Андрій Курков: В Україні ситуація ботанічна

Інтерес до України закордоном вже два роки як зник. Взагалі... Ніякої революції в Росії, окрім кривавої і некерованої, бути не може… Я поїхав на Петрівку і побачив на зошитах для першокласників напівроздягнену Брітні Спірс...Інтерв`ю

Написати гарну книжку - це мистецтво. Окреме мистецтво - вивести її на світовий ринок і зробити конкурентноспроможною. І якщо з продукуванням своїх творінь в українських письменників проблем не виникає, то просунути їх за кордон вдається одиницям. Андрій Курков вдало опанував обидва мистецтва і наразі може похвалитися найбільшим з українських письменників попитом на свої твори за кордоном. Минулого тижня він презентував у Києві новий роман "Львівська гастроль Джимі Хендрікса".  Тепер він відправляється в український тур від Львова до Луганська на його підтримку. У перервах він відвідає Сполучені Штати і Китай, де побачили світ переклади різних його книжок. Тепер письменник намагається знайти у своєму щільному графіку час для візиту в Туніс - там вперше переклали його роман “Приятель небіжчика” арабською мовою.

В інтерв`ю УНІАН  Андрій Курков розповів про культуру хіпі, порнографію в поезії і корупцію в політиці. 

Пане Андрію, ви написали роман про Львів, бо як самі пояснюєте, це було прохання мера Садового увіковічнити місто у вашому творі. А чому Джимі Хендрікс у головній ролі?

Він не у головній ролі. Джимі Хендрікс скрізь присутній у романі, тому що він був присутній у житті хіпі всього світу.

У мене одразу виникло бажання написати про Львів. Перші думки і перші сюжети, які прийшли в голову, я потім відкинув.

І одного разу мій давній приятель Тарас Возняк сказав, що мені треба познайомитися з Аліком Олісевичем - це один з найстарших хіпі у Львові. Ми познайомилися. І я одразу зрозумів, що ця людина просто проситься бути героєм роману. Завдяки йому я дізнався дуже багато про 70-80 ті роки, рух хіпі у Львові, про всі їхні перипетії, про стосунки з КДБ, з міліцією. Я вирішив, що це обов`язково має бути в романі. Тому що це реальне минуле. У моїх романах є аномалії чи сюрреальні моменти, але я не фантаст, все одно все відштовхується від реальності. 

Алік Олісевич розповів, що хіпі всього Радянського Союзу з’їжджалися у Львів в день смерті Джимі Хендрікса - у ніч з 17 на 18 вересня.

Я подумав, якщо так його любили, то треба, щоби він був Львові. Я видумав трошки нереальну історію, яка прояснюється в кінці роману. Не буду всього розповідати, щоб була загадка: чи приїде Джимі Хендрікс до Львова на гастроль чи ні (сміється).

Наскільки вам близька культура хіпі? Ви самі хіпували?

Мій старший брат хіпував, досить багато знайомих. Я дивився, спілкувався. Було у мене довге волосся... Але це було поверхове. Я не колективна людина.

Кажуть, прототип одного з героїв вашого роману - Юрій Винничук...

У мене шість головних героїв, серед яких три – це справжні львів`яни: Юрко Винничук, Алік Олісевич і Оксана Прохорець.

А якої ви думки про останній скандальний вірш Винничука? Ви як колишній експерт з питань захисту моралі що можете сказати щодо заяви комуніста Грача про порнографічність вірша?

Це продовження аномалії останніх двох років, коли цькують письменників. 

Перша ситуація виникла з Олесем Ульяненком. Я тоді ще був членом комісії з моралі. Тоді ніхто не забороняв книжку Ульяненка «Жінка його мрії». Саме видавництво “Клуб семейного досуга” надіслало рукопис роману з проханням перевірити, чи є там порнографія, чи ні. І книжку відправили на експертизу якісь літній пані-психологу. Вона написала свій відгук, що саме їй не сподобалося. Але не було формулювання “заборонити” чи “прибрати з продажу”. Я тоді ходив між Костецьким (Василь Костецький - тодішній очільник Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі) і Ульяненком і казав, що ніяких претензій нема. Все б на цьому і закінчилося. Але була людина, яка хотіла здійняти скандал. І подання Олеся в суд на комісію – це була не його ініціатива. Коли-небудь я напишу всю цю історію, як воно насправді було... 

Нема сенсу говорити про мораль в аморальному суспільстві.

Вже другий раз з подачі комуністів (перший був у випадку з Марією Матіос) Генпрокуратура приходить до письменників. Такі “високоморальні” комуністи і радянські, і українські, на руках яких кров кількох десятків мільйонів людей, захищають “чистий” і “моральний” як білий папір народ від порнографії.

А поезія в принципі може бути порнографічною?

Це абсурд! Провокативною може бути, еротичною може бути. А якщо це порнографія, то це вже, вибачте, не поезія.

З комісії по моралі ви вийшли через історію з Ульяненком?

Я вийшов після того. Але у мене були питання і до того. Ця структура взяла на себе занадто широку сферу діяльності.

Я вступив туди, коли хтось з моїх дітей йшов у перший чи другий клас. І я поїхав на Петрівку купувати зошити і побачив на зошитах для першокласників напівроздягнену Брітні Спірс і все в такому стилі і зрозумів, є з чим боротися і що держава має що контролювати. І держава має робити так, щоб не було еротичних відеокліпів в ранковому блоці, коли діти збираються до школи. 

Бориса Олійника висунули на Нобелівську премію. Ви вважаєте, це найбільш  оптимальна кандидатура?

Оптимальна кандидатура від України – Ліна Костенко. Більше нема про кого говорити.

В українців є літературний смак?

Звичайно є, і він досить різний. У нас є сучасна література на всі смаки. Але якщо справді гарна книжка стає популярною серед читачів – це й є доказом смаку. Найкращим прикладом такої книги, яка доказала присутність смаку у українського читача, є «Солодка Даруся» Марії Матіос.

Чи повинна література виховувати громадянина? І чи відчуваєте ви власну відповідальність за виховання самодостатньої особи?

Література не має єдиного завдання. Вона може виховувати, може розважати, може провокувати. Але звичайно, в нашій радянській традиції минулого відношення до книги було інше. Тоді книга мала виховувати. Зараз час, коли сам читач обирає, яку книгу він хоче читати.

Ви як етнічний росіянин переймаєтеся долею Росії, слідкуєте за їхніми сьогоднішніми  подіями?

Я слідкую за тим, що відбувається - у мене багато друзів там, багато колег, - але дуже близько до серця не беру.

У  2004 році вийшов мій роман “Остання любов президента”, де серед героїв Володимир Путін - російський президент 2016 року, з короткою перервою перед цим. Так все і відбувається, як у мене написано.

Як думаєте, ці бродіння на Болотній площі у щось виллються? Буде у них Помаранчева революція?

Ніякої революції в Росії, окрім кривавої і некерованої, бути не може. Заколот може бути. Але це інша ситуація. У Росії збережена військова еліта, еліта спецслужб, справжня еліта  - люди, які відчувають відповідальність за долю країни. Бо у нас цієї еліти вже немає - її винищили, щоб не заважала займатися дерибаном.

Але те, що зараз відбувається в Росії - це добрий сигнал. Ясно, що, скоріше за все, Путін буде президентом, але це вже трошки підриває його легітимізаціюі має змінити щось у його поведінці і стилі керування країною.

Ви пишете російською, але уособлюєте собою українського патріота. Ви самі себе таким вважаєте?

Я патріот, але не професійний. Мені не подобається на цьому робити акцент. Я проста людина, яка хоче, щоб в цій країні всім було добре, щоб країна процвітала, щоб мої діти, які тут ростуть, хотіли тут жити, щоби якомога швидше країна стала цивілізованою, європейською і якось відкараскалася від всіх кліше (на жаль, правдивих) про політичну і економічну корупцію, непрофесіоналізм політиків тощо.

А у ваших дітей не виникає бажання залишитися за кордоном після канікул у Великобританії чи в інших країнах Заходу?

Ні. Хлопці взагалі про таке не думають. Доньці вже майже 15 років, вона щось аналізує, порівнює, дивиться статистику по рівню освіти і зарплат. 

Вони живуть тут, які всі українські діти. Ходять не в американську школу, не в міжнародну, а в звичайну державну школу і бачать все справжнє.

А у вас особисто не з`являлося бажання емігрувати? Тим паче, така можливість є...

Мабуть тому, що у мене є можливість, я про це не думаю.

Були важкі часи на початку 90-х, коли не було грошей, не було роботи. І тоді ми їздили  з дружиною працювати в Англію. Але питання про еміграцію ніколи не поставало і не обговорювалося.

Ви частий гість різноманітних закордонних конференцій, виставок і зустрічей. Як ви бачите, Захід цікавиться ситуацією в Україні?

Інтерес до України вже два роки як зник. Взагалі. Раніше, коли я виступав перед публікою, перші запитання завжди були про мої книжки, а далі - про країну. Зараз практично ніхто, окрім поодиноких журналістів, не ставить запитання про ситуацію в Україні.

Я кілька днів тому виступав у Європейській Раді в Страсбурзі. Там розпитували не про державу, а про українську літературу, її перспективи, про молодих письменників.

Політики вже давно не уособлюють собою Україну для закордону. Це почалося ще в 2000-2001 роках, коли на політичні конференції перестали запрошувати українських політиків, а стали запрошувати натомість українських письменників. Я був на багатьох конференціях, коли мені давали 45 хвилин на виступ, а українським міністрам - 10-15 хвилин.

Зазвичай я готував доповідь про ситуацію в Україні і ділився своїм баченням виходу з неї.

І який вихід з нинішньої ситуації в Україні ви бачите?

Зараз у нас ситуація ботанічна. Все, що відбудеться, визріє, як овоч. У нас немає політичних зсувів, політичних процесів, які можуть поміняти ситуацію. У нас все застигло і зріє. В одних  зріє незадоволення, в інших зріє задоволення і водночас страх, що це може змінитися. Країна замерзла разом з зимою і навесні чи восени почнуться якісь рухи, але передбачити  їх на сьогодні неможливо.

Є багато розгублених людей, які не збираються більше підтримувати ті політичні сили, які вони підтримували раніше. Мова йде не тільки про Партію регіонів, але і про “Батьківщину” Тимошенко, і про партії правої орієнтації.

Легких ліків від цієї ситуації нема.

Ви кажете, що людям набридлі ті самі обличчя при владі. Що їм в такому разі робити? Підтримувати заклик Оксани Забужко і голосувати “проти всіх”?

Ні. Треба шукати того, кому ти можеш вірити, якщо це навіть маленька партія. Голосувати “проти всіх” в жодному разі не можна - ти віддаєш голос ворогу.

Ви для себе сьогодні бачите партію, якій ви довіряєте?

Є у мене така.

На Вашу думку, місце письменника на трибуні чи за робочим столом?

Якщо письменник може розумно виступати — то він може працювати і за столом, і на трибуні. Але не для кожного письменника це природно. І не кожному письменнику це потрібно. Є письменники, чиї книжки талановиті, а самі вони як оратори не дуже. Є письменники набагато розумніші за свої книжки.

У нас як для країни, яка перебуває в такому соціально-політичному стані, замало політизованих письменників. У нас більшість письменників не цікавляться політикою і ігнорують соціальні проблеми. Ми всі вільні люди. Хто хоче реагувати, кому боляче — той реагує.

Але письменник - це перш за все соціальний коментатор, який віддзеркалює життя у власному суспільстві в час, коли він живе.

Наскільки я знаю, вам пропонували місце у виборчому списку ...

Так, кілька разів.

Чому ви відмовилися?

Я не бачу в парламенті інструменту впливу на політичне майбутнє. У нас непрофесійний парламент, у нас непрофесійні політики. Все, чим займається 20 років парламент, — це лобіювання проплачених законів, які допомагають бізнесу чи захищають інтереси політичних груп. Але всі політичні групи зав`язані на власних бізнес-спонсорах і все одно відображають їх інтереси. У нас жодного разу не було в парламенті дискусії про концепцію розвитку держави на майбутні 10 чи 15 років. У нас не було дискусій про концепцію гуманітарної політики на 10-15 років. Зараз щось почали говорити, але це все тільки для “галочки”.

Ви входите у сотню найвпливовіших людей України за версією журналу “Кореспондент”. Відчуваєте свою впливовість?

Я не знаю, що мається на увазі. Напевно, що я маю вплив на своїх читачів. Адже я пишу ще й публіцистику: веду щотижневу колонку в “Известиях”, пишу великі і маленькі статті для міжнародної преси. Надрукував нещодавно есе в “The New York Times». Перед тим була велика стаття про зміни в Україні за останні 2 роки в “Le Monde diplomatique”. Очевидно, це має свій вплив.

Який секрет успіху ваших книжок?

Я більше 12 років їжджу зі своїми книжками по всьому світу. Вони подобаються, тому що вони позитивні.  Вони зрозумілою мовою пояснюють, що відбувалося і відбувається на пострадянському просторі, тому що я розповідаю людські історії, а не кодую якісь месиджі. У мене немає політичного стьобу чи речей, які належать тільки контексту країни, в якій написана книжка. У мене в більшості книжок є хеппі-енд і є надія. Принципово я люблю всіх своїх персонажів, навіть не дуже позитивних.

Звичайно, 30-40% успіху книжки залежить від того, скільки я вкладаю власних сил і часу, щоби їх просувати, щоби брати участь у фестивалях, книжкових виставках, зустрічах з читачами.

Я щойно повернувся з Франції. Там вийшов мій “Садівник з Очакова”, я два тижні по країні виступав. У мене на цей рік заплановано ще 6 поїздок по Франції. Тепер їду до Львова, потім два дні виступаю в Києві, а в п`ятницю відлітаю на 10 днів до Америки. 8 березня у мене починається тур по Китаю. Думаю, це перший тур українського письменника по Китаю.

Розмовляла Анна Ященко

УНІАН в Google News