За що нагородили наших футболістів?

Присвоюючи футболістам найпочесніше спортивно-номенклатурне звання, урядовці визнавали, що перемога у відбірному циклі є вершиною заслуг нашої збірної...

Цікаво, якими резонами керувався міністр Юрій Павленко, підписуючи документи про присвоєння гравцям збірної України з футболу звань заслужених майстрів спорту? Не після чемпіонату світу, а до нього - лише за результатами відбірного циклу?

Виходить, присвоюючи футболістам це найпочесніше спортивно-номенклатурне звання, урядовці визнавали, що перемога у відбірному циклі є вершиною заслуг наших футболістів. І треба влаштувати свято зараз, бо після чемпіонату настрій буде (може бути) іншим - така от логіка дій чиновників вимальовується.

До речі, у далекому 1966 році, коли збірна СРСР посіла 4-е місце на чемпіонаті світу (найвище в її історії досягнення), найкращому її нападникові – київському динамівцю Валерію Поркуяну, який зумів у трьох матчах забити чотири м’ячі, ЗеМееСа не дали, мовляв, молодий іще. Іншим дали.

Звичайно, добре, коли нагорода знаходить свого героя вчасно, при житті.

Але, спостерігаючи за грою збірної України на чемпіонаті, підсумовуючи її ігри у групі, хоч- не-хоч робиш припущення, що й справді, для цього, нинішнього складу гравців, сам виступ серед 32-х команд світу, є межею їхньої спортивної кваліфікації.

А вже вихід у наступне коло, в 1/8 фіналу, є просто нечуваним досягненням, за яке чиновники можуть і орденами обсипати.

На жаль, на жаль, наша збірна у зіграних матчах показала чи не найслабшу, найневиразнішу гру серед інших команд (та й загалом ніяк не може вийти на той рівень, який показувала у відбірному циклі). І свист уболівальників, який супроводжував вирішальний матч Україна –Туніс, є красномовним тому свідченням.

Попри всі запевнення зі штабу збірної про те, що команда не гратиме апріорі на  утримання нічийного результату, а прагнутиме перемогти, сценарій гри склався за найгіршими припущеннями.

По суті, лише перший тайм українці витримували якийсь план на гру, прагнули нав’язати “орлам Карфагену” свою волю, забити вирішальний гол, але після перерви збилися на звичайне, банальне – не пропустити.

Футбол узагалі проста до примітиву гра, головне – не пропустити позаду, а попереду як вийде. “Нічию ми маємо ще до виходу на поле”.

В усіх можливих турнірах, де треба досягати результату, так грають більшість команд. І лише окремі команди, які мають у своєму складі яскравих виконавців, можуть зважитися на наступальний футбол, не боятися йти вперед, не боятися пропустити, бо певні, що заб’ють стільки, скільки треба для перемоги.

Так грає Німеччина проти Еквадору, Бразилія проти Японії, Іспанія проти Тунісу і проти України.

Команда Блохіна, до речі, змогла лише один раз за весь відбірний цикл відігратися в матчі, коли першими забили суперники.

Що було б, якби вчора тунісцям вдалося забити першими, якби суддя свистів не лише на нашу користь (чого варте зізнання Вороніна, що він таки рукою відбив м’яч у своєму штрафному майданчику, чистий пенальті!), не хочеться й думати…

Мусимо констатувати, що для більшості гравців збірної України зразка 2006 року кращі матчі вже позаду.

Не той вік, не та футбольна біографія. Покоління Ващука, Тимощука, Гусина, Вороб’я, Реброва, Шовковського програло занадто багато важливих матчів міжнародного, європейського рівня, щоб чекати від них дива на цьому чемпіонаті. 

Взагалі драма для цього покоління футболістів – виграти квиток на найпрестижніший футбольний фестиваль і не мати сил показати на ньому щось особливе.

Гра на межі можливостей – це, звичайно, далеко не гра на класі. Доводиться буквально вигризати, переорювати кожен метр поля, рватися з жил, а сили не безмежні.

Але ж  це все-таки – гра, у якій завжди є місце для випадку, для фарту. І просто логіка тут не завжди спрацьовує, інакше б не існували букмекерські контори.

У 1954 році диво-команда Угорщини програла фінал малопомітним тоді німцям. Ті ж пасіонарні іспанці на всіх чемпіонатах світу, у яких брали участь, лише одного разу пробилися у півфінал.

Отже, м’яч круглий, а поле зелене, і як розгортатимуться на ньому події у Кельні 26 червня, у грі Швейцарія-Україна – нікому не дано знати наперед.

Так, “годинникарі” виглядають як ніколи злагоджено і солідно. У групі - нічия з Францією і дві перемоги, чотири м’ячі забито й жодного не пропущено. Переважна більшість збірників грають поза межами внутрішнього чемпіонату, в Англії, Франції, Німеччині, Італії, тож, щоб  “напружити” їх, нашим доведеться добряче постаратися.

Та все ж головне – чи зможе Блохін нарешті прищепити своїм гравцям психологію  переможців, і вони все-таки ризикнуть стрибнути вище голови, попри все сказане тут?

Олег Олійник

УНІАН в Google News