Деокупація мізків і душ

Десять років тому, в лютому 2014-го, розпочалася збройна агресія РФ проти України – з захоплення Криму та частини Донбасу. Усі ці десять років Україна не полишає надії на повернення своїх територій та, головне, своїх людей.

Матеріал підготовлено в рамках кампанії "Мости єдності та стійкості: тимчасово окуповані, звільнені та прифронтові міста" на замовлення Smart Angel.

Днями, після відходу Сил оборони України з Авдіївки на Донеччині, радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко опублікував відео, на якому один з жителів вщент зруйнованого міста радіє приходу росіян.

"Відчуваю радість, свободу, нарешті ми вдома!", - каже чоловік.

За словами Андрющенка, це – "типовий представник "народу Донбасу"", який на початку січня брав гуманітарну допомогу від українських волонтерів, а в середині лютого вже готовий вітати росіян.

"Типовий портрет "ждуна". Людина з холодильником замість совісті та телевізором замість мізків", - зазначив Андрющенко.

Та насправді, за спостереженнями уродженця Авдіївки, поліцейського екіпажу "Білі янголи" Геннадія Юдіна (екіпаж наприкінці минулого року ніс службу в цій "гарячій точці"), далеко не всі місцеві залишалися в місті, бо чекали на росіян. 

За його словами, багато хто, навіть попри постійні обстріли, не наважувався виїхати, бо вважав, що "нікому не потрібен" в інших регіонах країни.

""Це наша земля", "тут поховані батьки"… - найпоширеніші аргументи", - згадує він.

Хоча "ждуни", звісно, теж є.

"Дехто каже, що місто зруйнувала Україна, а не Росія, що Україна обстрілює свої мирні міста… Вони чують це по радіо. Не українського – ловить сигнал з окупованого Донецька. Пропаганда працює", - каже він.

Ці слова підтверджує колишня кримчанка Лілія - частина її родини продовжує жити на окупованому півострові.

"З 2013 року я не бувала в Криму, проте навесні 2021-го була змушена – везла в Крим урну з прахом померлої сестри, щоб там поховати. І змушена була спілкуватися з родичами. Попри те, що вони від початку підтримували росіян і бігали на "референдум", в розмовах про можливу "гарячу" війну позиція чоловіків була така: "Росія нам нічого за ці роки не дала. Якщо буде війна (не важливо, з ким), ми на війну не підемо". Але буквально за рік масованої пропаганди їхня думка кардинально змінилася. Коли навесні 2022 року я з дітьми потрапила в окупацію, не було ні світла, ні газу, ні тиші – танки їздили по вулицях, як маршрутки, вночі лупашили так, що ні спокою, ні сну, родичі з Криму раділи російському вторгненню. Мама зателефонувала мені 24 лютого і сказала, що Росія все правильно робить: "Вас звільнять і все буде добре". А зять сказав, що за три дні нас переможуть і він на автівці зі своїми кримськими номерами приїде до нас жарити шашлики. До речі, пізніше він вже казав, що нас треба ще сильніше "загладити ракетами"", - згадує жінка.

Лілія впевнена, що пропаганда на окупованих територіях робить свою справу. За її спостереженнями, найбільше пропагандисти "промивають мізки" тим, хто від початку окупації був за Росію, та тим, хто займає вичікувальну позицію – не за Росію, але й не за Україну.

Зокрема на них діють різноманітні "страшилки", які розповсюджуються окупантами. Наприклад, про те, що після звільнення окупованих територій від росіян, ті, хто роками жив в окупації, начебто опиняться в тюрмі як колаборанти, або взагалі будуть вбиті.

"Ми боїмося, що коли увійде українська армія, нам не вижити", - доволі розповсюджена думка, насаджена Кремлем, але яка немає нічого спільного з реальністю.

Примус vs самостійне рішення

Дійсно, для виживання в окупації людям доводиться отримувати "громадянство РФ", працювати на підприємствах, зареєстрованих в Росії, ставити на облік транспортні засоби, змінювати водійське посвідчення, реєструвати нерухомість у відповідних реєстрах країни-окупанта і так далі. Проте не кожна з таких та схожих дій обов’язково передбачає кримінальну відповідальність.

"Наприклад, вчитель математики, хімії чи фізики, якщо вони викладають виключно свій предмет і не займаються пропагандою, не підпадають під статтю 111-1 Кримінального кодексу України про колабораційну діяльність. А вчитель історії - навпаки – адже впливає на свідомість учнів шляхом просування наративів вищого керівництва окупаційної влади, - пояснює адвокат адвокатського об’єднання "Актум" Віктор Бондаренко. – Також підпадає під кримінальну відповідальність діяльність директора й завуча, яка пов’язана з впровадженням стандартів освіти держави-агресора у закладах освіти… Так само – діяльність керівників підприємств будь-яких форм власності та інших посадових осіб (суб’єктів господарювання), яка відбувалася у взаємодії з державою-агресором, незаконними органами влади, створеними на тимчасово окупованій території, зокрема і окупаційною адміністрацією держави-агресора".

За словами юриста, переважна більшість громадян на тимчасово окупованих територіях - працівники медичної сфери, будівельної, автоперевезення, надання послуг (майстерні, салони краси і т.і.) - не підпадають під поняття "колабораційна діяльність" і не несуть кримінальної відповідальності за те, що були вимушені пристосовуватись до життя в умовах окупації.

Не несуть кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність за статтею 111-1 Кримінального кодексу України навіть ті, хто добровільно не обіймав посади в органах влади, правоохоронних органах, судах та військових формуваннях, створених на тимчасово окупованій території окупаційною владою.

Зовсім інша історія, коли на таку роботу мешканці тимчасово окупованих територій йдуть добровільно. Наприклад, як двоє кримчан, що опинилися в полоні ЗСУ в Запорізькій області в грудні 2023-го. За інформацією Служби безпеки України, обидва військових добровільно вступили до 1152-го мотострілецького полку 47-ї мотострілецької дивізії Південного військового округу збройних сил Росії восени 2022 року. Тепер їм загрожує довічне ув’язнення.

Найголовніше - діти

Україні доведеться пояснювати усі ці нюанси й різницю тим, хто десять-п’ять-два роки прожив в окупації. Але як наївно думати, що тотально все населення ТОТ – колаборанти, так і марно сподіватись, що вони прозріють після років отруєння російською пропагандою відразу після деокупації. Наразі багато з них можуть ненавидіти Україну (їхнє бачення реальності повністю сформоване російським телебаченням), але вони не поїдуть з Луганська, Донецька, Бердянська, Криму… І це саме ті люди, з якими доведеться вести діалог.

Представники громадськості, які борються проти знищення української ідентичності дітей на тимчасово окупованих територіях та опікуються темами освіти та реінтеграції, упевнені, що ключем до об’єднання всіх українців є робота з молоддю.

Як зазначила голова ЦГП "Альменда" Марія Суляліна під час медіамарафону "10 років російської агресії в Україні. Шлях до справедливості", організованого Коаліцією "Україна. П’ята ранку", російські військові та окупаційні адміністрації не оминають увагою не лише дорослих, а й дітей.

"Починаючи з перших класів, дітям нав’язують, що вони мають захищати "свою державу" - звичайно, мається на увазі РФ. Росія щодня займається пропагандою війни і служби у збройних силах: у школи (на окупованих територіях) запрошують російських військовослужбовців, які розповідають дітям про цілі "спецоперації" та стимулюють дітей долучатися до акцій підтримки військових РФ", - розповіла вона.

Ментальна деокупація

"Діти ходять в школи на окупованих територіях, і діти будуть ходити в школи після деокупації. Тож "ментальна деокупація" потребуватиме роботи з дітьми", - додає виконавчий директор освітньої фундації MRIYDIY, фіналіст світової премії Global Teacher Prize Ukraine 2023 Артур Пройдаков.

Він вважає, що вже зараз варто розробляти спеціальні освітні програми, які будуть в майбутньому реалізовуватись на деокупованих територіях Луганщини, Донеччини, в Криму, в частинах Запорізької, Херсонської, Харківської областей.

"Очевидно, що ці програми будуть відрізнятися від загальноукраїнських, адже десять років в окупації, та навіть два роки в окупації – даються взнаки. І, умовно, до реалізації Нової української школи на деокупованих територіях не готові ні педагоги, ні діти", - впевнений Артур Пройдаков.

Він виділяє три ключові моменти, які можуть допомогти швидшій та легшій реінтеграції. По-перше, на думку експерта, вже зараз потрібно розробляти певні методичні рекомендації, програми та підручники для територій, які наразі є ТОТ.

"Маємо зрозуміти, що українська мова, по суті, вивчатиметься як іноземна мова. Тому спочатку мають бути практичні основи володіння українською мовою, маємо робити акцент на лексику, читання і розуміння мови", - зазначає він.

При цьому, потрібно не просто "насаджувати" українську мову якимись радикальними рішеннями, а зацікавити дітей. Наприклад, через культуру – пісні того ж Монатіка, Калуша та інших, через красиві візуальні матеріали…

По-друге, вкрай важлива підготовка вчителів. Умовно, якщо Сили оборони України за два тижні заходять в Луганськ, хто буде готовий там працювати з педагогів?

За словами Артура Пройдакова, в Україні і без цього дефіцит педагогічних кадрів, тож варто вже зараз створювати такий собі список вчителів, які готові долучатися до роботи на деокупованих територіях в майбутньому. І ще один виклик – мотивувати людей. Тобто, потрібно готувати відповідні програми заохочення.

По-третє, потрібна гнучкість: адже зрозуміло, що після деокупації не всі школи будуть готові працювати одразу і офлайн.  

"Дітям на окупованих територіях весь час говорили, що вони росіяни. На Луганщині на російській пропаганді виросло ціле покоління", - зазначив на форумі "Луганщина – це Україна" місцевий журналіст Олександр Бєлокобильський.

Проте, на його думку, наслідки окупації в гуманітарній сфері потрібно буде долати, в тому числі, за допомогою тих українців, хто на час російського панування залишив окуповані території: "Хто, крім нас, зможе працювати зі свідомістю людей, які під тиском російської пропаганди жили на окупованих територіях десять років? Саме ми будемо повертатися й займатися ментальною деокупацією".

А для деокупації фізичної, слово – за Силами оборони України.

Тетяна Урбанська

УНІАН в Google News