Діти в окупації: чи вдасться повернути маленьких українців

Маленькі українці на окупованих територіях піддаються не меншій ідеологічній обробці, ніж дорослі. Ба більше, розселяючи їх по території Росії, Кремль воліє геть стерти українську ідентичність. Чи може Україна цьому запобігти?

Матеріал підготовлено в рамках кампанії "Мости єдності та стійкості: тимчасово окуповані, звільнені та прифронтові міста" на замовлення Smart Angel.

В Україні ні для кого не секрет, що Росія на окупованих територіях не дотримується ніяких міжнародних, чи хоча б якихось норм поводження з цивільним населенням. Ба більше, робить усе, щоб лишити людей будь-якої надії на повернення до України. Ретельній ідеологічній обробці, на жаль, піддаються й діти. Щоб перетворити маленьких українців на прихильників ідеї "я – русский", окупанти дотримуються традиційного для них принципу: "Всі засоби хороші".

Обіцянки "щасливого життя" в Росії

Коли росіяни почали захоплення Маріуполя, Іллі було дев’ять. Будинок, в якому хлопчик жив з мамою, розбомбили. Під час чергового обстрілу, коли родина намагалась перебратись до знайомих, обох було поранено: Іллю – в ногу, маму – в голову.

"Вони дійшли до друзів. Лягли на диван. І мама померла у нього в обіймах", - розповіла на прес-конференції "Головні виклики деокупованих територій: цивільні заручники, розслідування воєнних злочинів, знищене житло та інфраструктура" історію Іллі адвокаційна менеджерка кампанії Where Are Our People? громадської організації PR Army Христина Шкудор.

Але на цьому жахи не закінчились. Пораненого хлопчика забрали російські військові. А в лікарні окупованого Донецька почалась "обробка".

Як розповіла Христина Шкудор, під загрозою ампутації пораненої ноги, Іллі найперше розказали, що він має "говорити російською, бо він – росіянин". Пізніше пообіцяли, що він поїде жити до Росії, де на нього чекає усиновлення, і що там у нього буде "щасливе життя".

Хлопчику справді пощастило з тим, що російські пропагандисти, використовуючи його історію "порятунку" як неймовірний приклад "щасливого дитинства", зняли про нього сюжет, який намагались якомога більше розповсюдити на Заході. Врешті, дядько Іллі – брат загиблої мами, який проживає в Європі, цей сюжет побачив, а бабуся, що залишалась в Україні, взялася повертати хлопця.

"Вона подолала купу перешкод, багато країн, і врешті забрала дитину", - зазначила Христина Шкудор.

Ціль – знищення ідентичності

Про "ідеологічну обробку", яку росіяни на окупованих територіях намагаються здійснювати зокрема руками вчителів, УНІАН розповідав у матеріалах "Свої "не свої"" та "Деокупація мізків і душ". Як зазначає засновниця мережі освітніх проєктів "МрійДій" Лідія Білас, з дітьми на окупованих територіях дійсно працює потужна машина пропаганди, "метою якої є знищення української ідентичності, мілітаризація та русифікація".

"Русифікація відбувається не лише в мовному, а й ідеологічному та культурному контексті. З дітьми проводять виховні години в школі, змушують вчитись за підручниками, нафаршированими російською ідеологією, застосовують переміщення російських педагогів на окуповані території, знищують україномовні книги. Школярів вивозять відпочивати в дитячі табори, які є фабриками по промиванню мізків (згідно з дослідженням Центру гуманітарних досліджень Єльського університету, 78% таборів відпочинку використовують для політичного перевиховання українських дітей і нав’язування російської ідеології", - зазначає вона.

Крім того, для розмов з учнями залучають російських воєнних, які створюють позитивний образ російської армії. В дитячих садочках та школах дітей заохочують до перевдягання у костюми воєнної тематики, педагоги підкріплюють "новий образ" схваленням, захопленням та висловлюваннями пошани… 

"Натомість Україна змальовується як фашистська та неонацистська держава, а країни Заходу, як ворожий світ, що суперечить чистим традиційним цінностям Росії", - говорить Лідія Білас.

Протидіяти такій пропаганді важко навіть дорослому. А дітям, у яких критичне мислення ще не до кінця сформовано, зробити це ще складніше.

Засновниця мережі освітніх проєктів "МрійДій" нагадує про ще один проблемний момент: окрім пропаганди, підливає олії у вогонь і середовище. Адже на окуповані території півдня України переїжджають жити росіяни, які десятиріччями всотували пропагандистські наративи. Врешті, наразі вони самі перетворились на джерела поширення такої неправдивої, маніпулятивної інформації.

Втрачені діти?

Але невже через це нам варто вважати дітей на окупованих територіях назавжди втраченими? Лідія Білас впевнена, що ні. На її переконання, погодитись, що українські діти в окупації втрачені для України – це "найкраще, що ми можемо зробити для Росії". Натомість найкраще, що можна зробити для майбутнього України – "продовжувати боротись за українських дітей". Тим паче, ця боротьба триває вже понад десять років – відтоді, як Росія окупувала український Крим і загарбала частину Донбасу.

Який вклад в цій боротьбі можуть зробити освітяни? На думку Лідії Білас, потрібно використовувати три фактори протидії російському впливу.

По-перше, розвивати критичне мислення школярів та розуміння природи дезінформації. "Це робить наших дітей сильнішими, людянішими та вільнішими", - зазначає експертка.

По-друге, робити освітній процес новаторським, захоплюючим, цікавим та прогресивним. "В той час, коли пропаганда підсвічує лише один можливий варіант майбутнього – йти воювати проти українців, ми освітлюємо учням безліч варіантів їхнього майбутнього, опираючись на їх здібності та таланти", - підкреслює вона.

І, по-третє, сприяти інтеграції дітей з окупованих територій. "Освітяни не можуть впливати на евакуацію дітей, але ми можемо тепло їх приймати на підконтрольних територіях, усвідомлюючи, через що вони пройшли та проходять. Зустрівши захищеність, любов та підтримку, діти швидше почнуть рухатись далі, продовжуючи отримувати освіту", - каже Лідія Білас.

Голова правління "Українська мережа за права дитини", програмна директорка "СОС Дитячі містечка" Дар’я Касьянова працює з темою повернення українських дітей в умовах війни та їх інтеграції після окупації вже одинадцятий рік.

"І в 2014-му, і в 2017-му я бачила, як діти, молоді люди виїжджали з Донецької та Луганської областей. Як вони, де була така можливість, продовжували навчання в українських школах онлайн. Як після переїзду вони вступали у виші… І зараз, на третій рік повномасштабної війни, я бачу, як діти, які перебувають в окупації, там навчаються, як потім виїжджають… По тих випадках, з якими працює "Українська мережа за права дитини", ми бачимо, як діти з бажанням їдуть сюди. Як вони вмотивовані інтегруватися, навчатися і дали жити тут", - розповідає вона.

За словами експертки, є приклади як того, як ті, хто були дітьми в 2014-му році, зараз вже захищають свою країну, чи працюють в гуманітарних місіях. Так само ті, хто виїжджають зараз, попри роки навчання в окупації за російськими навчальними програмами, доволі швидко засвоюють все потрібне в українських школах та коледжах.  

"У нас є молоді люди по 17 років, які приїхали з окупованої частини Херсонщини та Запоріжжя. Ми допомагали їм наздогнати навчання, що вони пропустили. І зараз вони нормально навчаються в українських школах чи в українських коледжах, готуються вступати до вишів… Нещодавно ми повертали хлопця з окупованої Донецької області, і зараз він навчається на військового, хоче захищати країну", - каже Дар’я Касьянова.

Щоб повернути всіх дітей, Україна має виграти війну

Одне з найпроблемніших питань – це питання повернення маленьких українців в Україну як з окупованих територій, так і з території РФ. І спеціалісти "Українська мережа за права дитини", "СОС Дитячі містечка", а також окремі волонтери, дотичні до цієї теми, не беруться однозначно стверджувати, звідки забрати дитину легше. В кожній конкретній історії багато факторів, які можуть бути вирішальними. Це і документи, які має дитина (не завжди свідоцтво про народження, видане в "ДНР" чи "ЛНР", беруть до уваги навіть росіяни), і наявність батьків та де вони перебувають, або ж потреба знайти повнолітнього законного представника тощо.

Адвокаційна менеджерка кампанії Where Are Our People? громадської організації PR Army Христина Шкудор підкреслює, що унікальна формула, щоб усі українські діти повернулися, лише одна – Україна має виграти війну.

"Дуже важко знайти дитину з повністю новими російськими документами на території РФ і довести, що це – саме українська дитина. Після перемоги буде доступ до всіх матеріалів всередині Російської Федерації, і ми зможемо дізнатися, де ці діти, як їх перейменували… А що робити зараз? Потрібні рішення міжнародних судів. Так, Росія їх виконувати не буде, але це додатковий тиск. Нам конче потрібна підтримка західних партнерів та міжнародних організацій, щоб тиснути на Росію політично. На території РФ є дві великі і впливові – ООН та Червоний Хрест. Вони зараз, скажімо так, не надто хочуть брати на себе відповідальність, шукати й вивозити українських дітей, намагаються абстрагуватись від цієї проблеми. Але ми маємо наполягати", - зазначає вона.

Виконавча директорка "Центру громадянських свобод" Олександра Романцова погоджується, що тиск, наприклад, з боку Міжнародного кримінального суду, може мати ефект.

"Приміром, Україна може детально з’ясувати, хто в російських управліннях освіти, наприклад, директори шкіл, займаються зросійщенням дітей з України, і видавати їх поіменно в санкційні списки. Це має дуже важливий охолоджуючий ефект в цих технологіях. Адже, коли людина сама відповідає за злочин – це не те саме, що вона розраховує, що колись Путін відповість за всю Росію", - каже експертка.

Вона також додає, що Україна може напряму звертатись навіть до тих російських сімей, тих опікунів, які взяли до себе маленьких українців: "З ними треба вести комунікацію, мовляв, "не беріть участі у злочині". Адже допомогти дитині зберегтися в такому собі ворожому середовищі – це хороша справа. А от брати участь в тому, щоб її "перепрошивати", маніпулювати свідомістю - це погана справа і це злочин".

Тетяна Урбанська

УНІАН в Google News