Сергій Дзюба / УНІАН

Сценарист "Забороненого" Сергій Дзюба: "Ми хотіли, щоб глядач побачив Стуса. В суспільстві, яке вже двадцять вісім років називається українським, це взагалі перший художній фільм про нього"

Один зі сценаристів "Забороненого" - фільму про видатного українця Василя Стуса, що нині йде в кінотеатрах, - розповів УНИАН, чому в фільмі не має сцени першого ув’язнення поета та навіщо сценаристи вигадали лінію тюремників гомосексуалів, про критиків, а також про те, яку користь стрічці приніс торішній скандал щодо сцени суду над українським дисидентом.

Сергій Дзюба / УНІАН

Ви відвідували допрем'єрні покази «Забороненого». Що відчуває сценарист в одній залі із глядачем?

Реакція глядача на цей фільм особлива. Ніхто не жує попкорн та не коментує, сидять тихо, немов миші, а на титрах починаються бурхливі оплески. Я ходжу на покази та дивлюся інші українські фільми, тому така реакція мене трохи дивує. Я таке бачив тільки на «Позивному Бандерасі» (сценаристи Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов, – УНІАН) і зараз на «Забороненому». Це якась магія. Знаю історію створення стрічки, які сцени прибрали, а що можна було зробити краще. Але реакція глядача все одно дуже позитивна і це головне.

Які сцени були прибрані у остаточній версії фільму?

З початкового матеріалу зрізано десь сімдесят п’ять хвилин. Щоб перераховувати всі прибрані сцени, треба просто читати сценарій і порівнювати. Наприклад, була прибрана ціла лінія сучасності, яка є в нашій з Артемієм Кірсановим книзі «Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса». Ми її наразі теж презентуємо та розповсюджуємо. Взагалі, якщо порівнювати фільм та книгу, то фільм все-таки про наше минуле. Хоча, звісно, несе в собі актуальні теми. А от книга в прямому сенсі про сучасність, бо оригінальна історія подається з боку сучасної людини. Історія сучасності теж була знята, але її вирізали на монтажі. Нам не сподобалася гра актриси, а перезнімання – це зайві гроші.

"Заборонений" - перший художній фільм про Василя Стуса / Кадр із фільму

Що масовий глядач має побачити в фільмі? Що б ви хотіли?

Ми хотіли, щоб глядач побачив Стуса. В суспільстві, яке вже двадцять вісім років називається українським, це перший художній фільм про нього. І перша книга, між іншим. Коли ми починали роботу над сценарієм, то взяли камеру і пішли Києвом розпитувати людей про Стуса. Я вам так скажу – ніхто нічого не знає. Навіть журналісти підходять після фільму: «Зараз полізу Вікіпедію читати…».

Ви питали людей середнього віку чи молодь?

І дорослих, і молодь біля Києво-Могилянської академії. Багато хто взагалі не хоче відповідати.  Насправді, мистецтво не каже про те, що ви маєте винести з цього фільму. Ми зі свого боку, досліджуємо історію видатної людини, відбираємо моменти для зображення його життя та загибелі. А глядач сам робить висновки. Але мені дуже приємно, що після сеансу деякі виходять із прагненням побути сам на сам з думками. Після фільму починають думати, це приємно. Хоча, є ті, хто оцінюють фільм з технічного боку: «Перуки пластмасові, не показали перше ув'язнення» тощо.

Так, а чому, дійсно, не було першого ув’язнення?

Розкажу про сюжет нашою оригінальної історії у книзі. Є філологиня переселенка з Донбасу, яка вивчала Стуса (за першою освітою медична сестра). Її чоловік пішов воювати за Україну, втратив руку, і зараз вони живуть у Києві. Жінка працює в шпиталі та доглядає важко хворих. Однією з таких хворих виявляється гебістка Віра, яка бачила Стуса в останні дні його життя і потроху розповідає цю історію. А філолог Людмила може сама собі пояснювати контекст певних подій та реакцій Стуса. В книзі немає першого ув'язнення Стуса, бо Віра не має ніякого відношення до цього.

…але ж у фільмі є інші сцени з минулого – Стус вчитель, Стус аспірант.

Наша оригінальна історія будувалася саме на тому, що розповідає Віра, яка не мала відношення до першого ув'язнення. А вже моменти з життя Стуса згадувала філолог Людмила. Але її перше ув'язнення не цікавило. Її хвилювало саме те, що насправді сталося зі Стусом в останні дні життя. Тому першого ув’язнення не було в сценарії. А з фільму лінія сучасності взагалі випала.

Остання частина фільму - досліджуваний творцями стрічки художній задум, народжений з табірних чуток Левка Лук'яненка / Фото УНІАН

Фільм, як ви помітили, складається з трьох частин. Перша частина – це становлення Стуса як борця. Друга частина – суд. Сцена, яку так бажало бачити наше суспільство. А от остання частина – це досліджуваний нами художній задум, але без лінії сучасності.

Народився наш художній задум таким чином. Колись Левко Лук'яненко (український політичний діяч та радянський дисидент, – УНІАН) розповів нам про табірні чутки щодо останніх днів Стуса. Мовляв, до нього якесь київське начальство з КДБ приїздило. Цю легенду ми зробили художньою.

Дехто нам закидає, що не було такої гебістки. Так, не було. Але була радянська влада. І ця жінка є уособленням радянської влади. Бо попри певну думку, Медведчук не був головним злом для Стуса, ні. Медведчук – це взагалі було ніщо для Стуса, він навіть не брав його до уваги. Так, він сказав, що адвокат разом із суддями, свідками та слідчими відправили його на смерть. Але опонентом для Стуса була саме радянська влада.

І от у нас Віра, уособлення радянської влади, прийшла намагатися схилити поета на свій бік. Це такий художній хід. Між іншим, у книзі ми бачимо Віру, що помирає в сучасній Україні. І це теж художній образ. І взагалі в книзі вона відкриває правду, чого в фільмі також немає – вона не хотіла вбивати Стуса, а була в нього закохана з першої зустрічі.

Чому ви не зупинилися на сценарії, а вирішили написати книгу про Стуса? Наскільки я знаю, для вас з Артемієм Кірсановим це тільки друга книга.

Лінда Сігер (теоретик сценарної майстерності) якось сказала: «Будь-яка історія, з якої ви робите кіно, зазнає втрат». Тобто, її ріжуть через особливості виробництва, бачення режисера, відсутність потрібних акторів, щось ще. Справді хорошою історією є та, яку після всіх цих сімох кол пекла ще можна дивитися.

Якщо брати наш фільм «Заборонений», то кіл пекла було більше. Насправді, фільмом стало все, що було маленькими спогадами. А те, що було нашою оригінальною історією, було прибрано. Тому, звичайно, нам, авторам, захотілося її зберегти. Тим більше, ми побачили, що про Стуса нічого не знають. Тому друга наша мета – зробити книгу must read для молоді. Щоб привертала увагу до цієї постаті не тільки у шкільній програмі на декілька годин. А щоб люди взяли цікаву історію та почитали. 

Творці стрічки рекомендують спочатку прочитати книжку, а потім сходити в кіно / Фото: facebook.com/stusfilm

Дмитро Стус, син Василя Стуса, надав нам право на шістнадцять повних віршів. В книзі вони подані в контексті подій, тому навіть краще засвоюються. Він чомусь образився на фільм. Але пишучи книжку ми прийшли до нього з повагою, запитали про дозвіл та домовилися, він дійсно пішов нам на зустріч.

Книга дуже проста, навіть літературні критики про це кажуть. Мій дванадцятирічний син Назар її прочитав та чимало запам'ятав. До речі, на днях були з ним разом на фільмі. Я хвилювався, щоб йому не було сумно, постійно перепитував у нього, чи все добре. А він мені: «Тато, не нервуй», –дитина уважно просиділа весь сеанс. Прочитавши книгу та знаючи якісь сцени, йому навіть дивитися фільм було цікавіше. 

…тобто, прочитати книгу і потім піти на фільм – непоганий варіант.

Непоганий.

А обов’язковий?

