть «гаврошів».

Навіть Росія відмовилася від теорії змов

Цікаво, що в «конспіративні теорії», які свого часу були дуже популярні в Росії з приводу української Помаранчевої революції, тепер не вірять навіть у Москві.

Приміром, нещодавно віце-спікер російської Держдуми Володимир Жириновський заявив: «Зміни неминучі. В арабському світі й на Близькому Сході – справжня революція. Ситуація змінилася, і люди не хочуть жити так, як жили 10, 20, 30 років тому. Задумайтеся про майбутнє своєї держави. Відмовтеся від марних спроб придушити народну волю», - звернувся Жириновський до Каддафі, попутно запропонувавши йому притулок у Росії.

Москва фактично підтримала удар по Лівії, вочевидь, розраховуючи на те, що Захід загрузне в черговому конфлікті, а ціни на нафту й далі зростатимуть. Усе це ціною міжнародного престижу – в обмін на пасивну політику щодо резолюції Радбезу ООН. З іншого боку, схоже, Росії було важкого захищати Каддафі на тлі репортажів з результатами «роботи» його авіації. Та особливо на тлі позиції Ліги арабських держав, яка сама почала вимагати запровадження «безполітної зони» над Лівією.

Черговий “хрестовий похід”?

Отже, що далі?

Арабські народи переростають свої традиційні архаїчні державні структури й стають досить динамічними країнами, де думка суспільства важить більше, ніж учора. Єгипет і Туніс очікує вивищення нових кланів на тлі ослаблення впливу кланів як таких та підвищення ролі громадян. Тобто «демократизація» рівно настільки, наскільки того будуть здатні вимагати самі арабські суспільства.

Слід відзначити, що навіть останні дії Муаммара Каддафі певним чином сприяють демократії: він заявив, що відкрив арсенали «для озброєння лівійського народу всіма видами озброєння».

Варто відзначити, що Муаммар Каддафі почав робити це в останню мить, уже після початку повітряних ударів. До останнього лівійський лідер не хотів випускати козиря нерівного озброєння, який у архаїчних, та й не лише, суспільствах творить усі інші нерівності.

Ще місяць тому більшості експертів здавалося, що позиції Каддафі досить міцні, а міжнародне втручання малоймовірне.

Крім того, експерти й уряди задавалися питанням: а чи краща опозиція за самого Каддафі?

Сили Каддафі завдавали авіаударів по силах опозиції, і при цьому гинули мирні жителі. Опозиція не завдавала авіаударів по силах Каддафі і, тим більше, по мирних жителях. Однак у декого виникали підозри, що так було лише тому, що в опозиції не було достатньої кількості літаків та важких озброєнь.

Склалося враження, що західні країни до останнього розраховували на перемогу повстанців, не бажаючи втягуватися у війну. І почали діяти лише тоді, коли справи в повстанців пішли кепсько, а Каддафі пообіцяв провести кривавий штурм Бенгазі – другого найбільшого міста країни на 700 тисяч мешканців.

Водночас не можна виключати, що уряди країн Заходу добре знали реальний розподіл сил і рівень лояльності армії до Каддафі, та просто чекали, доки під загрозою вирізання повстанці в Бенгазі стануть більш вдячними.

Чи вдасться Каддафі втримати хоча б частину території країни, залежить не лише від точності авіаударів сил коаліції, а й від міри лояльності до нього його найближчого кола та ядра армії.

Ураховуючи, що задовго до міжнародної операції з його кола почалося відчутне дезертирство військових і цивільних адміністраторів, лідеру Джамахірії буде важко втриматися на плаву.

Після резолюції Ради Безпеки ООН напад на Лівію отримав значну легітимну основу. В операції візьмуть участь Катар, Об’єднані Арабські Емірати й Туреччина, аби не дратувати мусульманський світ привидом чергового «хрестового походу».

З висоти сьогодення видно: мало що так серйозно зашкодило справі поширення християнства у світі, як середньовічні хрестові походи. Мусульмани досі лякають ними одне одного – навіть тоді, коли чимала частина європейців і американців забули, якої вони віри. Навіть Муаммар Каддафі лякає співвітчизників казковим союзом «хрестоносців» і «Аль-Каїди».

Позиція США і чобіт німецького зольдата

Тому США залишаються на другому плані операції, готуючись покласти основний її тягар на великі країни Європи – насамперед на Францію і Велику Британію. Американський адмірал Майк Маллен запевняв, що має місце не війна, а всього лише гуманітарна операція зі скромними завданнями, яка не спрямована на зміну режиму. Вочевидь, Пентагон не хоче втягуватися в третю за 10 років війну з мусульманською країною.

Однак від операції утрималася Німеччина – вочевидь, розуміючи, що ще не прийшло те століття, коли німець у військовій формі викликатиме неодмінно позитивні емоції за кордоном.

Водночас «ефект мобілок» змушує до особливої ретельності військових тих країн, які нині завдають удари по Лівії. Бо кожна інформація про жертви буде розтиражована, тим більше коли їх, на думку арабів, завдадуть новітні «хрестоносці».

Як стверджують ЗМІ Великобританії, британські бойові літаки здійснили обліт лівійської території, але не стали атакувати намічені цілі. «Коли літаки Tornado наближалися до мети, надійшла інформація про присутність мирних жителів у зоні, де планувалися удари. У підсумку було вирішено від нього відмовитися», - цитують ЗМІ представника британського командування.

...Альфред Нобель винайшов динаміт і, щоб спокутувати гріх перед людством, заснував Нобелевську премію.

Може, саме час надати її тому, хто винайшов мобільні відеокамери й пустив їх у масове виробництво?

У лівійської війни є й ще один дуже важливий результат. Досягнуто відносний консенсус світової спільноти стосовно того, що уряди не мають права «переконувати» своїх співвітчизників танками і фронтовою авіацією.

Можливо, цей факт когось зупинить?

Олександр Палій, політолог, кандидат політичних наук

УНІАН в Google News