Деколонізація України. Що допоможе розірвати імперську "пуповину"

Декомунізація – дерусифікація – деколонізація. Такими кроками Україна намагається нарешті розірвати "пуповину", яка досі пов’язує нас з російською "імперією". На жаль, цей процес відбувається не швидко. І "сприяють" цьому багато українців, глибоко заражених "стокгольмським синдромом".

Росіяни вбивають українців. Але, як не дивно, чимало українців – чи то через глибинний "стокгольмський синдром", чи то через вкорінену меншовартість - досі воліють жити в містах з назвами на кшталт "Первомайськ" чи "Новомосковськ"; сидіти десь під пам’ятником Пушкіну (який "нічого поганого українцям не зробив") й досі читати дітям Корнія Чуковського; стверджувати, що "Цой – жив" та співати його пісень, гоцати на ювілеї у кума чи весіллі сестри під російську попсу; перейматись долею Навального та інших діячів "російської опозиції"; дивитись радянські фільми й ностальгувати за "прекрасним" радянським життям з дешевою ковбасою, та й просто – "принципово" спілкуватись російською мовою…

Ба більше, навіть перебуваючи за кордоном – отримавши там тимчасовий притулок, або подорожуючи – деякі наші співвітчизники радо спілкуються з представниками "братньої" російської діаспори, шукають для своїх дітей "знайоме" російськомовне середовище та перетворюються на слухняних споживачів російської пропаганди й розповсюджувачів кремлівських міфів про війну, взаємини РФ та України, спільну історію тощо. УНІАН спробував розібратись, чому таке світосприйняття настільки стійке та що потрібно робити, щоб остаточно відійти від колоніального минулого.

Вплив колишньої метрополії

На початку 90-х, коли Україна здобула незалежність та суверенітет, українці і близько не позбавились від впливу колишньої метрополії.

З одного боку, це було пов’язано з міжнародним сприйняттям ситуації у Східній Європі та відповідним тиском. Сполучені Штати, наприклад, так боялись повторення конфлікту в Югославії, що тодішній президент США Джордж Буш-старший буквально за кілька місяців до проведення референдуму щодо проголошення Незалежності України застерігав українців від просування "суїцидального націоналізму" і підтримував створення замість СРСР "м’якої федерації" за головування Москви та участі дев’яти союзних республік. Тобто, США давали зрозуміти, що не бачать Україну окремо від Росії.

Як зазначає громадський діяч, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій Пекар, певна частина західних еліт і досі "сприймає Росію як велику цивілізацію, а Україну – як її колонію повсталих аборигенів, які тепер прагнуть цю велику цивілізацію зруйнувати".

"Колоніалізм в чистому вигляді. Всі білі пани є брати й мусять підтримувати одне одного у несенні "тягаря білої людини". А тубільці - варвари, хоч і хоробрі, але не можна їм давати гвинтівку", - пояснює західну логіку мислення він і додає, що західні ж еліти не винні, що не можуть позбутися цих стереотипів: бо саме українці, на жаль, не доклали всіх необхідних зусиль, аби таке ставлення переламати.

Втім, у період здобуття Незалежності, внутрішньополітична ситуація в Україні також не сприяла швидкому руху "геть від Москви": в обох країнах при владі, перефарбувавши прапори, взялись керувати одні й ті самі комуністи. Зокрема, голова українського парламенту (а в майбутньому перший президент України) Леонід Кравчук свого часу був таким самим прихильником українського "суверенітету" всередині нової союзної (федеративної) держави, як і його російський візаві – алкоголік-президент Борис Єльцин.

Врешті, російська федерація вказала себе правонаступницею срср у своїй конституції та незаконно зайняла місце срср в Радбезі ООН, і надалі продовжуючи зберігати неформальний контроль за Україною. Наприклад, під час ядерного роззброєння – вивезла з нашої території не лише стратегічну ядерну зброю, якою Україна де-факто і не могла керувати ("кнопка", як і зараз, була в Кремлі), але й – тактичні ядерні боєприпаси, які – хто знає – можливо, сьогодні могли б зіграти стримуючу роль для недопущення російської агресії. Крім того, усі роки незалежності України Росія продовжувала затягувати газовий зашморг на шиї Києва, підтримувала залежність українських АЕС від російського ядерного палива, фінансувала проросійські політичні сили і так далі.

Та головною стратегією контролю був не економічний вимір – усі роки Росія намагалась впливати саме на мізки українців. Російський курс (себто курс навчання російською мовою на прикладах російських творів за допомогою практик російських режисерів, акторів та продюсерів) в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого; робота в Україні філіалів російських університетів та іменні стипендії від, наприклад, радника президента РФ Віктора Черномирдіна; російська мова на телебаченні – російські "медіагуру"-консультанти, спільні телевізійні проєкти, серіальне виробництво, кіно, "блакитні вогники" з "кремлівськими курантами" на Новий рік, фестивалі "юних талантів", спільні байкерські заїзди під триколором і у футболках "рожденный в ссср"... І, безумовно, російська церква. Агресивна русифікація України не припинялася ні на хвилину.

Тотальне зросійщення?

Після 24 лютого 2022 року ситуація дещо змінилась – люди, які раніше не сприймали декомунізацію та дерусифікацію у вигляді перейменування радянських назв вулиць чи міст, український дубляж, або обов’язкове вживання української представниками сфери обслуговування, вже не були такі категоричні. Принаймні, таку особисту позицію стало незручно декларувати.

"Кожен п’ятий українець суттєво збільшив частку використання української мови у побуті. Серед тих, хто спілкувався російською мовою, або двома мовами, цій відсоток становить 40%. Зараз близько 60% українців постійно у побуті спілкуються українською. Третина (31%) на лютий поточного року спілкуються двома мовами (тут можна по різному трактувати відсоток, можна припустити, що частині російськомовних соромно визнати, що спілкуються лише російською). Частка виключно російськомовних – тих, хто спілкується виключно російською – становить лише 9%", - наводить успішний приклад дерусифікації соціолог Олексій Антипович.

Але багато це, чи мало? Колись частка абсолютно русифікованих складала чверть, або навіть третину від всіх українців.

"Показники обнадійливі", – вважає експерт.

"Я часто чую: "Де ви берете цифри про українську мову у побуті, якщо на вулицях Києва дуже багато російської?". Але не лише Київ є Україною! Крім того, у нас є величезна частка ВПО – це близько 15% українців, які переїхали зі сходу й півдня України. Частка спілкування українською у них виросла, але частина продовжує розмовляти російською", - додає соціолог.

Та більша проблема у тому, що доволі багато українців досі не бачать "нічого такого", коли діти в школі на уроках розмовляють українською, а на перервах – російською. Коли молодь жваво обговорює новинки російського кінематографа, дивиться російськомовний YouTube та радісно слухає сучасних російських виконавців (за даними Texty, торік у вересні на першій сходинці за кількістю прослуховувань серед українців була композиція "Холод" російського виконавця shadowraze, а в грудні — "Пыяла" від AIGEL, саундтрек до сумнозвісного російського серіалу "Слово пацана").

При цьому, завжди знаходяться ті, хто "ламає списи", жваво доводячи іншим, таким самим українцям, що вони нібито недостатньо співчувають Навальному, що у разі, якщо питання ставиться російською, відповідати також потрібно російською, і що перейменування міст чи вулиць – "не на часі". Та й взагалі Комсомольск – це ніякі не Горішні плавні, а "КОлектив Молодих СОціально МОтивованих Людей (Ь) Справжніх (Ь) Козаків", Южноукраїнськ достатньо просто перекласти - Південноукраїнськ… І це тоді, коли росіяни одразу по захопленню "мітять" тимчасово окуповані території, повертаючи містам та містечкам, старі, зросійщені назви. Тому селище Нікольське на Донеччині – Володарское, Бахмут у них все ще Артьомовск, а Олешки – Цюрупинськ.

Маячня? Не зовсім.

Сила звички

В нашому житті дуже багато залежить, банально, від звички. А іноді звички настільки сильні, що люди схильні триматись за них до останнього. За словами президентки АППУ, кандидатки психологічних наук, старшої наукової співробітниці Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Ірини Губеладзе, за цим стоїть кілька причин.

"З одного боку, є неусвідомлення: "Я ж дивлюсь YouTube безкоштовно. То як це може економічно впливати на Росію?". Хоча є такі люди, які зовсім не рефлексують, не думають, а йдуть виключно за своїми вподобаннями. З іншого боку, не відкидаємо прагнення людей захистити право споживати те, що цікаво: "Яка різниця, що я дивлюсь (слухаю), це мій особистий простір". Це бажання хоч щось захистити зараз, у ситуації загального дискомфорту, страху, небезпеки. Умовно кажучи, "російськомовне – моє, це пов’язано з дитинством, молодістю". Тобто, це споживання заради внутрішнього комфорту. І, нарешті, заборона може викликати внутрішній спротив - заборонений плід викликає більше бажання його спробувати", - зазначає вона.

Втім, за її словами, ситуація поступово змінюється і зараз, поки українці перебувають "у фазі загостреного сприйняття", потрібно наростити україномовний контент: "Щоб він був у побуті, сфері обслуговування, у закладах освіти (маються на увазі гуртки, спортивні секції та ін). Треба наситити наш простір і україномовним контентом, і україномовним розважальним контентом".

З нею погоджується музичний оглядач Ігор Панасов. За його словами, зокрема російська музика буде не цікава, коли виросте покоління, яке "з самих пелюшок" не споживало російськомовний контент вдома та у дитячому садку.

Насправді, це вже потроху відбувається. За бажання, в мережі не важко знайти музичні добірки сучасних українських виконавців, казки й мультфільми для дітей українською. На деякі вистави у столичних театрах квитки розкупаються за два-три місяці до події. Так само "забиті під зав’язку" шоу українських стендаперів. А засновник супермодної сьогодні книгарні-кафе на Хрещатику "Сенс" Олексій Ерінчак зазначив, що, можливо, взагалі весь проєкт замислив для того, щоб повісити на головній вулиці Києва "русофобський" напис.

Врешті, фраза однієї відомої телеведучої про те, що раніше в Україні "був запит на російське", тому, мовляв, не було україномовного контенту, обговорювалась чи не усім суспільством кілька діб.

Однак, за словами Ірини Губеладзе, не варто зачаровуватись: "Люди адаптуються, психіка звикає до стану війни, знижуються спротив проти всього російського".

І хоча, на її думку, критичну межу українське суспільство вже подолало - переважна більшість населення буде віддавати перевагу українському (умовно кажучи, зараз таких – 80%, а буде – 70%) – на жаль, ми заплатили за це дуже велику ціну.

Наслідки багаторічного колоніалізму

А як щодо українців, які вимушено, або з власної волі (обравши шлях еміграції) опинилися за кордоном, вільні від якихось "заборон" і можуть, нарешті, переступити через звички й робити будь-який вибір? На жаль, інколи поза Україною наслідки багаторічного російського колоніалізму проявляються навіть яскравіше.

Один з прикладів – Ізраїль – країна репатріантів. Ще до офіційного проголошення незалежності сюди переселялись євреї з різних куточків світу, в тому числі з російської імперії, далі – з радянського союзу, потім, відповідно, з росії та України.

На Близькому сході всіх переселенців з цієї частини Європи сприймали як таких, що мають схожі традиції, виглядають, одягаються однаково, говорять однією мовою (для багатьох ізраїльтян і сьогодні українська, чеська, польська і та ж російська звучать майже однаково). Врешті, це призвело до того, що вихідців з "імперії" та мешканців її "колоній" таврували як "русі/русія". Однак переселенці з України навіть не намагались цьому протистояти. Навпаки, не знаючи івриту (або бодай англійської), вони просто переходили у спілкуванні на… російську мову.

"Коли я приїхала до Ізраїлю у 2017-му, знайти тут україномовні спільноти, якісь заходи, книги – було фактично неможливо. Сотні вихідців з України, які вже проживали в Ізраїлі, наче розчинились", - розповіла УНІАН засновниця першої україномовної групи у Фейсбуці "Українці в Ізраїлі" Уляна Дрючкова.

Ця група дозволила об’єднатися україномовним сім’ям, і в 2021 році спільнота почала зустрічатися офлайн – проводити "Українські читання". Згодом подія переросла в "Українські Здибанки в Ізраїлі".

"Цікаво, що на перші зустрічі (вони були нечисельні, всього по кілька десятків людей) приходили російськомовні ізраїльтяни і засипали нас, організаторів, питаннями, типу: "Та кому це потрібно? Навіщо говорити українською?". Але наш волонтерський проєкт розвивався, - розповідає пані Уляна. – До нас почали приєднуватись змішані сім’ї, в яких і діти, й самі дорослі ледь розуміли українською кілька слів. Ми започаткували безкоштовний обмін україномовними книгами, продовжували будувати українськомовний простір, поширювати українські традиції та культуру".

Ентузіасти змінюють світ

З початком повномасштабної війни в Україні "Здибанки" неабияк розрослись – в Ізраїлі з'явився театр українською мовою, українське кіно, стендап та безліч інших цікавих заходів. За спостереженнями Уляни Дрючкової, до деяких вимушених переселенців, які доєднались до спільноти, лише поза Україною нарешті дійшло, що "українська мова, історія й традиції таки мають значення".

"І нарешті багато ізраїльтян почали розуміти, що різниця між росіянами й українцями існує – перестали вважати українців частиною так званої російської вулиці", - зазначає українка.

Але не можна не помічати й "ложку дьогтю": досі багато людей в Ізраїлі залишаються в російському просторі, вірять у "високу російську культуру" та "хороших руських". І, звісно, цьому сприяє те, що РФ вливає у просування своїх наративів купу грошей.

"Як на мене, наразі за кордоном дуже чіткий маркер "свій – чужий" - це мова. Коли я чую в Ізраїлі українську, одразу вітаюсь, часто питаю, чи можу якось допомогти, запрошую на "Здибанки". Коли чую російську – навпаки, тікаю подалі. Це на рівні інстинкту. Те саме відбувається з багатьма ізраїльтянами. Особливо з початком війни в Ізраїлі, коли росія вчергове стала на бік ворогів нашої країни", - розповіла Уляна Дрючкова.

Про зміни на користь України та українського, але вже у Польщі, розповідає й менеджерка з комунікацій Фундації "Незламна Україна" Марина Юсин. Якщо два роки тому деякі польські міста буквально перетворилися на російськомовні, то зараз, за її спостереженнями, ця тенденція змінюється.

"Подекуди російську мову від українців на вулицях польських міст все ще чути – і це саме українці, бо росіян в Польщі через закриття кордонів зовсім небагато (до того ж, самі росіяни у Європі зараз часто стидаються чи побоюються говорити російською, - УНІАН). Але у 2024 році її значно менше, ріж було у 2022-му. Прогрес очевидний", - зазначає вона.

На думку пані Марини, цьому сприяє, зокрема, відкриття у Польщі українських шкіл, які прийняли дітей-переселенців, і в яких українська "домінує й квітне": "На початку вчителі та учні радо переходили на російську на перервах чи у приватному спілкуванні. Діти слухали російські пісні, власні соцмережі, за звичкою, так само продовжували вести російською. Але згодом українські школи вкупі зі спільнотами батьків та бібліотеками стали осередками українськості".

Запит на "російське" зберігається

Втім, бувають і "цікаві" випадки. Як розповіла УНІАН Марина Юсин, в одній з українських шкіл на уроці англійської 8-класник не міг щось зрозуміти з матеріалу і почав перепитувати російською. Вчителька дотримувалася своєї лінії і пояснила все те саме простіше, але знову-таки англійською. Хлопчик знову не зрозумів та перепитав ще раз. Але, коли знову почув англійську, розсердився і почав вимагати, щоб на питання російською і відповідь звучала російською.

"Якимось чином ця історія дійшла до представників донора (наші школи мали донорське фінансування), і вчительку викликали на допит, мовляв, як це так, чому порушуються права дитини, - зазначає пані Марина. – Міжнародні донори хоч і допомагають українцям, але іноді поверхнево розбираються в контексті. Нам довелося дуже довго пояснювати, що ми не можемо спілкуватися російською в школі. Це і проти правил Кодексу школи, і проти якоїсь людської моралі. Примушувати українців спілкуватися російською — ось де порушення прав людини".

Врешті дійшли згоди, що у разі нерозуміння суті предмету, учневі варто ставити питання або українською, або державною – польською.

В цілому, за словами Марини Юсин, в Польщі все частіше спостерігається тенденція: батьки вибачаються за своїх російськомовних дітей і просять педагогів бути терплячими, поки дитина навчиться повноцінно послуговуватися українською мовою (адже багато дітей з південних чи східних областей України, на жаль, українською майже не володіють).

"Але до повного викорінення російської ще далеко. Досі отримуємо численні запити на вступ до школи, написані російською. В багатьох українських школах за кордоном (Франція, Швейцарія, Німеччина) навіть є запит від батьків на викладання російської як другої іноземної. Це здивування, якщо не сказати "шок"", - підкреслила вона.

Про таке саме здивування розповідає жителька Київщини Наталія Граб, яка з початку повномасштабного вторгнення разом з донькою опинилася на Аландських островах (це невеличка автономія у складі Фінляндії з офіційною шведською мовою спілкування, навчання та документообігу).

"На 30 тисяч населення Аландських островів (11 тисяч проживають у столиці автономії) українців небагато – близько 400 осіб, але це помітна кількість, і практично всі вони розмовляють російською. Так, тут немає українського середовища ні для дітей, ні для дорослих. Але, за бажання, ми самі його можемо створити! Нам навіть могли виділити кошти з міського бюджету, щоб діти з України могли вивчати українську мову. Але це сталося б, якби цього хотіли батьки. На жаль, свідомих батьків тут не дуже багато", - зазначила вона.

За словами пані Наталії, одна з вимушених переселенок – вчителька початкових класів – намагалася торік організувати по суботах заняття для українських малюків 6-10 років, проводила їх у будівлі Червоного Хреста, готувала якісь цікаві матеріали, але…

"Все зійшло нанівець. Спочатку на зустрічі ходило п’ять дітей, потім три, а потім жодного. Ніхто з батьків не водив. Хоча це безкоштовно, треба було лише бажання! Не хочеться узагальнювати, але й на проукраїнські акції приходить меншість. Інші вже намагаються зануритись у місцеве життя й планують тут залишатись", - резюмувала вона.

Там, де нас нема

Та якщо українці-емігранти в деяких країнах воліють "розчинитись" серед місцевих, то українці-туристи цілком можуть відстояти свою ідентичність, а не вічно "мімікрувати" в росіян.

"Запит на відпочинок без росіян – це не теперішня історія. Він з’явився давно. Тому турагенти постійно шукають, де росіян хоча б небагато (бо ніхто не може гарантувати, що їх зовсім не буде)", - розповіла УНІАН власниця туристичної агенції "Pina Colada" Ірина Заїка.

Так само, за її словами, не уникнути зустрічей з "сусідами" під час екскурсій. Адже далеко не всі українські туристи володіють англійською на тому рівні, щоб обирати англомовний супровід гіда.

"Тому більшість між англійською та російською обере, скоріше за все, російську. Або не обере нічого з того, що пропонує приймаюча компанія. Якщо ж буде запит на українську, то турагенти шукатимуть таких екскурсоводів навіть в індивідуальному порядку. Наприклад, в Європі такі гіди дуже активно стали заявляти про себе в туристичній спільноті", - зазначила вона.

За спостереженнями travel-експертів, українські туристи перетворюються на більш вимогливих. І навіть якщо самі ще не перейшли у спілкуванні на українську, на відпочинку воліють перебувати в такому оточенні, де частіше лунає українська, а не російська.

"Своєю чергою ми, як один з найбільших туроператорів, маємо свій вплив і намагаємось щось змінити там, де це можливо", - розповіла УНІАН керуючий директор Join UP! Ірина Мосулезна.

За її словами, просвітницьку діяльність щодо того, що Україна не є Росією, компанія розпочала давно: "Ми – український туроператор і ми – амбасадори Україні у світі. Ще до повномасштабного вторгнення Join UP! здійснив перехід на українську мову наших ресурсів – сайтів, каналів зв’язку. Але головна наша задача – просвітницька діяльність. Робота з нашими партнерами, яким ми пояснюємо, як багато років створювались стереотипи, що росіяни і українці – "братні народи". Але потрібен час, щоб вони осягнули, чому ми спілкувались російською мовою чи були не проти російських пісень… Вони звикли бачити нас російськомовними. І їм важко перевернути у голові, що ми інакші. Потрібен час, щоб це змінити".

Один з важливих і впливових інструментів для дерусифікації туризму від Join UP! – проєкт UA Vision, який компанія запустила у 2022 році. Як розповіла Ірина Мосулезна, він став відповіддю на запити українських туристів.

"І вони вже могли оцінити україномовних гідів, які зустрічають українців, наприклад, в Анталії. Когось це ще дивує, але поступово такі речи перетворюються на норму – українці частіше обирають українське. Вони вже могли оцінити україномовні телеканали в готелях. Наприклад, в Єгипті це вже запроваджено на законодавчому рівні – в місцевих готелях вже можна дивитися "2+2" чи "УНІАН ТБ". Ми прагнемо, щоб в готелях були україномовні адміністратори. Намагаємось достукатись до приймаючої сторони, щоб на флагштоках готелів були українські прапори – бо для наших туристів це важливо… Так, ми не можемо позбутися росіян у готелях, адже вони – велика частина бізнесу багатьох країн. Але ми можемо зробити так, щоб українець на відпочинку почував себе вільно, а не страждав від русифікованих курортів", - підкреслила експертка.

Вона переконана, що українці можуть змінити ставлення до себе у світі. Та для цього ватро самостійно робити маленькі, але важливі кроки.

"Наприклад, ми отримали зворотній зв’язок від туристів, що вони були в якісь екскурсійній групі і там були росіяни. На наш запит партнери відповіли, що у цій групі були… лише українці (які спілкувались виключно російською мовою, - УНІАН). Тобто, українець вимагає змін, але досі не завжди сам показує себе. Нас [іноземці] розрізняють по мові. Кожен з нас може це змінити", - каже Ірина Мосулезна.

Вона згадала про випадок, який стався на Шрі Ланці: "Наша група турагентів увечері почула російську пісню, не змовчали – а спокійно підійшли і попросили проявити до них повагу – ввімкнути замість російської якусь міжнародну музику. І їм пішли на зустріч, адже це норма – не є якоюсь проблемою змінити музику на міжнародну. Так може діяти кожен українець – не нападати, а роз’яснювати. І разом, такими малими кроками, ми змінимо ситуацію", - впевнена вона.

Насправді процес деколонізації мав розпочатися не після анексії Криму, а раніше. Та й за два роки повномасштабного вторгнення Росії міг би прискоритися сильніше. Але, нехай і малими кроками, силами окремих ентузіастів, за підтримки бізнесу, іноді на рівні державних проєктів, він не стоїть на місці. Здається, зараз більшість українців остаточно зрозуміли потребу знищення маркерів "руського міра" в Україні. Та все ще залишилось не лише перемогти у війні за право бути. А й пересилити самих себе, і припинити жити у якості жалюгідного уламка колишньої метрополії. Стати, врешті, собою.

Тетяна Урбанська, Влад Абрамов

УНІАН в Google News