Не прочитавши книгу, людина просто побачить живого Стуса, його життя та кохання, суд над ним, історію вбивства. А прочитавши, дізнається набагато більше. Комусь більше не треба, комусь – треба. Є ті, хто читає книжку Вахтанга Кіпіані («Справа Василя Стуса», – УНІАН), яка взагалі все це документально досліджує. Хоча треба мати величезне бажання дізнатися про факти, щоб прочитати його книжку, бо вона товстенна. А нашу книжку люди читають за півтори години. 

Зараз, коли фільм вже у прокаті, що думаєте про значення скандалу навколо сцени суду на Стусом? Чи приніс він користь фільму?

Знаєте, ми маємо розірване суспільство. Одні вважають, якщо показувати «Медведчука, як вбивцю українських патріотів – то це буде його політична смерть». Насправді, ні. Бо для інших, навпаки, це доказ того, що «Медведчук правий, він виконував свій обов'язок». І для цих людей це нормально. Цей скандал зробив фільму потужну піар-кампанію. При тому, що на рекламу українського кіно гроші досі не виділяють. А ця кампанія була безкоштовною. Говорили про це всі, ставили питання…

А ще користь була в тому, що ми зрозуміли – суд – це єдине, що знають люди у своїй більшості. Хтось у нас питає, чому у фільмі не називають Медведчука. Ми чимало разів казали, що це юридичні нюанси. Але в стрічці все зрозуміло. І особисто мені приємно, яким Медведчук виглядає у фільмі – взагалі ніяким. І таким він є, і таким повинен бути у свідомості нормальних українців.

Чи великий відсоток глядачів піде на фільм тільки заради сцени суду?

Думаю, що багато. Дійсно, вони підуть побачити цю сцену з Медведчуком, а побачать дуже багато чого дивного. Між іншим, у нас зараз є велика опозиція критиків, які мочать фільм, як тільки можуть. Пишуть щось на кшталт: «У порівнянні з геями-гебістами Медведчук виглядає няшкою». Нехай вони доводять, що мають авторитетну думку, але для мене дійсно авторитетною є думка незаангажованого глядача. Якщо йому щось не подобається, то я зможу пояснити. А ось цим критикам я не можу нічого пояснити. Це як Росії пояснювати, що в Сирії страждають люди.

Лінія з гомосексуальними КДБ-шниками є вигаданою і не претендує на реальність / Кадр із фільму 

Між іншим, я також хотіла запитати, чому з'явилася лінія гомосексуального начальника тюрми та його заступника? Цього я реально не очікувала побачити в фільмі про Стуса.

Це художня лінія, яка не претендує на реальність. Просто в книзі вся ця тема пояснюється глибше. Отже, в державній безпеці всі про всіх знали. Якщо людина щось приховує, то вона вже на гачку. Коли ми вигадували цю лінію, то потрібен був такий мотив для керівника табору Журавльова вбити Стуса… Щоб він просто не знав, як далі жити, якщо цього не зробить.

Дивіться, вони всі ці роки займалися тим, що намагалися зламати Стуса. І саме за цим насправді приїхала Віра. Якщо вона зараз це зробить, то вони залишаться просто ідіотами, яким це не вдавалося декілька років. Ба більше, Стус навіть передав свої таборові зошити за кордон.

Вони  вважають, що, якщо Віра зараз Стуса зламає, їх відправлять куди-небудь у Норильськ… Вони цього бояться і починають свою лінію. Врешті-решт це призводить до їх загибелі, до загибелі Стуса, до зриву планів Кремля. Бо насправді Кремлю було більш вигідно, якби Стус погодився на співпрацю, ніж вбивати його. Це взагалі було б круто для Кремля, і для Горбачова.

А чому гомосексуали?

Нам здалося цікавим зробити лінію людей зі своїми таємницями навіть від радянської влади, які, виходить, самі поза радянським законом. Бо це історія не про людей, які покохали один одного –  закохані такого не зроблять один з одним. Це радше неромантичне службове використання. А Віра знає про них правду, і вона цим маніпулює.

Дмитру Ярошенку вдалось передати те, що Василь Стус був не пам'ятником, а європейським інтелігентом / Кадр із фільму 

Ви брали участь у відборі акторів?

