Неділя,
25 червня 2017
Наші спільноти

Глава УГКЦ: Як протистояти російському світу? Дуже просто – будувати український

Я поважаю президента і сподіваюся, він поважатиме мене... Коли нудьгував за Україною, витягав скрипку... Наше завдання – бути разом з нашими православними братами... Інтерв`ю

В УНІАН глава УГКЦ Блаженніший Святослав дав свою першу прес-конференцію. На ній він розповів про пріоритети церкви на найближчі десять років.

ВВАЖАЮ ЗА ЧЕСТЬ ПРОДОВЖУВАТИ СПРАВУ БЛАЖЕННІЙШОГО ЛЮБОМИРА

Якщо хтось очікував почути, скажімо, критичні закиди щодо Московського патріархату чи сьогоднішньої влади – помилився, адже, як наголошує Блаженніший Святослав, він продовжуватиме засади керування церквою, що заклав кардинал Любомир Гузар.

Самі священики УГКЦ манеру спілкування свого глави називають дуже близькою до манери спілкування Папи Івана Павла ІІ. Новий предстоятель церкви може говорити про серйозні речі з усмішкою, жартуючи, але вони зовсім не сприйматимуться як несерйозні. Священики, що раніше працювали з Святославом Шевчуком, відзначають його «твердий хребет»…

– Я вважаю своєю честю продовжувати все те, що Блаженніший Любомир започаткував: почав будувати чи заклав фундамент, - сказав новий глава УГКЦ.

Він виклав свою стратегію у трьох пунктах:

“Перший – це наша душпастирська чи євангелізаційна діяльність. Це питання проповіді церковного слова, тобто ми хочемо бути собою, справді живою Христовою церквою, яка має на меті донести євангельську благовість до кожної людини, до якої нас посилає Господь”.

“Ще одна важлива складова, – продовжує він, – молодіжна політика. Сьогодні молодь шукає відповіді на конкретні питання, які сьогодні їх турбують. Ще одне питання – освіти і виховання майбутнього духовенства. Важливим є також питання інкультурації. В Аргентині часто проповідував іспанською мовою, перекладаючи на іспанську мову традиційні грецькі, старослов’янські вислови чи фрази. Те саме стосується і України, бо, гадаю, сучасна українська людина дуже часто не розуміє старих слів, заяложених, які треба по-новому для цієї людини представляти. Один хлопчина з провінції Місіонес мені сказав так: «Знаєте, владико, якщо церква є музей, який дуже гарно зберігає культурні експонати минулого, ну, туди можна прийти раз на рік, як і в кожен інший музей, але жити в музеї… Ну, це вже вибачте». Тож, ми хочемо, щоб наша церква була живою.

Друга група стратегічних напрямів – це питання адміністрації. “Ми тепер вивчаємо досвід сучасного менеджменту, у який спосіб бути найбільш ефективними, але водночас найдешевшими. Тобто, щоб зробити найбільше праці, але найменшим коштом.

Ще одна складова – питання географії. …У певних регіонах світу ми вже маємо свої структури, де можемо опікуватися нашими вірними. Недавно стало відомо, що наші вірні є також у Південній Африці. Потім собі думаємо: Господи, а де наші вірні будуть ще за десять років… Тобто нам треба готуватися до процесів глобалізації».

Після викладення своєї стратегії, глава УГКЦ відповів на запитання журналістів, а також дав коротке інтерв’ю УНІАН.

Я ПОВАЖАЮ ПРЕЗИДЕНТА І СПОДІВАЮСЯ, ВІН ПОВАЖАТИЕ МЕНЕ

Блаженніший, ні для кого не секрет, що УГКЦ прагне мати власний патріархат, і ми знаємо, що ви сьогодні їдете до Риму. Чи говоритимете про це з Папою і що в цьому напрямку буде зроблено?

Так, нашим обов’язком є скласти візит ввічливості до Святішого Отця, з одного боку, а з другого – підтвердити своє сопричастя з ним, тобто єдність. Ми на Синоді приготували багато пунктів, які потрібно представити Святішому Отцеві. Ми справді говоритимемо, що ми є та церква, яка розвивається. А кожна Східна Церква, яка розвивається, прямує до патріархату. Патріархат – це є природне завершення розвитку цієї церкви.

Насправді до патріаршої гідності церква має дозріти. 20 років після визволення нашої церкви були періодом дозрівання. І я представлю Святішому Отцеві певні елементи зрілості нашої церкви.

Якщо мої вірні в усіх куточках світу відчують, що я реально можу щось їм дати, щось донести, тоді ми матимемо патріархат. А різні титули, механізми, різні політичні кон’юнктури – це все другорядне.

Як ви оцінюєте взаємини з чинною українською владою? Як, на вашу думку, вони розвиватимуться найближчим часом?

Мені недавно поставили провокативне запитання: «Як ви ставитеся до президента?» Я відповів: «Я є громадянином України, я маю обов’язок поважати свого президента. Але, з іншого боку, сподіваюся, надіюсь і хочу бути переконаний, що президент поважатиме й мене»...

Блаженніший, ви сказали дуже багато добрих слів щодо ваших колег, скажімо, зі Східної Церкви. Але ви напевно, читали Інтернет і бачили негативну реакцію прихожан Московського патріархату щодо вашого обрання. Як ви реагуватимете і чим ви можете пояснити цю реакцію? (На церемонії зведення на престол Святослава Шевчука були присутні представники різних конфесій, у тому числі – УПЦ Московського патріархату. – Авт.)

Відповім одним словом – спокійно. Тому що той душевний мир і спокій має від когось вийти. Якщо він не вийде ні від кого, то звідки він візьметься?! І тому хочу спокійно реагувати.

А з іншого боку, знаєте, я маю взірець спілкування, який свого часу запропонував Папа Іван Павло ІІ. Через особисте спілкування він почав ламати різні стереотипи, схеми, а відтак різні мури, які розділяли Європу, світ. Якщо ми разом між собою спілкуватимемося, якщо я прийду в гості до когось, запрошу когось до себе, тоді ті мури впадуть.

До речі, коли я дякував кожному з владик, які прийшли на наше свято, я відразу просив: «Я хочу вас відвідати, хочу до вас постукати». Знаєте, всі мене чекають! І я йтиму.

Я СЛУЖИВ У МЕДЧАСТИНІ В ЛУГАНСЬКУ

Ви є перший Верховний Архієпископ пострадянського покоління, розкажіть, будь ласка, про вашу молодість, як це бути віруючим у підпільній церкві в часи Радянського Союзу? Хто мав найбільший вплив на ваш духовний розвиток?

Святослав Шевчук Будь-яка диктатура, будь-яка тоталітарна система нищить людську гідність, вона є агресивна щодо людської особи. Я половину свого життя, до двадцяти років, прожив у Радянському Союзі, два роки відслужив у радянській армії – у військах авіації Київського військового округу в Луганську. Тоді був ВАУШ – “Висшеє воєнноє авіціонноє учілище імені пролетаріата Донбаса”. Я, як випускник медучилища, служив фельдшером у ОБАТО – “отдельном батальйоне аеродромно-техніческого обеспеченія”... Цікаво, чи ще існує ще цей ВАУШ у Луганську? Хотів би колись відвідати його.

Для мене особисто церковна спільнота і церква були такою оазою, де можна було віднайти захист своєї гідності або цю гідність відбудувати. Завдяки вірі, яку передали мені мої батьки, моя родина, я зміг лишитися собою, не деперсоніфікуватися ні в радянській армії, ні в інших церковних структурах.

У 80-х роках покоління священиків, які були сформовані до Другої світової війни, почало відходити. Ті священики, котрі перетерпіли переслідування, Сибір, тюрми, почали вмирати. І тоді наша маленька громада занепокоїлася: а що буде далі з нами? І ось, у 1987 році ми вперше побачили молодого священика. Для нас, дітлахів, це була сенсація, бо доти ми бачили лише такого старенького, якому треба було допомагати одягатися, помагати служити. І тоді наші люди сказали: «Ми маємо майбутнє, бо маємо молодого священика!» Я штурхнув у плече свого товариша й сказав: «Ми теж будемо священиками».

Той священик, який мене надихнув і виховував пізніше, - це був покійний вже отець Михайло Косило, якого дуже добре знають у Яремчі, у Дорі, на нашій Гуцульщині, який був ректором підпільної духовної семінарії на Франківщині.

Ви приїхали на прес-конференцію на досить скоромному, якщо порівнювати з іншими священиками вашого рангу в Україні, автомобілі. А чи є у вас якась інша машина, якийсь «Мерседес» броньований? Чи маєте резиденцію, а якщо ні, то чи збираєте її будувати, на скільки поверхів і чим облаштовувати?

Знаєте, мене останній рік пан один знайомий у Аргентині називав «блукаючим єпископом», бо я весь час мусив їздити. Моїм завданням було – як усе вмістити в маленьку валізку... Тому будувати щось велике для себе не маю жодного наміру.

Я сьогодні приїхав на авті нашого Блаженнішого Любомира і з його особистим шофером. Зараз мешкаю в гостьовій кімнаті резиденції Блаженнішого Любомира. Для себе особисто я нічого не потребую.

КОЛИ НУДЬГУВАВ ЗА УКРАЇНОЮ, ВИТЯГАВ СКРИПКУ

УНІАН: Блаженніший, нам ще цікаво про вас, як про людину. Чи можете розповісти про свій робочий день? Коли встаєте, з чого його починаєте? Може, займаєтеся якимось спортом? Які у вас хобі, що читаєте?

Останнім часом моє життя непідвладне мені. Особливо в останні дні…

Найбільш упорядкований робочий день у мене був тоді, коли я був ректором семінарії. Тому що мусив проектувати порядок дня. Семінарія дуже подібна до війська. Тоді завжди вставав на годину швидше від усіх семінаристів, щоб пробігтися. І в Аргентині вже як єпископ також намагався бігати зранку. Далі – обов’язковим є устав молитви. Тоді – період для активної праці: чи то викладацької діяльності чи адміністративної. Побачимо, як тепер складатиметься. Решта часу – для читання. На жаль, не можу читати так багато, як би мені хотілося.

Десять років я працював як науковець. А науковець мусить сидіти за джерелами. І коли я став єпископом, мені дуже цього бракувало. Сподіваюся, знайду хоч трошки часу, бодай один день у тижні, де зачинятимусь від усіх, але відкриватиму джерела нашої спадщини, зокрема святих отців.

А щодо хобі – я на скрипці граю. Моя мама є вчителькою музики, уже понад 30 років вона навчає дітей грати на фортепіано. У нашій хаті є старе австрійське піаніно, з клавішами зі слонової кості…

І в Аргентині, коли була, наприклад, ностальгія за Україною – я витягав скрипку. До речі, минулого року у Львові мені подарували ноти «Елегії» нашого славного композитора Мирослава Скорика. Уявіть собі – на другому кінці світу, серед джунглів Аргентини звучала «Елегія» Скорика в моєму скромному виконанні.

НАШЕ ЗАВДАННЯ – БУТИ РАЗОМ З НАШИМИ ПРАВОСЛАВНИМИ БРАТАМИ

Ви багато розповідали про ваші закордонні парафії. А чи є у вас концепція поширення впливу вашої церкви на південні та східні регіони? І чи готові ви до спротиву того ж Московського патріархату?

Блаженніший Любомир, коли переїхав у Київ, сказав: «Ми є тут не для того, щоб бути проти когось, а щоб бути разом з кимсь». Так само і наша присутність у будь-якому регіоні України не є проти когось. Гадаю, наступним завданням є – бути разом з нашими братами православними. Це велика нагода пізнати їх, пізнати специфіку східного регіону. Зрозуміти, у чому полягає їхня трудність у сприйнятті нас. У чому полягає той острах перед нами. Переконаний, що наша присутність разом з ними потрошку той острах заспокоїть.

У Луганську є дуже багато людей, цілі покоління, які взагалі зросли без будь-якої церкви...

Коли я служив у армії, привіз якось із дому Катехізм католицької церкви, надрукований у Литві. Я служив у медслужбі, і зі мною працювали прості люди, медсестри, санітарки, лікарі. Й одного разу одна медсестра попросила в мене цю книжечку… Брошура вернулася до мене через вісім місяців у твердій обкладинці.

Потім мені сказали, що вона обійшла всю медслужбу і всі родини тих працівників, які там працювали. Більше того, наш начмед – підполковник медичної служби, за національністю єврей, - коли звільняв мене в запас, подарував мені Євангеліє і книжку Ренана «Життя Ісуса Христа». Покликав мене в кабінет і сказав: «Славичек, знаешь, я думаю, что нельзя писать на святых книгах. Но это наша память о тебе». Тобто це є приклад живого спілкування, воно в тих регіонах теж потрібне... Гадаю, наша присутність має бути разом з ними, а не проти них. І тоді багато речей самі собою можуть зникнути.

УНІАН: Скільки в Аргентині у вас було вірних і скільки серед них аргентинців?

В Аргентині сьогодні мешкає близько трьохсот тисяч українців, з яких 160 тисяч – греко-католики. На жаль, через брак духовенства ми в реальному контакті лише з десятьма тисячами. Для мене ці цифри були таким собі показником, що треба зробити.

Люди, з якими ми сьогодні працюємо, мають змішані шлюби, є аргентинці, які не мають жодного українського коріння.

Більше того, за час свого єпископства в Аргентині я прийняв до своєї єпархії трьох римо-католицьких священників, аргентинців за походженням, котрі хотіли служити за нашим обрядом. Це означає, що є надзвичайна цікавість до нашого обряду. Крім того, маю сьогодні трьох семінаристів українського походження, але ніхто з них не розмовляє українською. Тому в мене одразу виникла думка перекласти наш богослов, бо як по-іншому вони проповідуватимуть?! Цілий рік я займався перекладом літургійних текстів.

ЯКОСЬ Я ЛЕДВЕ НЕ ВБИВ МАШИНОЮ МАВПУ

УНІАН: Ви вже кілька разів прохопилися, що в Аргентині багато подорожували. Куди й навіщо?

В Аргентині, будучи єпископом-місіонером два роки, я не мав автомобіля й не мав можливості їздити самостійно, тому пересувався автобусом. Добре, що в нас є такі добрі українці – власники перевізної компанії, вони мені безкоштовно надавали квитки. Я щонайменше раз на тиждень мусив їхати тисячу двісті кілометрів у один бік і тисячу двісті – назад. Я так їздив до тої парафії, яку обслуговував, з мого кафедрального храму в Буенос-Айресі. Тобто це були лише душпастирські поїздки.

У ті місця, де не можна було доїхати автобусом, мене часто возили вірні.

Буквально місяць тому я отримав авто (я так ним тішився), а тепер мушу залишити своєму наступникові. (Сміється. – Авт.)

Розкажу один випадок… Одного разу, коли їхав відвідати парафію, я пережив два цікавих моменти. Я мало не вбив автівкою мавпу. Уявіть собі, такий здоровий чорний самець перебігав мені дорогу… Я не зрозумів, що то таке біжить, бо ніколи не бачив біжучої мавпи. Коли біжить пес чи кіт, то піднімає вгору голову, а мавпа ховає голову між передні кінцівки, тому я подумав – щось біжить задом наперед. А це виявилася мавпа. Я почав гальмувати і ледве не наїхав на неї.

А повертаючись назад, бачив, як хтось переїхав крокодила. Ось такі місіонерські дороги Аргентини.

УНІАН: Людина, коли отримує якусь вищу посаду у своєму житті, як правило, змінює манеру спілкування з навколишніми. Чи зміните ви стиль спілкування відповідно до вашого статусу?

Стиль спілкування, мабуть, не зміниться, тому що він залежить від особи. Є така латинська приказка: honores mutant mores – почесті міняють звичаї. Я завжди намагався, аби мої почесті ніколи не міняли моїх звичаїв. Можливо, зміниться певний механізм спілкування, оскільки зміниться ритм мого життя і це може внести якісь корективи, але мені б дуже не хотілося чогось міняти.

ЧИТАЮ “ЧОРНОГО ВОРОНА”, АЛЕ ВРАЖЕННЯМИ ПОДІЛЮСЯ ПІЗНІШЕ

УНІАН: Що з художньої літератури читаєте?

Я завжди, коли приїжджаю до якоїсь країни, прошу дібрати мені десяток книжок, які б я мав прочитати в тій країні. Так було в Аргентині, в Італії.

Остання книжка, яку я почав читати, тут в Україні, – це «Чорний Ворон» (Василя Шкляра. – Авт.), що недавно стала такою сенсаційною.

УНІАН: І вже маєте враження?

Я поки що не хочу ними ділитися.

УГКЦ завжди була державотворчої церквою. Як відомо, наша сусідка Росія будує так званий «рускій мір». Як ви збираєтеся протидіяти його побудові?

Я так чекав цього запитання… Дуже легко – будувати український світ.

Оксана Климончук

Читайте про найважливіші та найцікавіші події в УНІАН Telegram
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку