Аксана Філіпішина: Якщо дитину не знайдено протягом перших годин-діб, то ймовірність знайти її живою зменшується в рази. Це реалії, на які треба зважати

Про пошук зниклих дітей та торгівлю дітьми, попередження кібербулінгу та домашнього насильства, а також про ризики створення публічного «реєстру педофілів» в інтерв’ю УНІАН розповіла представник Уповноваженого Верховної Ради з дотримання прав дитини та сім’ї Аксана Філіпішина.

На тлі резонансних злочинів проти дітей у суспільстві актуалізуються розмови про імпотентність поліції та інших уповноважених органів, влади в цілому, які, мовляв, «нічого не роблять для захисту дітей». Превентивна діяльність, зазвичай, проходить повз увагу пересічних громадян. Оцініть, будь ласка, роботу держави в напрямку превенції. Чи є, за що лаяти?

Територія нашої країни велика. Регіони різняться за площею, навіть дещо вирізняються за культурою та ментальністю. Однак, коли ми говоримо про державну політику та превентивні заходи, про відповідальне батьківство та відповідальність за певні дії на рівні законодавства, вимоги є однаковими. В цьому контексті ми розглядаємо проблему як одне ціле.

Останнім часом український інформаційний простір збурюється повідомленнями про зникнення, викрадення, загибель, ґвалтування наших дітей. Власне кажучи, підстави до цього і є, і не має. Так, статистика Національної поліції щодо кількості зниклих дітей за повідомленнями від батьків та родичів щороку загрозливо зростає. У 2015 році до органів поліції надійшло приблизно 4,5 тис повідомлень про зникнення дітей. У 2016 – майже 6 тис повідомлень. 2017 рік – вже 8 тис, у 2018 – 10 425 повідомлень. Станом на червень цього року таких повідомлень – 5 795. Тобто до кінця року ми приблизно виходимо на 12 тисяч. Але погано це чи добре – ріст статистики щодо кількості зниклих дітей?

Ви маєте на увазі, що люди почали частіше звертатися до поліції, а своєчасне звернення – це і є превентивний механізм?

Саме так. На моє переконання, люди почали більше довіряти поліції. Так само позитивними є тенденції щодо ефективності дій поліції. У 2016 році, коли зникло майже 6 тис дітей, їхнє знаходження протягом першої доби після зникнення було на рівні 79%. У 2018 році цей показник вже був 89%. За неповних шість місяців цього року – вже 92% знайдених дітей впродовж першої доби. Звичайно, хотілося б бачити сто відсотків. Щоб ані діти, ані батьки не зазнавали страждань. Проте поліція навчилася реагувати, координувати свої дії, ставити правильні запитання батькам і родичам, щоб ефективно спрацьовувати і повернути дитину до дому.

Звісно, не треба забувати, що цифри не є стовідсотковим показником реальної ситуації. Це в США, якщо місцеперебування дитини не відоме кілька годин, то відразу повідомляють поліцію. А у нас батьки можуть самостійно розшукувати дитину, звертатися до поліції тільки після кількох діб.

Читала, що в світовій практиці, якщо дитину не знайдено протягом перших годин-діб, то ймовірність знайти її живою зменшується в рази. Це насправді так?

Так, і це реалії, на які треба зважати.

Більшість зниклих діте й- це підлітки 14-17-ти років / фото pixabay.com

Наскільки мені відомо, відповідно до законодавства, у нас оператори мобільного зв'язку мають право передавати поліції інформацію про останнє приблизне місцеперебування телефону дитини в останні години та дні перед зникненням тільки за рішенням суду. Це дуже гальмує розшук?

Не готова коментувати цю ситуацію, бо не є слідчим. Але оперативно-розшукова діяльність, доволі ефективна, судячи з цифр.

У разі повідомлення про зникнення дитини, одразу перевіряється ст. 115 Кримінального кодексу «Умисне вбивство» та вносяться відомості до єдиного реєстру досудових розслідувань. Це правило існує упродовж останніх років. Тобто, зникла дитина – піднімаються усі. Виїзд поліцейських додому дитини, вилучаються її речі, виводяться кінологи, допитуються батьки, родичі, друзі, знайомі.

Чи можете виокремити певні категорії зниклих дітей?

Більшість - це підлітки 14-17-ти років, яких умовно можна поділити на кілька категорій. Наприклад, діти-сироти чи позбавлені батьківського піклування. Вони залишають місця альтернативного догляду - притулки, інтернатні заклади, прийомні сім'ї чи сім'ї опікунів - вважаючи, що там пригнічують їхню волю та особистість. Цих дітей знаходять у батьків, позбавлених батьківських прав, родичів чи знайомих, колишніх вихованців тих самих сімей або закладів. 

Друга категорія – це діти, у яких складні стосунки з батьками. Залишити домівку – це протест для такої дитини. Прагнення довести батькам свою самостійність. Також є підлітки, які йдуть з дому через закоханість. Своє кохання вони вважають більш важливим, ніж необхідність повідомити батькам про свої наміри. Чи діти, які вирішують починати доросле самостійне життя, і які опиняються у друзів чи знайомих в інших містах.

Є діти «мандрівники»: «Поїхав «подивитися Київ», повернусь за добу – ніхто не помітить».  Пригадую одну таку ситуацію часів Майдану. 13-річний хлопчик з Чернігівщини приїхав подивитися на події. Дитина була на Грушевського того дня, коли почався штурм. Заліз на дерево з цікавості, потім впав – опинився у лікарні в непритомному стані.

Маленькі дітки зникають за різних обставин, у тому числі, через викрадення. І ми не виключаємо насильницькі дії щодо дітей, як-то намір вбити, зґвалтувати, втягнути в злочинну діяльність, все це є.

Однак, переважну більшість зниклих дітей знаходять ще протягом першої доби. Дуже незначна кількість тих, доля яких невідома. За даними Національної поліції, на сьогодні в розшуку на 7 млн 600 тисяч дітей України перебуває 34 дитини. Втім, хочу правильно окреслити мою позицію. Для мене цінним є життя і здоров'я кожної дитини. Навіть, якщо мова йде про один випадок на понад сім мільйонів.

Переглядаючи у соцмережах реакції на злочини проти дітей, нерідко натрапляла на типові коментарі – до дітей нікому немає діла, ні місцевій владі, ні поліції, поки не відбудеться нічого трагічного. В якій мірі місцева влада несе відповідальність за запобігання злочинам проти дітей? У вас є претензії?

Дуже зручно перекладати всю відповідальність на місцеву владу чи поліцію. Хоча, перш за все, відповідальність за виховання та нагляд за своїми дітьми лежить на батьках. Але держава має батькам постійно про це нагадувати – говорити з екранів телебачення, в соціальних мережах, по радіо, в закладах освіти, в тому числі, на батьківських зборах. Батьки не мають втрачати пильність.

Всі діти мають бути живими, здоровими, мати батьків та гідні умови виховання та життя. Батьки мають подумки себе запитувати: «Чи все я зробив для цього?» Наприклад, якщо дитину відправляють в магазин, то, з одного боку, це привчає до самостійності та виховує. Але з іншого боку, батьки мають пам'ятати, яким маршрутом буде йти їхня дитина. Можливо, йти за дитиною на відстані. Або ж впевнитися, що дитина не буде йти дворами, вздовж парку чи в пору доби, коли на вулиці мало людей.

Маленькі дітки зникають за різних обставин, у тому числі, через викрадення, каже Філіпішина / фото facebook.com/aksana.filipishyna

Безумовно, передбачити всі ситуації неможливо. Але стосовно певних ситуацій дитина має бути навчена та проінструктована. Не має зупинятися та розмовляти з дорослими чи незнайомими дітьми, які пропонують кудись піти, бо хтось десь потребує допомоги…

Звісно, є сім'ї, де батьки за горілкою вже нічого не бачать. Такі сім'ї – це групи ризику. І тут дійсно важлива відповідальність органу опіки та піклування, яким є місцева влада. Захист прав дітей є в законі «Про місцеве самоврядування» і в законі «Про місцеві державні адміністрації». Соціальні служби мають постійно пам'ятати про дитину, не забезпечену увагою батьків. І якщо таку дитину не вилучають із неблагополучної сім’ї, а вона потім ходить по смітниках або по озерах – це сфера відповідальності місцевих органів влади. Вибачте, я доросла людина, але на озеро Вирлиця не пішла б і білим днем. Маленькій дитині там абсолютно нічого було робити (23 червня у Києві в озері Вирлиця було знайдено вбитого 9-річного хлопчика, – УНІАН)…

Щодо органів поліції, то вони мають проводити превентивні заходи стосовно запобігання правопорушенням, як з боку людини, так і щодо людей. Зокрема, мова йде про зустрічі в школах з дітьми з приводу безпекової поведінки. Такі заходи проводяться. Але, на мій погляд, їх недостатньо.

Загалом, у нас в країні відбуваються перекоси. Коли є якийсь інформаційний привід, всі кидаються його загасити. Наприклад, суспільство інформаційно збуджується з приводу булінгу, і всі ми – юстиція, поліція, правозахисники, вчителі, батьки – віддаємося темі протидії булінгу. Безумовно, з цим явищем потрібно боротися, але маємо пам'ятати, що не тільки булінг загрожує нашим дітям. Не меншими загрозами для дитини є викрадення, дії проти її статевої свободи або недоторканості, домашнє насильство в усіх його проявах, кібератаки з використанням персональних даних в соцмережах і багато іншого. Ризики для дитини мають аналізуватись і щодо кожного з них має проводитись превентивна робота.

Після трагедії з Дашею Лук’яненко, яку злочинець перед вбивством намагався зґвалтувати, активізувалося обговорення щодо створення реєстру педофілів. Верховну Раду закликають ухвалити законопроект №6607, який передбачає такий реєстр та хімічну кастрацію для педофілів. Офіс Уповноваженого це підтримує?

Мої співчуття родині, це жахливі речі. Але на макрорівні я не розумію зв’язку між конкретним випадком з Дашею та наявністю такого реєстру. Реєстр не врятував би цю дитину. Адже тих, хто скоює злочин вперше, в ньому не було б і не могло бути –  інформацію про осіб пропонується вносити вже на підставі вироку суду.

Позиція Офісу Уповноваженого щодо створення в Україні «реєстру педофілів» однозначна - ми підтримуємо посилення відповідальності за будь-які злочини проти дітей, у тому числі і сексуального характеру. Проте не погоджуємось з ідеєю відкритого реєстру. Зокрема, через нашу недосконалу систему правосуддя. Якби у нас була впевненість в тому, що всі, хто відбувають покарання, скоїли ці злочини – не питання… Але нагадаю, що за злочини педофіла Чикатило розстріляли двох невинних. Вони також мали б бути в реєстрі? Взагалі, перш за все, маємо дати собі відповідь на питання – яка мета створення реєстру. Бо мети відкритого реєстру я не розумію. Реєстр - «страшилка», який ніяким чином не захищає від педофіла, який вперше вийшов на «полювання», щоб люди цілодобово перевіряли сусідів?

Якщо ж реєстр професійний, створений з метою якомога швидшого розкриття злочинів, то ми повністю «за». Ця мета є зрозумілою.

Нещодавно Україну сколихнула історія зі вбивством 11-річної Даші Лук'яненко / фото УНІАН

В законопроекті №6607 передбачається саме професійний реєстр.

Правильно, але це вже після наших зауважень було зроблено. З самого початку був законопроект, в якому пропонувався відкритий реєстр… В тому вигляді, який законопроект є зараз, ми його підтримуємо.

Законопроектом №6607 про посилення відповідальності за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості малолітньої дитини передбачається до 20 років позбавлення волі за вперше скоєний злочин (за вчинений повторно – довічне). Після не менше як десяти років ув’язнення, за згодою засудженого, в добровільному порядку, невідбута частина покарання може бути замінена хімічною кастрацією. Тобто, ін'єкційним пригніченням сексуального потягу. Але хімічна кастрація застосовуються тільки до педофілів, тобто, якщо у засудженого встановлено психіатричний розлад.  Адже, згідно з Міжнародною класифікацією хвороб, педофілія – це психіатричне захворювання, розлад сексуальної переваги.

Держателем реєстру є Міністерство внутрішніх справ України, а користувачами – прокурори, слідчі та інші уповноважені особи. Також отримати інформацію за запитом щодо факту перебування в реєстрі конкретної особи можуть керівники навчальних закладів або охорони здоров’я, які працюють з дітьми. Наприклад, якщо є підозри стосовно людини при прийнятті на роботу.

Чому Офіс Уповноваженого проти відкритих реєстрів? У США та багатьох країнах Європи вони саме такі.

Так, частина штатів в США запровадили відкритий реєстр майже двадцять років тому – так званий закон Меган. Так його називають за ім'ям загиблої дівчинки, яка була зґвалтована та вбита сусідом – людиною, щодо якої ні у батьків, ні у дитини побоювань не було. Однак, якщо погуглити експертну аналітику щодо «Меган», то Сполучені Штати визнають його негативність з точки зору того, що явище стало більш латентним.

Розумієте, «реєстр педофілів» – це умовна назва. Далеко не всі злочини сексуального характеру щодо дітей скоюють класичні педофіли з психіатричними розладами, а законопроект передбачає включати до нього всіх засуджених за злочини проти статевої свободи і недоторканості дитини, від зґвалтування до розбещення. Це широке коло осіб. Нагадаю, що за неодноразово озвученими даними, за дослідженнями ЮНІСЕФ і Ради Європи щодо сексуального насильства над дітьми, в 70-ти відсотках випадків злочинці входять в близьке коло дитини-жертви. Це так в цілому в Європі, включаючи Україну. Тому про такі злочини багато не повідомляють, погана доведеність та розкриття. У разі відкритості реєстру з'являються великі ризики того, що люди ще більше замкнуться, уникаючи публічного розголосу щодо ситуації в їх родині.

Поговорімо про торгівлю дітьми. Нещодавно вдалося повернути з Грузії десятеро малолітніх дітей,матір яких заарештували за підозрою в торгівлі людьми. Чи багато дітей стають жертвами цього злочину? Дітей викрадають для продажу чи за такими злочинами стоять і батьки?

За даними державної судової адміністрації, у 2018 році за ст. 149 Кримінального кодексу «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини» суди розглянули чотири справи. Якщо ж візьмемо дані поліції стосовно порушення кримінальних справ за цією статтею, то минулого року їх було десять. У 2017 році порушено 19 кримінальних справ – суди розглянули три. Ми не можемо говорити про масовість цього явища, але це не означає, що проблеми немає. 

По-перше, є проблема з ідентифікацією дитини як жертви торгівлі людьми. Причому, як на рівні правоохоронних органів, так і соціальних працівників. Соціальні працівники і працівники інтернатних закладів чи центрів соціально-психологічної реабілітації, у переважній більшості, не навчені ідентифікувати дитину, як жертву насильства або торгівлі. Відповідно, по факту, дитина є такою, але з нею не працюють, поліцію не повідомляють і дані до статистики не потрапляють. Тому для мене статистика в десять кримінальних справ є умовною. Переконана, що таких випадків набагато більше.

По-перше, є проблема з ідентифікацією дитини як жертви торгівлі людьми, заявляє Філіпішина / фото facebook.com/aksana.filipishyna

Щодо випадків, які потрапляють в інформаційний простір, то, переважно, злочини здійснюють батьки або родичі. Більшість – це неблагополучні сім'ї, де зловживають алкогольними чи наркотичними засобами, або самотні жінки без житла, роботи, родичів та навичок відповідального батьківства. Нерідко вони також виховувалися в системі альтернативної опіки інтернатних закладів.

Кілька років тому було два випадки [торгівлі дітьми] в Київській та Львівській області, і тоді це були саме колишні вихованки інтернатних закладів з дитиною на руках без даху над головою. Ви тільки вдумайтеся – понад 28 тисяч дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування та осіб з їх числа, упродовж багатьох років перебувають у чергах на отримання житла. Хоча обов’язком держави, який закріплений в Житловому кодексі України, є забезпечення цієї категорії осіб житлом позачергово, одразу після їх повернення з-під опіки чи інтернату.

Така ситуація не сприяє відповідальному батьківству. Але, звичайно, я не вважаю це виправданням злочину.

На вашу думку, чи ефективно у нас працює механізм виявлення таких випадків?

Не ефективно. Наприклад, повертаюсь до згаданих двох ситуацій, там жінки виявили наміри продати новонароджених дітей ще під час вагітності. Поліція вела ці випадки від моменту, коли підшукувалися клієнти, до передачі дитини. Це робив відділ по протидії торгівлі людьми. І тут у мене виникає питання – ми говоримо про превенцію чи про штучні показники? Нам потрібна людина, яка потрапить в місця позбавлення волі? Чи. можливо, коли тільки жінка висловила злочинний намір, треба запросити її, проговорити шляхи вирішення її життєвої ситуації, повідомити соціальні служби, зібрати мультідисциплінарну команду із різних фахівців, щоб попередити випадок торгівлі. Кому від цього було б гірше? Розмістите на сайті свого ж відділу з протидії торгівлі людьми новину, що запобігли торгівлі дитиною на стадії вагітності мами. Поставите собі «плюс», і люди це оцінять. Можливо, інші замисляться. 

Можливо, якби під час вагітності жінці протягнули руку допомоги, вона б відмовилася від наміру. Можливо, це був крок з відчаю… Достеменно не знаю, але я розмірковую... Зі слів соціальних служб Львівщини, якби та жінка потрапила до них, могли б надати соціальний гуртожиток або помістили в Центр матері та дитини, або передали б дитину до патронатної родини, поки мама стала на ноги. Тому маю побажання до органів поліції – завжди треба залишатися людьми з правильною державницькою позицією, з точки зору інтересів і цієї людини, і цієї дитини.

Яка у нас ситуація зі злочинним залученням дітей до жебракування? Чи є підстави вважати, що ця проблема стосується тільки ромів?

Це абсолютний стереотип. В кожному конкретному випадку жебракування потрібно розбиратися.

Проблематика ромських сімей дуже складна і про неї можна говорити багато. Є стратегія про інтеграцію ромської меншини в українське суспільство, яка, на жаль, провалилася. Адже мало прийняти стратегію, її потрібно забезпечувати ресурсами. І не тільки фінансами, але інструментарієм, людськими ресурсами. Багато ромів досі не мають документів, освіти, не вміють читати, писати. Важко в такій ситуації бути соціалізованим і реалізувати своє право на зайнятість. Ромським сім'ям потрібно підставити плече, розвиваючи послуги і вкладаючи ресурси. А крім волонтерів та громадських організацій в Україні цим мало хто займається. Відповідно, трапляється, що ці люди втягують дітей в жебракування, щоб вижити. Але, підкреслю – це не виправдання. За протиправні дії треба нести відповідальність.

За останніх років десять явище жебракування стало не таким розповсюдженим, каже експерт / фото pixabay.com

Яка сьогодні відповідальність за втягування дитини в жебракування?

Невелика. Обмеження волі або позбавлення волі до трьох років, якщо це зробили батьки дитини. Якщо ці ж дії вчинені щодо чужої дитини, санкція від трьох до восьми років позбавлення волі. В тому числі, за повторно скоєний злочин.

На вашу думку, чи залежить поширеність явища дитячого жебракування від суспільної небайдужості? Маю на увазі, якщо кожен з нас, побачивши таку дитину, не пройде повз, а подзвонить до поліції.

Чужих дітей не буває, про це треба пам'ятати щосекунди. Не може доросла людина проходити повз, коли дитину б'ють, кричать на неї, принижують, використовують. В тому числі, в якості жебрака. Класика жанру – походеньки по метро. Два роки тому спостерігала ситуацію, коли чоловік зайшов просити милостиню, а у нього на плечі спала дитина. В мене тоді, по-перше, виникли сумніви, що це його дитина. По-друге, не було впевненості щодо перебування в свідомості цієї дитини.

Звичайно, я почала ставити чоловікові питання, чи є він батьком, що з дитиною. А він швидко вискочив з вагону, перебіг на протилежний бік і вскочив в потяг. Це не була моя станція, але я вийшла, підійшла по представника поліції в метрополітені та повідомила про своє занепокоєння. А він передав інформацію колегам по станціях. Після того випадку я більше того чоловіка з дитиною на цій лінії не бачу.

Дії дорослих людей мають бути приблизно такими. Викликати 102 на місце, дочекатися прибуття поліції та повідомити прикмети дорослої людини та дитини, вік дитини, стан.

За останніх років десять явище жебракування стало не таким розповсюдженим. Але останні рік-два бачу, що тенденція до збільшення повертається. І це вже відповідальність поліції і соціальних служб. Є міжвідомчий наказ між поліцією, Міністерством соціальної політики та Міністерством освіти про проведення спільних рейдів – «Урок», «Вокзал», «Вулиця». Під час них мобільні бригади виявляли безпритульних дітей, тих, хто жебракує, перебуває на вулиці без супроводу дорослих. Такі рейди мають бути і надалі. Превенція має здійснюватися, діти мають отримувати допомогу і відомості повинні потрапляти в статистику. Бо реальна статистика дозволяє зрозуміти масштаб явища, аналізувати причини його існування та вибудовувати систему захисту дитини: від попередження до подолання наслідків. 

Чи спостерігаєте ви реальні покращення в державній політиці щодо протидії домашньому насильству? Адже з січня цього року за це передбачена кримінальна відповідальність.

Добре, що закон прийнятий. Він дійсно інноваційний, відповідає міжнародним стандартам. За результатами 2018 року кількість дітей, ідентифікованих як жертви домашнього насильства,  у порівнянні з даними минулих років виросла майже вдвічі – півтори тисячі дітей (за даними Міністерства соціальної політики). Негатив полягає в тому, що за вже другий рік існування закону, на превеликий жаль, у нас досі не запровадили державної статистики. Відповідно, маємо відомчу Мінсоца, маємо окремо Нацполіції, ГПУ, і всі ці дані не корелюються між собою. Ба більше, Мінсоцполітики навіть розділили нормативні документи на реалізацію закону – по дорослим виписуємо одні документи, десятки постанов Уряду. По дітях – тільки починаємо виписувати. На мій погляд, вони пішли складним шляхом – все має бути виписано в одному документі. Однак, критикувати можна після аналізу практики застосування, яка на сьогодні тільки формується. Перші підсумки будемо підводити на початку 2020 року, коли будуть статистичні дані. Можливо, все буде працювати ефективно, і ми визнаємо це. 

Дитині, зазначає Філіпішина, треба пояснювати, що таке її персональні дані, як їх можуть використати / фото facebook.com/aksana.filipishyna

Регулярно з’являються повідомлення про злочини в інтернет-просторі. Чи треба батькам якось посилювати контроль задля забезпечення онлайн-безпеки дитини?

Кібербулінг, кіберзлочини – явища, які  набирають обертів в геометричній прогресії. Ми до цього не готові, механізми роботи на упередження не напрацьовані. Та більше скажу: поки що ми навіть не оцінюємо, які масштаби будуть за рік чи два. На мій погляд, в першу чергу треба ефективно включитися поліції, соціальним службам і педагогам у роботу з батьками. Їх треба навчити розмовляти з дітьми – як і з ким спілкуватися в інтернеті. Тут, по суті, правила такі ж, коли вчимо дитину спілкуванню на вулиці.

Дитині треба пояснювати, що таке її персональні дані, як їх можуть використати, яку інформацію не можна розміщувати в інтернеті (про родину, місце проживання, про батьків, навчання, школу). Пояснювати, як погані люди або недоброчесні знайомі можуть використати цю інформацію. Треба відслідковувати активність дитини в інтернет-просторі. Можливо, навіть в друзі додатися під вигаданим «ніком», щоб бути в курсі її інтересів, кола друзів та усвідомлювати ризики. Однак, вкрай важливо також вибудовувати з дитиною довірливі стосунки, а не стосунки з точки зору сили: «Я тебе породив – ти моя власність». Через такий підхід, навпаки, в довіру до дитини можуть увійти злочинці. Тобто, перш за все, про безпеку дитини мають піклуватися батьки. По-друге, школа. І, зрозуміло, поліція.

До речі, щодо школи. Наприклад, в Британії школи навіть платять громадським організаціям за лекції про інтернет-безпеку для дітей, вчителів та батьків. А в Україні громадські організації часто нарікають, що попри їхні класні тренінги, адміністрації шкіл не пускають без грифу від МОН.

Сьогодні органи управління освіти, переважно, віддають такі питання на відкуп керівників закладів, адже триває освітянська реформа, де чітко простежується децентралізація і автономія навчальних закладів. Тому, дійсно, питання все-таки до керівників навчальних закладів. Але питання неоднозначне. З одного боку, офіс Уповноваженого з прав людини отримує звернення від громадських організацій – посприяйте діалогу з органами освіти, ми б хотіли провести такі-то тренінги. З іншого боку, отримуємо звернення від батьків: «Незрозумілі люди були в навчальному закладі з нашими дітьми без нашого дозволу». На певному етапі розумієш, що перед керівництвом закладу освіти може стояти таке ж питання. І, на жаль, якщо були якісь скарги, вони вирішують просто нікого не пускати.

Чужих дітей не буває, про це треба пам'ятати щосекунди, наголосила Філіпішина / фото facebook.com/aksana.filipishyna

Звісно, я вважаю це перегинами. Абсолютно згодна з тим, що європейський досвід варто переймати. Якщо це на користь дітям, треба виходити з закритого шкільного середовища: «Ми нікого не пускаємо, бо така вказівка». Зацікавлені в безпеці дітей заклади мають дізнаватися про громадську організацію, що звернулася з пропозицією, цікавитися програмою тренінгу, матеріалами. На тренінгу має бути присутній вчитель, щоб переконатися в користі та актуальності матеріалу.

До речі, ми також кілька років практикуємо «Школу прав дитини». Проводимо дводенні тренінги для дітей в школах та таборах. Зокрема, передбачено безпековий компонент. Розповідаємо дітям, як убезпечити себе від булінгу, кібербулінгу, до кого звертатися. Навчаємо розумінню базових прав, спілкуванню з поліцією. Наразі є чимало онлайн курсів на такі теми, як,і в тому числі, мають гриф МОН. І на сайті Міністерства є різноманітна цікава інформація з цього приводу. 

Ірина Шевченко

УНІАН в Google News