Ми брали участь у консультаціях, коли акторів вже було відібрано. Але Ярошенко тоді ще не затвердили на роль Стуса, бо перші проби він не пройшов. У нього не було потрібного темпераменту, і надихався Стусом він вже потім. А зараз думаю, що він стане «українським Стусом» на довгі роки. Бо дійсно дуже схожий. Дехто каже, що він навіть ходить, як Стус. Головне, що вдалося Дмитру Ярошенко – це передати те, що Стус був не пам'ятником, а європейським інтелігентом, головним завданням якого був розвиток української мови. Він хотів, щоб люди в СРСР, навіть українські поети зрозуміли – українською можна писати не тільки про природу чи погоду. А можна передавати найскладніші почуття та думки.

Також, наприклад, вже на знімальному майданчику ми давали поради. Наприклад, стикнулися з певним нерозумінням знімальної групи того, хто така Алла Горська (українська художниця-шістдесятниця, відома діячка правозахисного руху, – УНІАН). Можливо, по тексту сценарію можна було подумати, що вона трошки сором'язлива жінка. І актриса спочатку грала саме так, хоча було видно її внутрішні відчуття незгоди. І тому вже на знімальному майданчику ми сказали, мовляв, кого ви тут граєте? Адже Горська – це був «вогонь», «зірка дискотек і ресторанів», душа шістдесятництва». На прес-конференції актори дякували за те, що ми розповідали, хто вони такі.

Що для вас було найважче, як сценариста?

Ми працюємо вдвох з Артемієм Кірсановим. Але мене завжди лякала потреба опрацювати дуже багато інформації для роботи над такою темою. Бо завжди обмаль часу. Тобто, хочеться подумати, заглибитися, а треба обробляти інформацію дуже швидко.

Втім, ми все-таки робили кіно не для фахівців-стусознавців, а для людей, які зараз йдуть в кінотеатри. Попри деякі проблеми фільму, завдяки чіткому художньому задуму ми цього досягли. Бо брали не все, а тільки потрібне. Шукали, де потрібно. Тому, головне, розуміти, чого ти хочеш.

Складно було підійти до кожного персонажа таким чином, щоб це відповідало дійсності. У нас були суворі редактори, які знали цих людей, і потім нам говорили: «Той, так не говорив… Це дуже проста фраза для Світличного...».

Які редактори?

Нас редагував, наприклад, відомий український перекладач Сергій Борщевський, Маргарита Довгань (журналістка, дисидентка, подруга Василя Стуса, – УНІАН). Василь Овсієнко (політв’язень, член дисидентського руху, – УНІАН) вказував на багато табірних нюансів. Він, до речі, на прес-показі сказав, що того чи іншого не було... Але він це сприймає як дійсність. А ми ж не писали дійсність. Нам потрібно було в камері чотири людини, а там не сиділо по четверо. І що робити? В книзі заради нього ми написали, що діалог відбувається не в камері, а у дворі для прогулянок. Навіть кембріджський аспірант, дослідник творчості Василя Стуса, Богдан Токарський наш сценарій редагував. Між іншим, він був на перед показі, сказав, що має до фільму зауваження.

Сценаристи стрічки не вірять у самогубство Стуса / Кадр із фільму

Якими джерелами користувалися, які матеріали перечитували?

Ми читали все, що можна було. Книжку Дмитра Стуса, спогади Світличного, спогади «шістдесятників», критичні книжки. Спілкувалися з сестрою Стуса. З дружиною не спілкувалися, бо вона в поганому стані зараз. Записували інтерв'ю з професурою Інституту літератури, з Драчем, з Овсієнко, Лук’яненко, Довгань. Документальні фільми дивилися.

Тому, між іншим, можемо зараз з будь-ким посперечатися щодо деяких моментів з біографії Стуса. Наприклад, днями знову одна людина заявила, що Стус встав зі словами: «Всі, хто проти диктатури, встаньте!» не в кінотеатрі «Україна», а десь після. У кожного є якась інформація, яку він вважає правдивою. Але ми взяли ті факти, яким довіряємо. Сценарій – це процес, який не припиняється навіть після завершення написання. Бо далі йде робота з режисером, доопрацювання якихось моментів вже на знімальному майданчику.

Існує кілька версій щодо причин смерті Стуса. Враховуючи, скільки інформації ви вивчили, в яку версію вірите? Чи могла ця людина, наприклад, вчинити самогубство?

Не могла. Самогубство – це для слабких, а Стус таким не був. Це як з Єсеніним, який теж не міг вчинити самогубство.

Дійсно, Василь Стус у Пермі в камері мав проблеми з нервовою системою, тож будь-що могло вивести із себе. Також у нього було погано із серцем (одна з версій смерті – серцевий напад). Але коли він загинув, про це ніхто не дізнався. І місяць ніхто не знав, де він і що з ним... Комусь сказали, що його перевели в інший табір. Комусь – ще щось. Потім там різко послабшав режим утримання. Чомусь через десять днів загинув сам начальник табору Журавльов. Почали відбуватися якісь дивні речі, і все це дуже підозріло.

Левко Лук'яненко навіть казав – можливо, Стусу щось вкололи. Бо хтось чув його крик: «Вбили, гади». Тобто, здогадок було багато. Що стосується нашої версії смерті Стуса (що його прибило нарами), то «шістдесятники» її не заперечують. Адже навіть є легенда про якогось свідка, який про це розповів.

Дмитро Стус у своїй книзі теж дотримується цієї версії. Хоча він каже, що це могло бути випадково, можливо, Стус не втримав нари через власну слабкість. Він нікого не звинувачує. А ми – звинувачуємо. Бо навіть, якщо Стус вмер від серцевого нападу – це було вбивство. Людину тримали в карцері, він голодував, йому було холодно, йому навіть ліків не давали.

Найбільше претензій сценариста до звуку фільму / УНІАН

Загалом фільм вийшов дуже камерним, театральним… Наприклад, дійсно масових сцен немає. Чому так?

Багато хто зараз каже, що театральні актори чи сцени. Стилістика обрана режисером і оператором, я до неї маю опосередковане відношення. Хоча, в сценарії ми теж прописуємо сцени, щоб їх можна було зняти. Щоб було менше людей, а не десять тисяч на площі… А далі все залежить від бюджету і можливостей. Але я увагу на цьому не акцентую, маю інші претензії до фільму.

Які?

Щодо звуку. Дуже нервую з цього приводу. Бо коли погано чуєш, що кажуть персонажі, це неправильно. Саме звук – це вісімдесят відсотків якості картини. Але я задоволений, що фільм вийшов, і я маю до цього відношення. Це взагалі історична, дуже потрібна наразі подія. Бо це приклад сміливості, а зараз потрібно бути сміливим. Якщо будеш несміливим, будеш перед кимось виправдовуватися, то тебе, як казав у фільмі Стус – «і воли загребуть».

Знаєте, якщо обирати між економікою і сильною національною свідомістю, то без другого не збережеш першого. Країна з більшою національною свідомістю прийде й все забере. Так завжди було, є і буде. В Росії з національною свідомістю все окей. В Румунії чи Угорщині – також. Вони там всі угорці, румуни… А у нас?

Ви б хотіли, щоб «Забороненого» побачили за кордоном?

Я думаю, що він однозначно потрапить за кордон, будуть переклади. Бо на цей фільм там чекають. Але, потрібно, щоб фільмом займалися небайдужі до нього люди, тоді все буде добре. Бо якщо цю справу будуть блокувати, затискати, стверджувати, що грошей немає чи, наприклад, «немає аудиторії в США»… Якщо все міряти грошима, то можна нічого українського не робити, бо воно все якесь «збиткове». А якщо створювати умови для розповсюдження, то стає прибутковим. От і все.

***

Проект стрічки «Заборонений» з робочою назвою «Птах душі» став одним із переможців Десятого конкурсного відбору Держкіно. Сума його державної фінансової підтримки становить 19,5 мільйонів гривень при загальній вартості виробництва 38,1 млн грн. Над сценарієм до «Забороненого» Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов працювали близько двох років. Режисер стрічки – Роман Бровко.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter