Москва очима кореспондентки УНІАН

Бачу кремлівську стіну, відчуваю колишню велич імперії... Мимо пройшла жінка, штовхнула нас і голосно вилаялася. Ми вибачилися, вона вилаялася ще раз...Ціни, як у Парижі, а брудно - як у Москві... Враження від російської столиці

Бачу кремлівську стіну, відчуваю колишню велич імперії... Мимо пройшла жінка, штовхнула нас і голосно вилаялася. Ми вибачилися, вона вилаялася ще раз...Ціни, як у Парижі, а брудно - як у Москві... Враження від російської столиці.

Потяг без ксенофобії

Відео дня

Моя подруга завжди їздить до Москви потягом Львов - Москва. Каже, що в цих потягах не відчувається російська ксенофобія.

 «Все, як ти любиш: ні російського слова, ні російського обличчя - самі п`яні українські будівельники», - скривилася я якось, проводжаючи її. «Їх можна зрозуміти, вони стільки років живуть у Росії, - суворо дорікнула мені подруга. - А поїздки на заробітки - багатовікова традиція гуцулів».

Я на львівський потяг потрапила випадково, тільки на нього були квитки до Білокам`яної. У моєму купе їхали троє: двоє молодих людей - будівельники з Тернопільщини, які вже десять років працюють у Підмосков`ї, і одна львів`янка - в гості до друзів. Молодь не пила, їли акуратно і дуже швидко за собою прибрали, куркою не смерділо - як не як Захід, хоч і український. Приєднатися до вечері не запропонували, але чаєм хлопчина мене пригостив - теж Захід. За чай заплатив, здається, тільки тому, що йому сподобалося, що я читаю солідну газету.

Я зовсім, було, зібралася в обійми Морфея, як тут цій трійці заманулося поговорити про НАТО. Один з тернопільських жителів, виявляється, категоричний противник Альянсу і не хоче, щоб у разі чого ми воювали проти своїх «російських братів». Львів`янка з піною на вустах почала доводити, що він - запроданець. Той, у свою чергу, питав: «Чому на боці НАТО ви воювати готові, а на боці Росії - ні?» - «Тому, що у військових діях НАТО можна брати участь за бажанням і за пристойні гроші», - парирувала мешканка Львова. Хлопець сказав щось про те, що живе у Москві вже десять років... А я подумала про велику силу пропаганди. Десятирічний перегляд російських новин здатний ослабити навіть галицький «генокод». Правда, інший його земляк не піддався пропагандистській брехні, і його симпатій до цивілізованого світу вона не похитнула.

У Брянську мене розбудили російські прикордонники. Непривітний хлопець мене єдину з купе попросив показати речі. Або я схожа на вдову чеченського партизана, або, скоріше, їх обурила мета поїздки, вказана в імміграційній карті: «інтерв`ю з опозиційним політиком». Мені захотілося сказати щось уїдливе, запропонувати, наприклад, до паспорта, подивитися мій сертифікат про обрізання. Але я утрималася, якщо вже Шендеровича затримували, то мене за секунду знімуть з потягу - і прощай, інтерв`ю. Розглядаючи пристойний пакетик з київськими шоколадками, косметичку «клінік» і жіночу сумочку, він розчаровано запитав: це все? На жаль, посміхнулася я. Двері закрилися. А я пригадала, як перетинала кордон Австрії. Тоді в купе зазирнуло усміхнене личко рудого австрійця, хлоп - печатка в паспорті, біттте, данке і все. Гаразд, осмикнула я себе, не злостись. До братів, між іншим, їдеш...

«Доброе утро, Президент!»

У Москві мене зустрічають дві подруги, одна з них - студентка, за сумісництвом - українська журналістка. Друга - теж журналістка, у минулому киянка, сьогодні - москвичка, дружина місцевого підприємця. За кілька років сімейного життя у них була одна серйозна сварка: він непоштиво відізвався про український фільм «За двома зайцями»...

Час вільний був, його вистачало на каву, Кремль, ковзанку на Красній площі і сувеніри.

На дорозі до Красної площі побачила один за іншим два біг-борди. Перший - реклама книги якогось Соловйова: «Владимир Путин. Путеводитель для неравнодушных». Другий біг-борд того самого Соловйова: реклама чогось, важко було зрозуміти - чи то іфнорм-продукту, чи то ще однієї книги під назвою: «Доброе утро, Президент!»

- Бачу кремлівську стіну, відчуваю колишню велич імперії, - поділилася я враженнями з подругою. - Все одно, що Китайську стіну побачити.

- Тільки припадати до неї не треба, не зрозуміють, - попередила мене подруга-москвичка. - Зараз дійдемо до Луб`янки, йтимемо по ній, чвакаючи черевиками, по коліно в крові.

- Така сильна концентрація зла?

- Так кажуть.

- Тоді краще на ковзанку.

Що за диво ця ковзанка на Красній площі! У чому російські чиновники молодці, так це в своїй здатності зрозуміти, що не тільки бомбардування здатні об`єднати націю, але і лід. Інтерес до фігурного катання, колись козирного радянського спорту, підігрівають у Росії спеціальні телепрограми і шоу. А масове відкриття ковзанок роблять цей вид доступним. У день відкриття головної ковзанки країни тут давала майстер-клас всім охочим сама Тарасова. Затишний, різнокольоровий декор катка, красива червоно-біла форма, яку можна взяти напрокат, все так і кликало покататися. Якби було більше часу, я б сама зробила коло-два. Народу вранці було небагато, каталися шестирічні кнопки і сімдесятирічні пенсіонери. Каталися відмінно.

- Подивися на дідуся, в його-то віці на лід, - несхвально зазначила одна з моїх супутниць. - До того ж він нам підморгує.

- По-перше, він свого віку не приховує, на відміну від московських політиків, які всі поголовно в косметологічних кабінетах собі зморшки розгладжують. - вступалася я за пенсіонера. - По-друге, він нікому не підморгує. Ковзани настільки самодостатня штука, що в даний момент йому не до нас.

- А що і Абрамович (губернатор Чукотки, мільярдер. - Авт.) до косметолога ходить?

- Не сумнівайся. Знайди його дореформні фотографії і порівняй з нинішніми.

Ціни, як у Парижі, а брудно - як у Москві

Пошук кафе в центрі - це особлива історія. Я відверто злилася, чому в Москві ціни, як у Відні і Парижі, а при цьому брудно - як у Москві. Хотілося знайти щось середнє між доходами обох подруг - студентки і дружини підприємця. На жаль. Для перших у центрі передбачені тільки кіоски, млинці-кафе зі столиками, стоячи і на вулиці, а для других найдешевше місце двадцять п`ять - тридцять доларів за бізнес-ланч. Ми зайшли в ГУМ (Головний універсальний магазин), і я зрозуміла, що ми тут і зависнемо. Радянська музика 70-х і 80-х років, як ніяка інша, здатна нагадати тобі, що тато у тебе росіянин, а дідусь твій з села Подвязьє Нижегородської губернії. Хотілося послухати це все про “ландыши, раннее утро, советскую любовь, старый клен”. Ні, музичну спадщину радянських творців-пісенників треба узяти на озброєння не тільки бізнес-структурам, але й спецслужбам. Від неї здатен розм`якнути будь-який цинік, який родом з радянського минулого.

Поки ми чекали свій десерт і каву, заговорили про російського президента. У відповіді на запитання, чи подобається вам Путін, ми всі були одностайні. Хіба може він сподобатися українським журналісткам, які переважно жінки критичні і волелюбні?

Але при цьому подруга - та яка москвичка, - розповіла, що коли Путін тільки став наступником (вона ще вчилася в МДУ, але вже працювала), він з`явився їй уві сні. Після сновидіння він здався їй менш неприємним. Подібні сни з таким же ефектом, як вона дізналася, снилися дуже багатьом її знайомим, вона навіть запідозрила якусь кадебістську технологію.

У симпатичної азіаточки-офіціантки затремтів піднос, коли вона почула нашу дамську бесіду, - вона намагалася стримати сміх...

- Так, - резюмувала подруга-москвичка, - нам усім тут сниться одне і те ж.

Мерседеси в степах Монголії

Перші півдня я не відчувала, що таке московський снобізм. Зізнатися, я думала, його поменшало. Але хіба є підстави пишатися тим, що живеш у місті, де супернові будівлі виглядають - як мерседеси в степах Монголії?

У зовнішності Москви дуже багато радянського. Білі фіранки з простої бязі - на всіх вікнах багатоповерхової офісної будівлі в самому центрі міста. Шикарні ресторани і бомжеваті забігайлівки поряд. Нічого особистого, але вітрини луї віттонів і ерме виглядають у Європі набагато органічніше, ніж у Москві. Подарунок дитині вибирала в Дитячому світі. Ціни і вибір практично ті самі, що і в Києві. Але гардеробниці - це пісня. Пісня російського ставлення.

- Можна здати речі?

- Давайте, раз пришли. Що, ви теж здаєте? - незадоволено звернулася гардеробниця до мене, узявши речі подруги. - Ну, звичайно, раз одна здала, то хіба може друга втриматися і не здати?

Продавщиці підходили до вітрин і показували іграшки, знехотя, ніби робили послугу. І не могли приховати свого розчарування, якщо ти купувала іграшку, яка дешевше, ніж та, яку збиралася.

По-справжньому люб`язне ставлення я зустріла тільки в Кремлі, в Архангельському соборі. Той, хто їде до Москви дивитися церковне мистецтво шістнадцятого століття, не пошкодує. Більше я ніде не бачила таких фресок цього періоду. Втім, собори Кремля - це окрема історія. Але віддаю належне, доглядачки нам докладним чином розповідали, як знайти мирроварну палату, де варили мирро для всієї Росії.

А солдатик - постовий - дуже урочисто просив усіх пройти на тротуар. Напевно, велика честь - служити в Кремлі.

Але я дарма розслабилася. На вулиці, ближче до потрібного мені офісу, біля театру «Современник», повз нас пройшла жінка, штовхнула нас і голосно вилаялася. Ми вибачилися, тоді вона вилаялася ще раз і потім ласкаво запитала: «Куди вам, дівчатка?» - я пригадала, що десь так іноді робила моя, царство небесне, рідна бабуся, яка теж свого часу жила в Москві.

Увечері, після закінчення справ, вільніша моя подруга, та, що немосквичка, проводжала мене на вокзал. Ми шукали місце, де б обговорити долю батьківщини і свої власні долі. І знову та сама проблема: у районі вокзалу більше закладів, так би мовити, для середнього класу, але вони напхом напхані людьми. Нарешті, ми побачили красиву круглу будівлю з написом «Му… Сто видов пельменей со всего мира». Ми двічі обійшли цей заклад по колу, не знайшли входу, вилаялися і пішли світ за очі. Але тут на шляху нам трапилися невисокі, одягнені в чорно-білу форму корови, які дитячим голосом повідомили: «А ми вже відкрилися». Корови на тонких ніжках, у смішному вбранні провели нас у майже підвальний поверх нового кафе, де можна було одержати одночасно задоволення і від трапези, і від спілкування.

На вокзалі вже подали мій потяг. По вокзальному радіо людей просили повідомити в міліцію, якщо хтось поводиться підозріло, залишив сумку, пакети або інші речі і пішов. Сідаючи в потяг, я незадоволено скривилася, передбачаючи, що на кордоні мене, українську журналістку, яка взяла інтерв`ю у опозиційного політика, знову піднімуть і вишукуватимуть підозрілі предмети...

Маша Міщенко

P.S. Інтерв`ю з російським опозиціонером скоро буде.