Павло Тичина: від "буржуазного націоналіста" до співця Компартії

Павло Тичина: від "буржуазного націоналіста" до співця Компартії

У 1926 році Тичину першим звинувачують у «протаскуванні в літературу буржуазного націоналізму» за його поему “Чистила мати картоплю”, у якій “Ленін-антихрист явився”...

1958 рік. Павло Тичина – голова Верховної Ради УРСР – звільняється з посади, бо відмовляється підписати закон про двомовність, як того вимагає комуністична партія. Геній поета, капітулювавши перед терором, не зраджує палкого співця України, якого у 1926 році першим звинувачують у «протягуванні в літературу буржуазного націоналізму» за його поему “Чистила мати картоплю”, у якій “Ленін-антихрист явився”...

Як Тичина Верьовку нотної грамоти навчав

Відзначити 120-річчя від дня народження українського поета Павла Тичини на його малій Батьківщині вирішили віце-спікер Верховної Ради Микола Томенко та його колега по фракції нардеп Валерій Дубіль.

Прямуємо в село Піски Бобровицького району, що на Чернігівщині.

Тут уже не залишилося жодного родича поета. Але в тичинівському селі все нагадує про видатного земляка. Тут покояться з миром його батьки, стоїть його відбудована хата, спалена у 1942 році, і школа, названа на його честь.

Павло народився у багатодітній родині сільського дячка та вчителя школи, і був сьомою дитиною. Сім’я була бідна, але тут любили читати, співати і малювати. У 9 років Павло стає співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі у Чернігові і навчається у духовному училищі. Побачивши неабиякі музичні здібності хлопця, регент хору доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Так майбутній поет навчав нот і майбутнього видатного хорового диригента Григорія Верьовку, з яким потім його не раз зводила доля. І коли в 1923 році Тичина переїздив до Харкова, то свою капелу-студію імені Леонтовича він передав своєму товаришу Грицю...

У Чернігові Павло серйозно зайнявся малюванням і став вхожий у коло місцевої інтелігенції. Там він познайомився зі своїм вчителем Михайлом Коцюбинським і отримав запрошення відвідувати його “суботи”. На одній з таких субот Тичина прочитав свій перший вірш – “Розкажи, розкажи мені поле”.

Роздвоєння таланту

Світ визнав Тичину завдяки його першим збіркам – “Сонячні кларнети”, “Плуг” і “Замість сонетів і октав”. Українська діаспора робила кроки, щоб представити поета на здобуття Нобелівської премії. Але він відмовився брати участь у конкурсі.

– У 1926 році Тичину першого звинувачують у протаскуванні в літературу буржуазного націоналізму за його поему “Чистила мати картоплю”, де він пише “Ленін-антихрист явився”, – розповідає заступник директора Інституту літератури Сергій Гальченко. – І на партійній конференції проголошується, що Тичина протаскує націоналістичний дурман у літературу. Але Тичина виступив у газеті “Комуніст”, щось спростовував. Я вважаю, тоді він написав вірш “До кого говорить?” Він у розпачі. Кінець 20-х років – вся автентична поезія Тичини зникає, зникають релігійні і політичні образи, і, як казав Станіслав Тельнюк (письменник, літературознавець – авт.): замість розкішного зеленого дерева тичинівської поезії, ми бачимо перед собою обчуханий телеграфний стовп.

На цьому “обчуханому телеграфному стовпі” зросло не одно покоління українців за радянської влади.

У 1982 році вирішили видати “повне” зібрання творів Тичини.

– Але тоді ж не можна було казати: “паліть універсали, топчіть декрети...” І після того, як герой і академік Олесь Гончар підписав перший том до друку, компартійна цензура в образі якогось клерка, сильнішого за класика світової літератури, вилучила все “антирадянське”, – розповідає Гальченко. – Туди не увійшло все про Українську революцію, “Пам’яти тридцяти”, про мовні проблеми. Його збірка “Замість сонетів і октав”, видана у 1920 році, не передруковувалася 70 років. І вже у 12 томі на початку 90-х у розділі “Додатки” я надрукував все те, що було раніше вилучено

Переломною в творчостi поета вважається збiрка "Чернiгiв", яка означила його перехiд у число "офiцiозних" авторiв, і поезія “Партія веде”. З’явилися народні пародії: “Краще з’їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину”. Та поки виходили друком партійно-витримані книжки, поет паралельно творив свою безсмертну поему-симфонію “Сковорода”.

Василь Стус згодом напише: "Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Зеров, Курбас. З однією різницею – їхня фізична смерть не означала смерті духовної – Тичина фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування... по той бік самого себе".

На початку 1970-х років Сергій Гальченко запитав у літературознавця Юрія Шевельова, як він ставиться до раннього і пізнього Тичини. І почув у відповідь: якщо пізній Тичина вмер як поет образу, то він залишився поетом форми.

“Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху”

Українці знають Тичину здебільшого як поета. А це була людина багатогранна. Насамперед, він був Музикант. Недарма вся його поезія настільки мелодійна. Автор “Сонячних кларнетів” сам блискуче грав на кларнеті, диригував хором, записував ноти пісень, збираючи їх від родичів і знайомих по всій Чернігівщині.

“Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху”... – писав Тичина.

– Коли ми сьогодні їхали в авто, хтось сказав по телефону: я тут. А “Я тут” – це театральний псевдонім Павла Григоровича, – розповідає Сергій Гальченко. – Він грав у театрі. Був своєю людиною у товаристві і художників, і музикознавців, і поетів.

До 120-річчя з Дня народження поета Нацбанк видав ювілейну срібну монету. Кажуть, у НБУ боліла голова, як поєднати в одній монеті з двома боками Тичину поета, музиканта і художника. Врешті решт на реверсі зобразили портрет Павла Григоровича за робочим столом на тлі книжкових полиць, а на аверсі розмістили рядки поезії Тичини і малюнок його родинної садиби у Пісках. До 125-річчя пообіцяли відтворити на монеті Тичину-музиканта.

Павло Григорович знав понад 20 мов, здійснив багато перекладів.

А ще літературознавці називають його чи не найбільш еротичним українським поетом.

– Зоставайся, ніч настала,

Все в тумані-молоці. –

Спать мене поклала Тала

На дівочій руці.

Щось питає, обіймає

Чисте, біле, молоде...

І світає й не світає,

Тільки ранок не йде.

Ой ти ранку, любий сонку,

Треті певні голосні!

Взяв дівчину беззаконну

На двадцятій весні.

На батьківщині поета

Пісківська школа імені Тичини – звичайна сільська школа. Після війни вона була відбудована стараннями самого Тичини, який на той час обіймав посаду міністра освіти УРСР.

Діти тут змалку привчені до поезії. І не тільки тичинівської.

– У нас часто буває Іван Драч. Діти дивляться у книжку з української літератури, читають вірші Івана Драча, а тут він підходить і так просто промовляє: дитинко, що ти тут робиш, як твої справи? – розповідає донька директора школи, колишня учениця, а нині студентка Наталя. – Зараз багато шкіл закривається через малу кількість дітей. У нас теж тільки 102 учні. Але ім’я Тичини – це бренд школи. І нашу школу ніколи не закриють завдяки йому. У мене Тичина асоціюється зі старою церквою, яку спалили, він багато писав про неї. Наше село живе, і у його повітрі досі літають вірші Тичини.

 

І дівчина з запалом декламує:

Елади карта. Коцюбинський,

на етажерці лебідь:

оце і вся моя кімната, -

заходьте коли-небудь!...

Микола Томенко приїхав у Піски перш за все, щоб відкрити для себе Тичину.

– Для таких людей, як я, які вчилися трохи раніше у школі, треба розповісти про іншого, менш знаного Тичину – геніального лірика, співця нової України, людини, яка з одного боку бачила романтизм у подіях Української революції 1917-18 років, а потім почала бачити трагізм. Якщо ми б ми пропагували його ліричні збірки, він міг би бути одним з поетів європейського рівня. Просто так історично склалося, що після сумних і трагічних 30-х, після Голодомору і репресій, в Україні можна було писати тільки у контексті партійної лінії. Він один з тих поодиноких людей, які важливі не тільки для української літератури, а й для української історії.

– На Аскольдовій могилі поховали їх... – починає читати тичинівський вірш, присвячений Героям Крут, “Пам’яти тридцяти” Микола Томенко.

– Моя прабабуся Пелагея була старшою рідною сестрою Павла Григоровича, – розповідає директор літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в м. Києві Тетяна Сосновська. – У Тичини своїх дітей не було. Тому найбільші родичі йшли по лінії братів і сестер. Я працювала нещодавно в архіві і знайшла запис Павла Григоровича простим олівцем: “Ми з Євгеном (братом) ходили у земську школу, і коли вибігали на перерву побігати, щоб погрітися (!), то Пелагея відкривала поли свого пальта, вкривала нас і гріла”.

Щоб яблуневоцвітний геній і бардівський український голос Тичини почули всі українці, родина Сосновських видала диск з поетично-музичною композицією “Сила і ніжність болю” з вибраними віршами Тичини у виконанні Олександра Биструшкіна.

В останній рік життя Тичина пише:

Якщо я десь не оспівав калину,

якщо не ввів у вірш весняну цвіть,

мені не ставте друзі у провину,

ви, критики, в докорах не кіпіть.

Не можу про калину я співати,

коли на світі стільки чорноти,

коли поетів за чавунні грати

безбожно запроторюють кати.

Уже тяжко хворий поет лежить у Феофанії, і коли до нього приїздять друзі й розповідають про свої творчі успіхи, з сумом промовляє: а моя творчість пішла за водою...

Помилився...

Анна Ященко

Фото автора

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter