Ірена Карпа: Тупо, коли намагаються викинути матюки

Я собак люблю більше ніж людей... Хто не дотягує до святості, іноді стає наглою сукою... Я би тих, хто продав ресторан «Еней», закатала в бетон… Інтерв’ю

Я собак люблю більше ніж людей... Хто не дотягує до святості, іноді стає наглою сукою... Слово «срака» наскільки всеохопне… Я би тих, хто продав ресторан «Еней» від Спілки письменників закатала в бетон… Інтерв’ю

Епатажна українська письменниця і співачка Ірена Карпа, відома своїми гострими висловами, відповіла на запитання УНІАН.

КОЖНОГО РАЗУ ПІСЛЯ ПЕРЕДАЧІ «ШУСТЕР LIVE» Я ПОЧУВАЛАСЯ ТАК, НІБИ ТИЖДЕНЬ ПОРПАЛАСЯ В КАНАЛІЗАЦІЇ

Ірено, ти донедавна працювала на шоу Савіка Шустера. Чому пішла від нього?

Я б не сказала, що я зовсім пішла… А втім, я там була надто чужою. Я говорила українською, мені часто на півслові вимикали мікрофон. Тим більше я не говорила на «рейтингові» для них теми: по чому ковбаса або «сволочі подумайте о наших дєтях».

Мені подобалася команда, яка там працює. Проте серед гостей переважав суцільний людський непотріб. Кожного разу після годинної передачі «Шустер Live» я почувалася так, ніби тиждень порпалася в каналізації...

За весь час, що я там працювала, з гостей, котрі випромінювали щось добре – це були Кардинал Любомир Гузар і колишня російський політик Ірина Хакамада. Усе!

Решта – гидкі лицедії. Вони сруться на ефірі, а потім лобизаються в ясна і їдуть разом у баню. Огидно.

Сидить якась жирна політесса, усі знають, що вона їб...я, як швейна машина строчить, а тут з себе строїть велику моралістку. Фу.

Розумієш, оця їхня фальшива моральність – не для мене.

Кажуть є погані слова й непогані слова. Чи є для тебе різниця?

Вважаю, що є доречні й недоречні слова. З мови не можна нічого викидати. Тупо, коли намагаються викинути матюки.

У мене є американський друг, у якого прабабця була українкою. Він каже, що його дід забув усі українські слова, крім – срака, курва. Він не міг говорити українською, але міг лаятися. Це слова, які найбільш енергетично наповнені.

Слово «срака» наскільки всеохопне, воно виразить тобі що завгодно.

Я не скажу, що я їх люблю, але я розумію їх чарівність. Так, це чарівні слова, такі собі магічні заклинання.

РОСІЯНИ - БІЛЬШІ АЗІАТИ НІЖ МИ, ТОМУ МАТЮКИ В НИХ ПРИЖИЛИСЯ КРАЩЕ

Матюкатися більш характерно для росіян…

Одразу заперечу, бо в знаменитому листі запорізьких козаків до турецького султана було, наприклад, «у самого гаспида внук і нашого х... крюк». І це не єдиний матюк. Це тюркські матюки, які під час татаро-монгольської навали прийшли як до нас, так і до росіян. Просто росіяни більші азіати ніж ми, тому матюки в них прижилися краще. Настільки органічно, що їм можна було б собі в гімн вставити парочку.

Ти любиш Москву?

Це може дивно звучати, але так, люблю Москву. У мене там живе багато друзів, серед них – нащадки справжніх російських аристократів. І з ними Москва – це зовсім не ярмарок марнославства чи якийсь бичий базар-вокзал, де понаєхалі, а старі дворики, садочки, затишні кафе.

З їхнім шовінізмом не стикалася?

Чому ні? Стикалася.

Росіяни прекрасні люди, якщо їх спостерігати з дистанції. Поки не йдеться про Україну, вони – офігенна російська душа… Наприклад, у кафе я замовляю каву, а дівки мого віку п’ють водку. І вони зі стаканами так чудово виглядають.

Тобто вони зовсім інші від нас, я не знаю, як можна казати, що ми схожі. Ми ні фіга не похожі з росіянами. Вони дуже кльові, але поки не йдеться про Україну.

Як тільки ти заговориш про Україну, у них відразу починає чесатися їхня імперська екзема.

ПРОСТО ГАМНИСТІСТЬ, КОЛИ ЛЮДИ З ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ, ПРИЇЖДЖАЮЧИ ДО КИЄВА, ГОВОРЯТЬ РОСІЙСЬКОЮ

Як тобі подобається те, що люди, які приїжджають у Київ з Західної України, починають розмовляти тіпа по-рускі?

Це зовнішній прояв внутрішнього рабства, а по-простому – гамнистість. Для мене це виглядає й звучить жалюгідно. Коли таке бачу, навіть ригати не хочеться. Хочеться таким людям подарувати кайдани на ноги й на руки.

Щодо мовної тенденції… Наприклад, у Черкасах, де живуть моєї мами батьки, десь десять років тому дівчата мого віку не говорили українською, а зараз нормально між собою спілкуються.

Добре, нехай собі в Донецьку, де мабуть поголовно живуть нащадки «російської інтелігенції», розмовляють «чіста па-рускі». Але Черкаси – це Шевченків край... Навіть якщо це зараз суржик: «Ой, а шо то, кошмар який-то», все одно добре, бо десь через десять років усі спокійно говоритимуть українською.

Наприклад, зараз уже спокійніша реакція на мене, у тому ж Києві, коли я говорю українською, порівняно з тим часом, коли я сюди переїхала. Тоді казали, що я дєвочка з села чи з Західної України. Ні, цього вже немає.

Нещодавно була в Одесі, обідала в ресторані, у них там такий класний сервіс, офіціантка старається відповісти тобі українською, потім аж сяє, мовляв, ой у мене так гарно вийшло.

Такі речі тішать. Якщо люди не ідіоти, вони говоритимуть в Україні українською.

На російську я можу перейти тільки в Росії, коли люди дійсно не розуміють української. У Франції говорю французькою, в Англії – англійською. Мені навіть російською важче говорити, як наприклад, англійською. Бо англійську частіше використовую.

Де, на твою думку, закінчується шароварщина й починається справжня українська культура?

Та це якось видно неозброєним оком і чути вухами. Можна все життя співати «Ой на горі два дубки» і це буде шароварщина. А можна заспівати «Зелененька дібровонька», і це буде не шароварщина, бо цю пісню не запащекували.

Якщо б хоч трохи глибше копали, а не брали тільки те, що на поверхні плаває, було б значно цікавіше. Є багато фольклорного матеріалу, який фактично не використовується і дуже шкода, що він втрачається. Пісні є потужні. Якщо вони пережили денаціоналізацію і Голодомор, то це надзвичайно потужне джерело енергії.

Я не встидаюся, коли мені фігово, беру плеєр, особливо в горах, і слухаю старі українські пісні: коляди, обрядові пісні як весільні, так і погребальні. Вони, звісно, тужливі, трагічні, але природа катарсису є позитивною. Це як медитація.

У тебе є свій гурт Qarpa. Де з ним виступаєте?

В основному у київських клубах, іноді в інших містах. У середині червня грали в Москві на літературному фестивалі. Прохасько був у залі й дуже смішно потім нам розказував, що там сидів якийсь зальотний узбек, наче гастарбайтер. І поки я співала, у нього кільканадцять разів мінявся вираз обличчя. Якби в нього був з собою килим, то, мабуть, попробував би мене викупити в нашого гітариста.

Ми робимо музику для вибраної публіки. Пузатенькі дядьки – це не наша аудиторія. Коли іноземці потрапляють на наші концерти, вони офігівають, кажуть: ніколи не уявляли собі, що тут є така музика.

Недавно нам написали з Канади – там послухали наші диски і теж були вражені, що в Україні є така музика. Бо досі вони думали, що тут лиш або крутять голими сраками, або співають тільки про вишиванки.

Слова й мелодії придумую я, а музику, аранжування пишуть пацани. Мені подобається те, що в нас виходить.

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРНОГРАФІЮ – ЦЕ ПРОТИПРИРОДНИЙ ЗАКОН

Нещодавно Верховна Рада ввела кримінальну відповідальність за зберігання порнографічної продукції…

Це повний маразм. Виходить, якщо тобі на комп’ютер приходитиме спам з порнографією, то ти підпадаєш під статтю. По-перше, це тупо, по-друге, це протиприродний закон. Тому що в нас і так демографічна криза в Україні, а якщо люди ще перестануть їб...я, – а порнографія сприяє тому, щоб люди єб...я – то що буде тоді?!

Так, дитяче порно, безумовно, – кримінал. Але що поганого в дорослому порно?

Мене вже можуть прийти арештувати, бо в мене є порнографічні комікси чи еротичні фото, які теж можна класифікувати як порно, бо там видно статеві органи.

І чому неерегований пісюн – це еротика, а ерегований – порно?! Це маячня! Це проти життя. Ерегований пісюн – це плодючість, продовження життя. Що може бути красивіше за ерегований чоловічий пісюн?! Кому потрібна в’яла висулька?

У когось може бути півхати завалено порнографічними журналами, але може ця людина хвора, тихий псих, якому подобається обіймати ці журнали, цілувати картинки... То що, її за це треба закривати в тюрму?

Цей новий закон – просто замах на свободу і демократію.

Лесь Подерв’янський сказав, що з цього починається фашизм.

Абсолютно з ним погоджуюся. Від цього легко дійти до переслідувань людей за те, що не славлять правлячої партії.

Найгидотніше те, що багато з цих виродків, політиків, самі ї..ть чоловіків, жінок, дітей, трансвеститів. Я це знаю з вуст знайомих під...ів і тансвеститів, які злягаються з ними.

У моєї подруги свого часу була чудова підбірочка фото, хто з ким, де й коли. Але вона просто не зацікавлена в їхньому розповсюдженні.

Усі вони відвідують проституток.

Х... з ними, хай їб...я, скільки собі хочуть, хай хоч своїх котів їб..., але ж вони ще й пиз...ть наші гроші й брешуть нам у очі. Саме це є реальна порнографія і саме ЇХ треба заборонити.

Чомусь мажорів, які ледь не щодня вбивають людей, не закривають у тюрму, а як хтось триматиме порножурнал, то це капєц, яка загроза для суспільства, і це кримінальна відповідальність?!

Люди, схаменіться, бо самі горітимете в пеклі, а казани під вами топитимуть порножурналами!

Я БИ ТИХ, ХТО ПРОДАВ РЕСТОРАН «ЕНЕЙ» ВІД СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ ЗАКАТАЛА В БЕТОН

Одна з твоїх книжок називається «Bitches get everything». Ти гадаєш, що сукам живеться легше?

Ти знаєш, що це дрючок з двома кінцями: у чомусь легше, у чомусь ні. Навіть якщо людина цинічна, йде по трупах, з нею все одно трапляються приступи – іноді хочеться бути просто людиною. Вона розуміє, що живе якось неправильно. З іншого боку, суспільство намагається диктувати свої умови: ти повинен бути сірим, грати, як положено, а потім непомітно вмерти. Стати святим не кожному дано, бо для цього треба бути сильною людиною. Хто не дотягує до святості, іноді стає такою наглою сукою. Парадоксально те, що саме таких і люблять. Тобто чим більше ти когось пиз..., тим більше тебе й люблять.

Це прикро, що люди живуть за інстинктами стада – хто підступніше буцається, того й любимо.

Знаєш, часом бувають такі тьолки: ой, він мене так б’є, так ревнує, бо він такий мачо, такий сильний, це він мене любить. Але це ж абсолютно тваринне.

Натомість треба бути вже дуже високорозвиненою людиною психічно, духовно, аби любити й обожнювати того, хто добре до тебе ставиться, хто дарує тобі свою душу і розуміє твою.

Чому не вступаєш у Спілку письменників?

Я не хочу належати до жодних спілок. Мені непогано самій по собі. З нормальними людьми зі Спілки чи Асоціації я контактую. У мене самої ніколи не було жаги належати до якихось аморфних колективів.

Єдине, до чого я належу – Незалежна медіа-профспілка. Я знаю, що це дійсно фахова організація. Якщо щось трапиться, то вони за мене заступляться.

А як загалом би ти оцінила діяльність наших спілок?

Я майже нічого не знаю про діяльність Спілки письменників, знаю тільки те, що в неї є розкішний будинок на Банковій. А також, що свій ресторан кафе «Еней» вони комусь продали, і знамениті фрески, які там прикрашали стіни, тепер закатали під євроремонт. От я би того, хто продав це кафе, теж би закатала в бетон.

НЕНОРМАЛЬНО, КОЛИ ЛЮДИНА БІСИТЬСЯ З ЖИРУ

Твої вчителі з Яремче кажуть, що ти в школі була «нормальною дитиною», а потім «не знають, що з тобою сталося»…

Може я якраз стала нормальною, а була ненормальною. Залежить від того, де брати точку відліку.

Вважаю, що я просто не пішла по тому самому стандартному шляху, не зрадила своїх мрій. Я не міняла свої «ідеалістичні» дитячі переконання на «реалістичні» дорослі, а просто легко йшла до того, що хотіла. Я хочу жити, хочу дарувати світло.

Дуже прикро, коли хочуть перекрити це світло й кажуть, що треба бути скромним.

Хай вчителі не брешуть, вони насправді мене ненавиділи й гнобили все моє шкільне життя. Казали: «Ой, ця Карпа, що вона про себе думає, треба бути скромним». Це ж не дай Боже, виправити помилку, яку зробив учитель… Були, звісно, класні вчителі й були фігові.

У книжці «Добло і зло» я, можливо, жорстоко з деякими розправилася, але, клянуся, я нічого не придумала. Звичайно, мало кому подобається, коли про нього кажуть не хвалебну правду.

Водночас я дуже вдячна своїй школі, вона дала мені справжні знання, кращі ніж деяким киянкам у їхніх модних гімназіях.

Чи є для тебе поняття «нормальний» і «ненормальний»?

Є звичайно. Для мене ненормально, коли люди кричать, що насиплють у траву отрути, бо там гуляє моя собака. Не є нормально, коли люди викидають тварину, коли вона їм набридла.

Ненормально, коли людина біситься з жиру. Вважаю, якщо в тебе є де жити, що їсти, ти здоровий, то ти вже є щасливий. Але якщо при всьому цьому наборі почуваєшся нещасним – ти просто вишукуєш собі, як то кажуть, у сраці ґудза.

Колись у дитинстві дивилася виставу, здається, за Борхесом, де було сказано, що за первородний гріх Бог покарав людей тим, що він забрав у них усвідомлення того, що вони вже живуть у раю.

Я бачила, як буває, коли сім’я в Азії на обід має лише тарілочку рису. Проте вони посміхаються, вони доброзичливі, не хамуваті, не заздрісні, якими бувають набагато ситіші наші.

Я СОБАК ЛЮБЛЮ БІЛЬШЕ НІЖ ЛЮДЕЙ

Чула ти працюєш над новим своїм творінням…

Так, я зараз пишу нову книжку. В ідеалі вона складатиметься з оповідань схожих до тих, що були в «Добрі і злі». Якщо все допишу, то вийде великий роман з смішних коротких історій.

Хочу, аби це була дитяча книжка, яку б із задоволенням читали як самі діти, так і дорослі. Тоді збудеться моя заповітна мрія.

З дитинства взірцем для мене був Всеволод Нестайко… Вважаю, коли доросла людина пише захоплюючі дитячі книжки – це ознака геніальності. Якщо дитина читає книжку й вона їй подобається – значить книжка щира.

Мені не хочеться щось там мудрувати, бо насправді сенс життя в простих речах і найкращі речі в житті – це зовсім не речі, як такі. У моїй книжці я це знову хочу довести.

Книжка має вийти універсальна, вона буде адресована не тільки дитині за біологічним віком, а й тій дитині, котра живе в кожному з нас.

Злі язики вже кажуть: «Та ладно, у кожного в житті є купа таких історій». Мені це тільки комплімент, бо саме так я й хочу. Можливо, там не кожен побачить себе, бо там такий західноукраїнський бекграунд: церква, маленька спільнота… Але кожен у житті, принаймні якийсь період, почувався гидким каченям. Якщо ти згадуєш у своєму дорослому житті ту дитину, якою ти був, згадуєш колишні свої мрії, ким ти хотів бути та не став, воно навіть допоможе тобі в один прекрасний день відкинути все, що ти ненавидиш у своєму теперішньому житті…

А ти стала тим, ким хотіла?

Так. Мені пощастило, я ніколи не зраджувала своїх мрій. Колись мені здавалося, що бути письменником, – це щось таке недосяжне. Часом у глибині душі так досі здається, бо я ще не написала таке, завдяки чому я б себе відчула абсолютно справжньою письменницею. Бо все, що я писала досі, мене не цілком задовольняє.

Так, був такий життєвий порив і купа енергії і мені було байдуже щодо літературної цінності моїх текстів, бо вони просто допомагали жити мені й деким іншим людям. Людям, які не бажають відповідати чиїмось стандартам. Але зараз мені хочеться зробити таку книгу, аби, перш за все, це була струнка проза, дуже проста, нормальна, доросла. І головне – при цьому не втратити щирості й дитячості.

Можливо, ти просто дорослішаєш?

Звичайно, усі дорослішають… Одна журналістка мені сказала: «Ну ось, уже скоро сорок». Вона й виглядала майже під сорок, а їй було 27. Тобто не треба думати, що скоро сорок, хоча і в сорокаріччі нема нічого поганого. У будь-якому віці люди можуть ставати як не красивішими, то цікавішими.

Наприклад, з моєю мамою недавно така трансформація сталася у її 48 років. Вона скинула купу кілограм, посвіжіла і стала така собі яскрава дівчинка. Це при тому, що вона перед тим фактично з того світу витягнула мою бабусю. Тобто трансформація відбулася за той місяць, коли вона турбувалася про інших, виконуючи начебто страшенно важку, нервову роботу. Проте це їй дало величезний життєвий поштовх, тому що доглядати за кимсь – це теж творчість. Навіть за псом. Бо ти в істоту вкладаєш душу, зусилля, вона вичухується, стає сильнішою, тому що ти проливаєш на неї світло, позитив.

Ти завела собі собаку. Дітей не хочеш завести?

Я собак люблю більше ніж людей. Звісно, це трохи тупо так казати, але дійсно, собакам я довіряю більше ніж людям. У собак усе на рівні рефлексів, вони не будують інтриги, підлості.

Звичайно, у перспективі хочу дітей. Я б навіть хотіла, аби їх було четверо. Окрім своїх, я б ще й усиновила якихось діток. Але розумію, аби їм було нормально й цікаво, треба мати власний будинок за містом, де б вони собі бігали, гралися. Мені б не хотілося, аби мої діти жили в центрі міста, як на прив’язі.

Розмовляла Оксана Климончук