Керівник Національного музею історії України Тетяна Сосновська / фото УНІАН

Гендиректор Національного музею історії України Тетяна Сосновська: Я би радила поїхати в Батурин, послухати екскурсію, як московити вирізали все населення. Зрозуміти, як давно Росія намагається українців знищити

Керівник Національного музею історії України Тетяна Сосновська в інтерв’ю УНІАН поділилася останніми подробицями щодо ситуації з незаконною спорудою УПЦ МП біля Десятинної церкви, розповіла, що таке музейний сепаратизм, що в нашій історії приваблює іноземців, чи ходять до Музею політики і як зробити музей успішним та модним, не підвищуючи ціни на квитки до рівня європейських.

Керівник Національного музею історії України Тетяна Сосновська / фото УНІАН

Нещодавно неабиякий резонанс викликала ситуація навколо так званого Десятинного монастиря УПЦ МП (а, насправді, – звичайного незаконного МАФа), з якогось дива збудованого біля Десятинної церкви на території Національного музею історії України. Замість того, щоб дати чіткі відповіді на питання: чому релігійна організація у світській державі має настільки високі преференції, що може отримати дозволи у столичної влади і чиновників Мінкульту, щоб будувати там, де будувати нічого не можна, міністерські бюрократи крайнім виставили… Національний музей історії України. Мовляв, МАФ Московського патріархату розташовано на території музею, то нехай музей і готує позови до суду…

Щоб розібратися у ситуації УНІАН звернувся до генерального директора Національного музею історії України Тетяни Сосновської. Вона очолила заклад нещодавно – у лютому 2015 року, а до того 22 роки працювала в Літературно-меморіальному музеї-квартирі Павла Тичини, адже є родичкою поета (її прабабуся Пелагея була найстаршою його сестрою). В інтерв’ю УНІАН Тетяна Сосновська розповіла, чому вимушена розбиратися з церковними діячами, про загальні проблеми музейних фондів, особливо щодо тих музеїв, які опинилися на непідконтрольній Україні території Криму та Донбасу, розповіла, що найбільше вражає іноземців в Музеї історії України та як зробити музей успішним та модним, не підвищуючи ціни на квитки до рівня європейських.

Ситуація навколо споруди УПЦ МП біля Десятинної церкви викликала у суспільстві неабиякий резонанс. Міністерство культури очікує, що саме ви подасте позов до суду про відновлення права музею користуватися земельною ділянкою…

…Міністерство культури не очікує, воно зобов’язало Музей подати позов до суду про усунення перешкод користування земельною ділянкою. Ми отримали обов’язкове до виконання окреме доручення, підписане Тамарою Мазур (заступник міністра культури, – УНІАН).

Але ж не Музей виділяв земельну ділянку під релігійний МАФ?

Чому Міністерство культури вирішило, що замість органу управління, який уповноважений на охорону культурної спадщини (особливо в зоні ЮНЕСКО) і замість місцевого органу влади КМДА, власника землі, це маємо зробити ми – я не знаю. Будемо вважати, що це наша висока місія. Зрештою, факт того, що незаконних споруд на території не має бути, не суперечить позиції музею.

Ви вже почали збирати документи?

Звичайно. Ми відправили перші запити до Міністерства культури з проханням надати документи, які стали причиною прийняття в 2012 році судом рішення, що надало право власності релігійній громаді на 60 квадратних метрів МАФу (так було сказано у рішенні суду). Минулого тижня керівники прокуратури Києва нам пообіцяли всіляко сприяти отриманню документів, які повинні лягти в основу нового позову. Наші юристи вже почали його готувати.

Також ми підготували документи в бюро технічної інвентаризації, з проханням надати нам завірену копію технічного паспорта споруди, і зазначити, хто саме звертався за цим паспортом. Звернулися до державного реєстратора з проханням зазначити, хто і на підставі яких документів був уповноважений провести державну реєстрацію цієї споруди. І третій лист відправили до державної архітектурно-будівельної інспекції Києва, аби вони сказали, чи приймалася в експлуатацію ця будівля, чи вона споруджувалася з проектно-кошторисною документацією, чи самовільно. На мою думку, важливо разом з позовом подати всі документи, які будуть доводити незаконність цієї споруди.

Уявімо, що позов було подано. Ви вірите у справедливе правосуддя?

Думаю, у судді, який буде вести цю справу, не буде іншого виходу, як тільки прийняти рішення відповідно до законодавства. По-перше, справа резонансна. По-друге, плануємо залучити нашими співпозивачами громадські організації та об’єднання, які підтримують нас.

Є думка, що якщо влада найближчим часом не розбереться з цим питанням, може спалахнути чималий конфлікт. Втрутиться громадськість, УПЦ МП мобілізує своїх прихильників…  Що ви думаєте з приводу такого сценарію?

Можна зняти напругу та анулювати конфлікт, якщо міська влада візьме на себе відповідальність прийняти політичне рішення. На відміну від нас, вони уповноважені проводити перемовини з настоятелем і верховенством будь-якої конфесії.

Ви не боїтеся брати участь у протистоянні, враховуючи, що представники церкви вам погрожували?

Усі погрози були давно, два з половиною роки тому, а ми ж працюємо в музеї історії, для нас все, що було вчора – вже історія. Якби був страх, мені треба було ще тоді злякатися, скласти руки й сказати, що я безсила. Я вирішила йти далі.

У мене не страх зараз, а відчуття образи за те, що високі керівники, не засвідчуючи політичної позиції, знайшли жінку, яка має виконати обов’язок замість них. Жінку, на яку полетять стріли  з усіх сторін. Але я знала, що «стріли полетять», і зараз відійти в бік було б негідним. Тож, повторюсь, страху немає, але є нерозуміння і внутрішня образа, які, тим не менш, не повинні позначитися на діалозі з моїми керівниками.

На сайті музею Історії України є склад наукових співробітників. Вагома частина – молоді люди. Молодь сама йде до вас працювати, чи якось «заманюєте»?

Коли я прийшла до музею, в штаті було менше молодих співробітників, і у людей тоді існував стереотип, що потрапити на роботу в Музей не можна, бо немає вакансій. Але вакансії були, просто був специфічний підбір персоналу – протекціонізм при влаштуванні на роботу (і в такій ситуації перебував не тільки наш музей).

Коли в одному зі своїх перших інтерв’ю я сказала, що формат залучення працівників тепер не буде номенклатурно-протекціоністським, чимало людей прийшло до музею з проханнями випробувати їх. Студенти, аспіранти, науковці зайняли вакансії…

Моя політика – дати можливість молодим людям професійно вирости. Звісно, цей підхід не завжди виправдовується. Є молоді люди, які наш музей розглядають як стартовий майданчик для подальшої кар’єри, або як період роботи з певним рівнем матеріального забезпечення. Але більшість молоді, яка за цей час прийшла до нас (а я працюю тут три роки) – залишилась.

"Моя політика – дати можливість молодим людям професійно вирости" / фото УНІАН

Навіщо комусь треба було притримувати вакансії в музеї «для своїх»? Музей якось не асоціюється з «хлібним місцем»…

А я вам поясню. Оскільки я прийшла до музею, абсолютно не знаючи колективу, мені потрібно було знати, на кого я зможу розраховувати з точки зору професійності. Я подивилася документи: кому надавалося звання залужених діячів культури, у кого були премії й надбавки за особливо напружену роботу. Склала перелік людей, які, на мою думку, мали б бути активом, що рухав Музей. Але потім, коли подивилася звіти про їхню фактичну роботу в музеї, то зрозуміла, що часто звіти не наповнені змістом. Тобто була система великих постійних надбавок одним і тим самим людям.

Тоді я вирішила цей підхід змінити. Перші кілька місяців просила, щоб пропозиції про преміювання працівників подавали керівники відділів, але майже всі вони тоді писали просто: «Прошу надати нагороду за добросовісне виконання обов’язків», без конкретики. Тоді я вирішила брати звіти безпосередньо від працівників і ознайомлюватися з ними самостійно.

Тепер кожен співробітник наприкінці місяця пише звіт, де зазначає, що він зробив відповідно до плану розвитку музею, де зробив більше, що не виконав. За цими параметрами я бачу, як людина працює, і призначаю матеріальну винагороду. Таким чином, з часом відбулася градація працівників, які люблять роботу, і тих, хто не хоче працювати й дуже сумує за тим, як було в музеї до мене. Я свідома, що із моїм приходом їм стало гірше.

Сьогодні такі «зажурені» ще є?

Так. Але вже пройшло багато часу спільної роботи. Вони могли переконатися, якщо беруть участь у великому проекті або якщо виконують планові показники, то отримують премії, попри те, що стоять в опозиції.

А чи не було такого, щоб хтось із цих «старожилів» звинувачував вас у руйнуванні традицій? Адже нині в музеї чого тільки не відбувається - квести, святкування днів народжень, навіть проходить підготовка до ЗНО…

Десь буквально з третього місяця моєї роботи почало звучати: «руйнується музей, його традиції». Звинувачення і далі продовжуються. Чим успішніший проект – тим більше критики. Коли у нас у вихідний день багато відвідувачів, я жартома кажу, що люди прийшли подивитися на руїни Національного музею історії України.

Звичайно, це ненормально, коли співробітники музею критикують виставки в своїх же музеях. Але це ненормальність не атмосфери установи, а проблема амбіцій людини. На науково-методичній раді ми обговорюємо кожен новий проект. Хто хоче до нього долучитися – пропонує свої ідеї, хто не хоче – пише пасквіль.

Національний музей історії України приємно вражає потягом до європейських стандартів та практик, наприклад, тут є пеленальний стіл для немовлят, кав’ярня тощо… На які музеї ви рівняєтеся?

Власне, чому я прийшла сюди працювати. У 2014 році, після Майдану, коли статистика говорила, що значно більше людей пішли в театри, на концерти, в книгарнях збільшилася кількість продажу книжок, у нашому музеї кількість відвідувачів різко впала. Музей історії України, який повинен кожному показати його особисту важливість і причетність до історії, не працював. Мені запропонували очолити цей музей, і спробувати оживити інтерес аудиторії.

Я не готова вам сказати про кількість відвідувачів зараз, бо не встигла взяти дані. Я лише, як математик, оперую цифрами. 2014 рік дохід музею склав 840 тисяч гривень. Мене призначили в лютому 2015 року. За 2015 рік дохід склав 1,4 млн гривень, у 2016 – 2,5 млн гривень, а в 2017 – близько 3,5 млн гривень. І це, попри те, що вартість послуг мало змінилася (звичайний квиток коштує 50 грн, - УНІАН).

Я намагаюся максимально перенести ті практики, які були використані на моєму попередньому місці роботи [Музей Павла Тичини]. Не приховую, що коли випадає можливість поїхати за кордон, обов’язково відвідую музеї. І знаєте, що мене втішає? – Наш Музей на рівні. Якщо говорити про привітність, відкритість, ставлення персоналу до відвідувачів, про роботу з дітьми – ми можемо теж тренінги проводити нашим європейським друзям.

Є лише якісь елементи, які у нас дуже відстають. Наприклад, в експозиції є елементи архаїзму. Зараз у світовій практиці зовсім інша парадигма представлення колекцій в музеях. Якщо раніше потрібно було представити якомога більше експонатів, то зараз максимальну більшість експонатів представляють на сайті. А в музеї повинна бути, в першу чергу, жива емоція. Ми поступово будемо долати опір тих, хто вважає, що ми руйнуємо Музей, і робити експозиції в нових дизайнерських варіантах.

До речі, а чому в українських музеях такі дешеві квитки?

Ми можемо підняти вартість на вхід до музею, але я дивлюся на кількість і контингент відвідувачів у день безкоштовного входу, і розумію, що таких людей чимало. Досить великий прошарок людей мають духовну потребу відвідати музей, але планують це у той час, коли вхід дешевший. Причому, у день відкритих дверей до музею приходять не лише пенсіонери, а мами з дітьми, вчителі з учнями. Очевидно, така ситуація має чимось пояснюватися.

Саме тому ми двічі на тиждень робимо вільний вхід для студентів, школярів, пенсіонерів, які прийшли до 12 години. Так, ми втрачаємо частину коштів на вхідних квитках, але знаходимо відвідувача, який вийшов з музею з відчуттям, що його тут чекали, що держава дарує йому цей культурний відпочинок. Чим більше людей пройде через Музей, тим більше вони в своїй пам’яті закарбують історичні моменти, які мають бути для них гордістю.

У Музею є меценати?

Так. Але це не та група меценатів, які щодня стоять і чекають, з чим вам допомогти. Це люди, які вирішили в тому чи іншому проекті або на тому чи іншому майданчику засвідчити свою присутність фінансовою допомогою. Серед тих, про кого хотілось би й варто говорити... У 2016 році один меценат вирішив (сам порахував), що 14,5 мільйонів [гривень] вистачить для реконструкції нашої території. Коли я запитала, якої він хоче реклами, сказав, що ніякої. Але він прорахувався, воно йому вилилося в 19 мільйонів. Каже, що не шкодує, бо зараз це місце таке, яким було в його дитинстві.

На що пішли гроші?

Коли сніг зійде, ви подивитися, що відбулася повна реконструкція території  за проектом архітектора Мілецького. Раніше у нас не було правильного водовідводу, деякі комунікації були порушені. Відбулося трасування фундаментів десятинної церкви. Відновили вхідну частину з вулиці Володимирської, по всій території поклали нову плитку, проклали доріжки, електрокомунікації відремонтували, збільшили кількість ліхтарів, оглядовий майданчик привели до ладу, розчистили схил від дерев, газон новий посадили, хворі дерева вирізали. Заходиш на територію і бачиш – Європа.

"в умовах нав’язаної нам російсько-української війни, без сумніву, в будь-якому музеї потрібен фактор патріотизму, громадянської позиції" / фото УНІАН

Як створити успішний музей? Назвіть три обов’язкові умови.

Трохи важко обмежитися трьома позиціями… Ми не можемо залишити поза дужками фаховість персоналу. Обов’язковим фактором має бути любов до того, що ти робиш. І третьою неодмінною умовою, аби музей був живим, я назвала б любов до відвідувача в контексті розуміння його потреби.

Також в умовах нав’язаної нам російсько-української війни, без сумніву, в будь-якому музеї потрібен фактор патріотизму, громадянської позиції.

Ваш Музей успішний. Але якщо запитати будь-якого перехожого, де краще - в Національному музеї історії України чи, умовно, в Луврі – відповідь буде не на вашу користь. Хай навіть людина і не була в Парижі. Чому український музей поступається «луврам»?

Це звичка захоплюватися всім, що є хорошого в інших. Звичка рівнятися на когось. Можливо, десь генетично переданий комплекс меншовартості (хоча він вже починає трансформуватися). Не виключаю й елемент хизування. Коли ми їдемо за кордон, бачимо, наскільки ми відстаємо від них через нестачу певного фінансового ресурсу. Завжди фіксуємо, що ми їх наздоганяємо, але, вибачте, все ж таки наздоганяємо.

Знаєте, є музеї, які формують моду. Позбувшись останніх крихт скромності, скажу, що ми усвідомлюємо: наш Музей формує моду на музейні інновації в країні, які наші колеги трансформують і повторюють у  себе. І ми щасливі, якщо вони якесь зерно взяли у нас і сіють у себе. Нашим музеям не вистачає уваги від держави. Причому, фінансування – це лише один з елементів уваги. Має бути на державному рівні засвідчено, що музей – це щось особливе, те, що потребує підтримки, патронату. Тоді кожен українець зрозуміє, що піти в музей – це престижно і модно.

До речі, а до вас часто приходять політики, відомі люди?

Один з предметів гордості музею і мій особисто, що телефон зі словами: «До вас прийде такий-то політик», – жодного разу не дзвонив. Могли подзвонити та сказати: «Міністр Пакистану виявив бажання відвідати ваш Музей, вже виїхали». Питаю: «І що?» Єдине, що потрібно – екскурсовод англійською, ані доріжку червону розстелити, ані фанфари включити.

Мене втішає, що у нас зараз формується політикум, який не намагається собі створити особливих преференцій при відвідуванні музею. На вихідних іноді бачиш, що менш відомі політики з родинами ходять по музею, іноді на лекції приходять.

Читаючи про Музей історії, можна знайти інформацію, що в ньому близько мільйона унікальних артефактів…

«Близько мільйона» – це ще радянська і пострадянська звичка гігантоманії. Насправді у нас біля 640 тисяч експонатів основного фонду, разом з допоміжним фондом – близько 800 тисяч. Колекція почала формуватися ще у 19 столітті. Певних втрат вона зазнала під час Другої світової війни, коли колекцію частково евакуювали до Уфи, а потім повертали.

У нас дуже велика археологічна колекція, колекція монет, орденів, медалей, хороша колекція етнографії, непогана, як для загального історичного музею, колекція зброї. Непогана колекція предметів релігійного культу, у нас хороша колекція Скіфського золота зберігається в музеї історичних коштовностей (філіал Національного музею історії України, - УНІАН). Варто ще сказати про велику колекцію документів, фотографій,  яка поки що до кінця не опрацьована. Переважно, це документи та фотографії радянського періоду.  

До речі, коли я тільки прийшла працювати в Музей, була дуже здивована, що після Революції гідності він продовжує працювати за радянським принципом планового збору експонатів – написали самі собі план, який, вибачте, тупо виконуємо. Паркетна дошка з якогось заводу, яку подарував Леонід Кучма, або пляшечка від кефіру «Яготинський» – це все є у фонді музею, і відноситься до того «мільйону», що ви назвали. На мої питання, а чи це справді потрібно у фондах, чи це так принципово і важливо, мені абсолютно з серйозним виглядом, демонструючи, що я нічого не розумію, відповідали: «Це ж наша промисловість працює…»

Насправді, є речі, які ми абсолютно свідомо маємо собі сказати: треба збирати ті речі, які потім розкриють саме цей період в історії. Бо коли через 20 чи 30 років прийдуть дослідники й подивляться, що ми брали у фонди за роки незалежності, то поставлять питання: «А взагалі як ця незалежність формувалася, якщо такі надходження були до музею?»

"Після історії зі скіфськими золотом, коли в Амстердамі залишилася частина наших речей, очевидно, що певна пересторога в представленні наших предметів за кордоном є, і якийсь час буде" / фото УНІАН

Чи часто Музею вдається демонструвати свої експозиції за кордоном?

За час моєї роботи таких виставок не було, але пропозиції є. Зараз ведемо перемовини з французами, вони планують зробити два великих проекти, в яких хотіли б залучити наші експонати періоду козацтва і Першої світової війни.

Раніше до нас зверталися колеги з Німеччини, які просили залучити наші світлини, документи й плакати в великих міжнародних проектах. Але представники німецької сторони абсолютно відверто сказали, що у них в кошторисі не передбачено страхування і транспортування експонатів, і тим більш, супровід кимось із працівників. Тож вони запропонували взяти у нас цифрові фотографії, надрукувати копії. Звичайно, ми погодилися.

Після історії зі скіфськими золотом, коли в Амстердамі залишилася частина наших речей, очевидно, що певна пересторога в представленні наших предметів за кордоном є, і якийсь час буде.

Чи дійсно багато давньоруських скарбів, що зберігаються в російських музеях, були знайдені на території України? Чи проводяться якісь роботи, аби повернути нам ці експонати?

Я не чула, щоб така робота проводилася. Знаю, що небайдужі історики та громадяни України намагаються привертати увагу до того, що російські музеї в своїх експозиціях мають артефакти українського походження. І це правильно, бо вкрай важливо акцентувати на цьому увагу в світлі намагання Росії привласнити нашу історію собі.

Є таке міжнародне музейне об’єднання - ІКОМ, і я думаю, що на їх зібраннях це питання треба підіймати. Треба говорити про те, аби в експлікаціях до експонатів, в каталогах було зазначено місце, де знайшли експонат, бо це – історична правда та справедливість. Звісно, годі сподіватися, що вони напишуть «місто Київ, Україна». Але хоча б «місто Київ, 10 століття» – цього треба вимагати.

Як Музей історії, на вашу думку, може просувати себе для закордонної аудиторії?

В першу чергу, популяризацією своєї колекції через соціальні мережі, інформаційний простір. Тут вкрай важливим є фотографування колекції. Ці фотографії, що вже в нас є – підготовлений матеріал, аби ми почали представляти нашу колекцію в інтернеті у відкритому доступі. У нас створений підсайт до нашого сайту, де англійською мовою будемо представляти наші експонати. І окремо створимо англомовну сторінку музею у Facebook.

До речі, фактор фотофіксації багатовекторний. Завдяки йому, ми сприяємо науковому опрацюванню колекції, адже на науково-уніфікованому паспорті має бути зображення, можемо науковцям потім розіслати зображення експоната для досліджень. І ще  фотофіксація – це перший пункт в питанні збереження колекції. Наприклад, починаючи з 1955 року, біля 1600 експонатів у нас засвідчені зниклими. Там є унікальні експонати, але ми ніколи в житті їх не повернемо, бо вони не мають фотозображень, а деякі – навіть інвентарних карток.

Який відсоток колекцій музею нині вже відзнято?

Дуже-дуже невеликий. 10% фондової колекції, хоча фотофіксації приділяємо ключову увагу. Інвентарні картки чи наукові паспорти маємо 302 тисячі, тобто менше ніж для половини експонатів.

Хтось з працівників робить це з розумінням і швидко, а десь намагаються зволікати в роботі… Такий внутрішній музейний сепаратизм. Але до мого приходу кожен фондовик писав в рік 40 паспортів, а зараз пишуть близько трьохсот і, звісно, це їм не подобається.

Що в історії України найбільш цікавить іноземців?

Іноземці приходять і найбільше їх цікавить наш перший поверх – археологія. Другий поверх (козацтво, століття до козацтва, два століття після козацтва) вони проходять так… із сумними очима. На третьому поверсі, де 20 століття, якщо хороший екскурсовод – у них виникає дуже багато питань. Тому що не у всіх в голові вкладається, як тоталітарна машина могла так проїхатися по Україні, і які втрати понесла Україна. Наші молоді англомовні екскурсоводи вміють показати, що Україна та українська нація при всіх наших втратах все-таки має великий потенціал і майбутнє. Знають, якими аргументами це передати, які цифри назвати.

А як щодо Майдану, останніх подій… Чи цікаво це іноземцю?

У нас була виставка британського фотографа Джо О'Брайєна, який на Майдані провів багато часу, і журналіста (загиблого бійця АТО, – УНІАН) Антона Кіреєва «Небо падає»…

Для того, щоб кожен, хто заходить до музею, особливо іноземець, розумів, в яку часову нішу він потрапив, ми розмістили в холі дві фотографії: соняшник серед патронів (щоб люди розуміли, що в Україні війна, але соняшник проростає) і фотографію О'Брайєна – на цій світлині зображені «беркутівці», повз яких йде жінка в сучасному українському костюмі й ногою вона наступає на патрон. І люди розуміють цю часову нішу...

У нас є крамничка і своя музейна пошта. Можна придбати листівки, відправити їх додому. І от, що показово, коли іноземці обирають листівки (є багато листівок із зображенням артефактів) багато купують саме ці листівки – з патроном і АТО.

Іноземців вражає інсталяція, яку ми зробили між сходами – де залишки снарядів падають на територію Донецької та Луганської області. Вони люблять сфотографуватися біля нашого Майданівського намету, тільки іноземці не розуміють (а більшість українців не звертають уваги) на те, що це за намет? А це намет Київської сотні імені Євгена Коновальця. Таких історичних зав’язків люди поки що не помічають.

Як взагалі війна на сході та анексія Криму вплинули на стан державної музейної справи?

І Донеччина, і Луганщина, і кримська територія дали нам зрозуміти, що ми жили в повному спокої. Легковажно ставилися до того, що держава володіє скарбами, і не знає переліку цих скарбів. Річ у тому, що остання фотофіксація інвентарних книг вступу музейних цінностей була ще в радянські часи. Ця інформація має зберігатися в спеціальному фонді в Харкові, але коли був анексований Крим, була окупована частина території Донеччини та Луганщини – цієї інформації ніхто знайти не зміг.

Нині для нас є реальною проблемою, що ми не знаємо складу колекцій кримських музеїв до анексії Криму, не знаємо складу колекцій музеїв, які опинилися на непідконтрольній території. Коли це зрозуміли, Міністерство культури буквально миттєво зобов’язало всі музеї відзняти, бодай, книги вступу, щоб знати перелік музейних цінностей, які у нас є.

В попередньому музеї, де я працювала, ми моментально зісканували рукописи, відфотографували твори мистецтва, перелік книжок меморіальної бібліотеки... Тут [в музеї історії] цей процес, м’яко кажучи, затримався. З 2015 року ми максимально швидко проводимо фотофіксацію і наукове опрацювання нашої колекції. Але , як я вже сказала, поки що зроблено дуже мало.

Як ви вважаєте, після Майдану, декомунізації, чи вдалося українським музеям у своїй більшості позбутися радянського нафталіну? Особливо цікаво, яка ситуація в регіональних музеях.

Це залежить від працівників музею і небайдужості керівників департаменту культури. Відкрити сайти та подивитися, як працюють інші музеї, просто. Ми, наприклад, відстежуємо, які регіональні музеї ще не мають сайтів, і пропонуємо їм вже готовий каркас...

Насправді, якщо в районному центрі, або в селі є музей, куди не ходять відвідувачі, то директорів тих музеїв треба терміново міняти. Бо в суботу та неділю організувати відвідування музею в селі дуже легко. Директор музею запрошує сусідів до себе на подвір’я, робить чай, пиріжки та розповідає, наприклад, як він, працюючи в музеї, зрозумів, як важливо знати історію своєї родини. Одразу малюється на папері родовід, усі хочуть це повторити, це елементарно працює. І таких форм роботи, які не потребують додаткових грошей, а лише бажання, дуже багато.

Хтось щось подібне вже робить у маленьких містечках?

На Полтавщині, на Вінниччині маленькі музеї дуже активізувалися, намагаються знайти своє обличчя. На жаль, безпосередній живий контакт з працівниками маленьких музеїв в мене послабився.

В інформаційному просторі постійно чути заяви про «нищення історичних пам’яток». Наскільки, на вашу думку, насправді гостра ця проблема?

Випадків недбалого ставлення до історичної пам’ятки у нас багато. І я б відповідальність покладала на місцеву владу. Особливо на керівників департаментів відділів і обласних управлінь культури – вони мають інформувати Міністерство культури, інші уповноважені органи про порушення закону. Міністерство може не знати про щось, в Реєстрі пам’яток цього може не бути. Але є ж міська влада, сільська рада. Вони чудово знають, де яку пам’ятку частково зруйнували, частково без дозволів загарбали…

Наприклад, в Бобровицькому районі (Чернігівська область, – УНІАН), недалеко від села Піски, є хутір Тимки. Там був дерев’яний маєток 19 століття з унікальною архітектурою, а залишилась самі залишки ліпнини, вітражів на вінках… Так от, наскільки мені відомо, 10 років тому ця пам’ятка навіть не стояла на обліку як пам’ятка.

Давайте поговоримо про інші резонансні теми сьогодення. Раніше заступник голови КМДА Олексій Резніков заявляв, що вирішувати, яким бути музею на Поштовій площі, мають експерти музейної справи. У вас є якесь бачення, яким ви хотіли би бачити цей музей, якщо він буде?

Якби було бажання порадитися, не треба це відкладати до нових віників. Можна зібрати музейників і сказати: «Друзі, ми хочемо це музеєфікувати, як це зробити?». Дуже часто ми втрачаємо час в балаканині, тоді як треба терміново щось вирішувати.

Впродовж цих розкопок групи наших співробітників тричі змогли побувати в тій підземній частині. Там відкрилися неймовірної важливості речі. І якщо стоїть питання про вибір між збереженням знахідки й задоволенням потреб інвестора – я, звичайно, віддала би перевагу збереженню пам’ятки. Вона може стати туристичною Меккою і, до речі, принесе в Київ значно більше грошей, ніж може принести інвестор.

У березні КМДА начебто планує провести міжнародну конференцію щодо музеєфікації знахідок…

Це все дуже добре, міжнародна конференція привабить увагу міжнародної спільноти. Але ми втрачаємо час. Можна вже почати якісь роботи.

