Україна між батогом і пряником
Росія часто не безпосередньо, шляхом використання своїх агентів впливу в європейських державах (доходи «Газпрому» дозволяють) прагне зупинити процес зближення України і ЄС. Таке зовнішньополітичне дзюдо...
«Завдяки» бездарній поведінці вітчизняної еліти за роки незалежності наша країна продовжує бути «сірою зоною» між Європейським Союзом і Росією, флюгерно роздаючи реверанси тій столиці, в чиїй прихильності Київ має потребу найбільше. В кінці 2010-го і середині 2011 років спільними зусиллями МЗС і АП Україні вдалося уникнути розгромних оцінок своєї внутрішньої політики. Втім, не тільки українські офіційні особи мали відношення до цього успіху.
Жозе Мануель Пінту ТЕЙШЕЙРА |
Ніде правди діти: фігура Віктора Януковича мало сприяє ефективному переговорному процесу з лідерами Старого Світу. Глава держави в очах європейських політиків має імідж далеко неоднозначний: не такий бездоганний, як хотіли б бачити на Банковій, але й не настільки негативний, як інколи малюють його політичні опоненти. Події 2004 року надовго відклалися в пам`яті європейських політиків. Від Віктора Федоровича в ситуації, що склалася, вимагається скоріше не заважати і знайти управу на проросійських «яструбів» у своєму оточенні, а дипломатична «свита» тим часом постарається розіграти партію для свого «короля». На руку Януковичу грає факт загальновизнаної демократичності президентської кампанії 2009 – 2010 років, проти нього – повернення супер-повноважень глави держави шляхом відміни політичної реформи рішенням Конституційного Суду і кримінальні справи проти Юлії Тимошенко, яка є в очах західних політиків «останньою надією демократії» в Україні.
За останні роки певні зміни пройшли і в середовищі української опозиції. Якщо під час президентства Кучми її представники орієнтувалися на США, де правив «останній хрестоносець сучасності» Джордж Буш-молодший, то сьогодні опозиція шукає підтримки в європейських структурах. Треба сказати – часто її отримує, оскільки ситуація в нашій країні є справжнім подарунком для євроскептиків, а такий крупний жупел як Україна здатен зауважити будь-який європейський обиватель. У результаті наша країна періодично стає об`єктом, а не суб`єктом міжнародної політики, що, безумовно, не підвищує її авторитет.
Янукович, принаймні, невтомно демонструє прихильність до ідеї європейської інтеграції і готовність шукати компроміси з Євросоюзом. До речі, не варто приділяти багато уваги підкреслено критичним заявам європейських політиків після виступу українського президента в ПАРЄ: насправді сьогодні ми є свідками великої геополітичної гри. Росія часто не безпосередньо, шляхом використання своїх агентів впливу в європейських державах (доходи «Газпрому» дозволяють) прагне зупинити процес зближення України і ЄС. Очевидно, що це зовнішньополітичне дзюдо направлене на реалізацію державних інтересів нашого «стратегічного партнера», керівництво якого відмовляється розглядати Україну інакше, ніж хлопчика на побігеньках.
Нашу країну чекає, як мінімум, два моменти істини. Перший – у грудні 2011 року, коли ми отримаємо відповідь на прагнення підписати угоду про асоціацію з ЄС, що включає створення зони вільної торгівлі і спрощення візового режиму. До початку зими офіційному Києву належить пережити атракціон небаченої щедрості з боку Москви, що буде підкріплений для переконливості покручуванням газового вентиля. Другий – набуття чинності досягнутих домовленостей і глибоке розчарування ними. Українська еліта, що має гіпертрофований комплекс неповноцінності, чудово вміє публічно ображатися на зміст досягнутих домовленостей, які обіцяла виконувати. Отже жителям України не варто розслаблятися: у політичному сенсі наша країна залишається між батогом і пряником на поки невідомий термін. Навіть за найсприятливішого збігу обставин Європа не перестане виховувати Україну, а Росія – прагнути повернути нашу країну в сферу свого впливу.
Євген Магда