"Якщо я приїхала з іншого міста – мені байдуже, де я купую сувенір, чи на Алеї художників, чи безпосередньо на Андріївському узвозі. Я за те, щоб Андріївський узвіз був відкритим та красивим" / фото УНІАН

Декілька слів про Андріївський узвіз. Була новина про те, що старі сувенірні ряди на початку Андріївського узвозу планують перенести на Алею художників. Ви цей крок підтримуєте?

Якщо я приїхала з іншого міста – мені байдуже, де я купую сувенір, чи на Алеї художників, чи безпосередньо на Андріївському узвозі. Я за те, щоб Андріївський узвіз був відкритим та красивим. Це не позбавить людей робочих місць.

А що ви думаєте про Театр на Подолі? Ця споруда в очах багатьох була прикладом паплюження історичного центру.

Приблизно тоді, коли театр відкривали, у нас була студійна поїздка Польщею. Кілька днів жили в Гданську, де навпроти нашого готелю, в простір старої частини [одного з будинків] був вбудований театр сучасної форми. Те, що за кордоном в старих частинах міст архітектурно вбудовують надсучасні будівлі – таке є, світ рухається вперед.

Я розумію, що в середині театр надсучасний, і в цьому буде його перевага, але я - консерватор. Мені б хотілося на Андріївському узвозі бачити театр в стилі того періоду, яким він був раніше. Кажуть, що з часом металева частина візьметься патиною, і він буде виглядати як стара споруда. Подивимося.

Власне, мені здається, величезну роль в незадоволенні громадськості зіграла закритість в прийнятті рішень. Якби пройшли обговорення, хай навіть з бурхливими дебатами, така форма діалогу сприяла би тому, що якісь елементи можна було прибрати, удосконалити.

Ще питання: чому не доручити проектувати театр київському архітектору, у якого є відчуття київського дизайну, ландшафту? Людина, яка любить своє місто, несе максимальну відповідальність і любов в кожному елементі дизайну. Звісно, це запитання від мене просто в повітря, але це моя думка, як киянки.

Назвіть кілька місць в Україні, які варто відвідати, аби краще розуміти історію нашої держави.

Порадила би всім, хто має автомобіль і час, знайти на карті Полтавську область, Гадяцький район, село Броварки. Приїхати в те село і побачити, як поєднується давнина 6-4 століття до нашої ери й 2018 рік. Ходиш по селу, а воно все в непорушених скіфських курганах. Між цим селом і селом Плішивець є яблуневі сади (такі колись в колгоспах садили), якщо пройтись по такому саду – буде підйом до гори. Підіймаєшся і розумієш, що зайшов на «змієві вали», які ніхто не порушив. Відчуваєш: були би крила – полетів.

Потім радила б з’їздити в Чернігів, походити по пагорбах, на Болдині гори сходити. Хотинську фортецю подивитися, поїхати в Батурин, але не тільки палац Кирила Розумовського подивитися, але й послухати екскурсію, як московити вирізали все населення. Зрозуміти, як давно Росія намагається українців знищити. І ще, думаю, кожен українець хоча б раз має зайти на гору Маківка.

Якось ви сказали: «Насправді, запитання: що людина шукає в музеї, я задаю собі весь час. Бо, повірте, якщо думати та досліджувати, ця відповідь щоразу буде іншою». Якою для вас особисто є відповідь сьогодні?

Останній рік роботи в музеї Тичини у мене було відчуття повної гармонії, але, разом з тим, внутрішнього незадоволення, бо більше вже там я зробити нічого не могла. Хотіла б, щоб моє перебування у Музеї історії також завершилося відчуттям гармонії, бо все, що вважала за потрібне, я змогла зробити.

Саме в музеї української історії прагну реалізувати свої патріотичні почуття, національні обов’язки… Зараз кажу так, а що буде за рік, - не знаю. Просто ви прийшли в той час, коли внутрішнє відчуття громадянського обов’язку, без пафосу, десь близьке до апогею. Виставки, заходи, які ми робимо, давно засвідчили політичну позицію мою і моїх колег. Я вважаю, що сьогодні той період, коли ти або свою громадянську позицію засвідчуєш сміливим кроком, або даєш задній хід – і тоді себе не поважаєш, і дуже-дуже соромно стає перед дітьми.

Ірина Шевченко, Тетяна Кузнєцова

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter