Допомагав переселенцям з Маріуполя – якраз у березні звідти до Бердянська прибуло багато людей / фото Медіацентру Україна – Одеса

Колишній військовополонений Дмитро Рашкевич: Мене катували шість годин – душили, били кийками, пропускали через тіло електричний струм

08:00, 20.11.2022
17 хв. Інтерв'ю

25-річний військовослужбовець Дмитро Рашкевич в інтерв’ю УНІАН розповів, як потрапив у полон до окупантів та пробув у ньому півроку, про катування, карцер та інсценований розстріл у бердянській колонії, а також поділився планами щодо одруження та повернення на службу.

Дмитре, розкажіть, будь ласка, де ви перебували, коли почалося повномасштабне вторгнення?

Перебуваючи на службі за контрактом у складі 808-го понтонно-мостового полку інженерних військ ЗСУ, був на завданні поблизу Маріуполя. Це був захист узбережжя Азовського моря – у разі нападу, ми повинні були зробити інженерні загородження. Тобто замінувати узбережжя, щоб не дати ворожому десанту вийти на сушу.

Завдання виконали успішно, але, коли закінчили, зв’язку вже не було. Потім з’ясувалось, що ми опинились у глибокому тилу ворога, поблизу Бердянська. Це сталося, коли ворог напав зі сторони Херсона, точніше – з Кримського перешийку, а з іншого боку почав заходити до Маріуполя. Всі шосе окупанти вже перекрили…

Відео дня

Тоді було ухвалене рішення: з нашої "точки" евакуюватися. Ми вийшли в Приморськ (невелике курортне місто в Запорізької області, – УНІАН), де командири наказали нам переодягнутися в цивільне та розосередитися по місту. Так ми прожили тиждень. Всі знайшли собі заняття. Наприклад, допомагали місцевому населенню – роздали людям, які ховалися в школах та підвалах, матраци, ліжка, намети, буржуйки. Тобто, майно, яке ми забрали з собою при відході з точки дислокації.

Деякі хлопці орендували в Приморську житло, але це маленьке місто, там одразу привертаєш до себе увагу… Тому я пішки пішов до Бердянська, де пробув два місяці.

Чим займались у цей час?

У Бердянську мене зв’язали з фахівцями Сил спеціальних операцій із Запоріжжя. Мета була – переправити в безпечне місце якомога більше наших хлопців, які "застрягли" на окупованій території. Зокрема потрібно було їх "приймати" з Приморська, розміщувати, а потім направляти в місця, підконтрольні Україні... Ще фотографував поліцейських, які перейшли на інший бік, тобто фіксував зрадників, їхнє місце перебування та відправляв, куди слід...

Допомагав переселенцям з Маріуполя – якраз у березні звідти до Бердянська прибуло багато людей. Плануючи свій виїзд, багато з ними спілкувався, бо збирався їхати разом зі своїми хлопцями як біженець, під виглядом студента.

Потім на мене почалося полювання, але завдяки спеціалістам, з якими я співпрацював, у мене було багато адрес, де я міг переховуватися та продовжувати свою діяльність.

Як ви потрапили у полон?

Хотів витягти якомога більше своїх хлопців і сам евакуюватись, але через деякий час. Тобто був певний план, нам передали б відповідні документи тощо. На жаль, двоє – Сергій Шатковський та Микола Швець – зовсім молоді, яких першими готував до відходу, виявилися найбільш нетерплячими. Вони не хотіли чекати. Казали, в Приморську багато окупантів, дуже небезпечно… Я підготував їх як міг до виходу через "зелений коридор"… Ми були на постійному зв'язку, але раптово він обірвався. Зрозумів: їх схопили, можливо, здали поліцейські. Застосувавши тортури, їх примусили мені зателефонувати.

Чесно кажучи, розумів: щось не те, але вони дуже просили допомогти дістатись до Бердянська. На всіх дорогах були блокпости, а я знав більш менш безпечний маршрут… Призначив їм місце зустрічі. Але, коли туди вийшов, мене одразу оточили невідомі: знерухомили, на обличчя натягли маску, через яку я нічого не бачив. Відвезли, як з’ясувалось згодом, у міську поліцейську дільницю, де почались катування.

Що саме робили окупанти?

Мене зв’язали: ноги – будівельною скруткою до ніжок металевого стільчика, руки позаду в кайданках. На голову надягли пакет, душили, били гумовими кийками… В основному застосовували електричний струм. Я тричі втрачав свідомість. Коли приходив до тями, виявлялось, що в мене то вибитий зуб, то зламаний ніс...

Якось так вийшло, що я розпочав з ними діалог, зокрема, запитав: "Чого ви тут? Навіщо прийшли на нашу землю?". У відповідь вони несли нісенітницю, але найбільше мені запам’яталась історія, яку вони всі повторюють. Мовляв, майже у кожного з них якийсь родич – чи брат, чи сват, чи батько, або товариш чи сусід – приїхав з українського полону чи з зони бойових дій без статевих органів. Навіть дійшов висновку: ну, якщо це правда, то в Росії кожен другий – кастрат... Тобто весь час у полоні слухав, як "українці каструють" російських військових.

Цікаво, що всі ці розповіді під кальку, тобто зрозуміло, що вони вигадані. Це наразі смішно, але тоді… В першу добу тортур після такої розповіді вони стягнули з мене штани… Зізнаюсь, усередині все похололо: від слів до справи недовго, як ви розумієте... Відчув, як вони щось прив’язують до моїх статевих органів. Подумав, що це стяжка, щоб я не стік кров’ю. Як же я зрадів, коли зрозумів, що вони знов застосували струм (посміхається).

Як довго тривали катування?

В першу добу – шість годин... Зізнаюсь, було дуже страшно. Вони намагалися вивідати у мене інформацію про місцеперебування мого зв’язкового, бо гадали, що в Бердянську є якийсь пункт розміщення Сил спеціальних операцій. Думали, що я спілкуюсь з ними напряму. Випитували мапи мінування, кількість зброї, бункери, чи є сховища зі зброєю, прізвища місцевих, які нам допомагали.

Першу добу я тримався. Нічого не казав, хоча розумів: вони схопили моїх побратимів, що десь за стіною кричить хтось із моїх друзів. Але все ж таки дотримувався своєї версії – я студент та не маю уявлення, що відбувається.

На другий день мене катували десь дві години. Показали мій розблокований телефон. Він був взагалі-то "чистий", але в додатку "Телеграм" є тека, яка фіксує всю інформацію… Звідти вони "дістали" моє фото в військовій формі та інше. Телефон став останньою краплею. Моя "студентська версія" посипалась. Я зламався, назвав своє ім’я, сказав, що я – військовослужбовець... Потім мене допитали, так би мовити, нормально, під протокол. Вже майже без побоїв та образ. Тоді вперше мені розв’язали очі.

Знаєте, хто саме вас катував?

Думаю, що спочатку зі мною спілкувалася якась їхня оперативна група, потім – вже спеціалісти ФСБ. Вони всі ховали свої обличчя. Розмовляли російською, але, скажімо так, на кавказький штиб. При цьому склалося враження, що вони "перекручували", маскували свою мову навмисно. Навіщо? Не знаю. Може, бояться, що в майбутньому їх впізнають по голосу.

Потім мене транспортували в колонію №77 міста Бердянськ, там в карцері я провів 4,5 місяці.

Понад чотири місяці в карцері?

Всі приміщення, в яких ми перебували, це карцер, так звана яма. Там мене і протримали усі 4,5 місяці. В інших приміщеннях – бараках – живуть засуджені. Деяких з них доправляли за якусь провину до нас – під зеків звільнили одну камеру в карцері, інші займали ми – захоплені окупантами українські військові, цивільні – бізнесмени, волонтери, посадовці, священник, соціальні працівники.

За весь цей час я жодного разу не бачив денного світла. Умови були жахливі. У камері, яка розрахована на трьох осіб, ми сиділи спочатку шестеро, потім семеро, потім нас було восьмеро. В цьому малесенькому просторі страшний туалет, зовсім немає води. Іноді, коли хтось з охоронців проходив повз, ми просили набрати нам воду в пластикові пляшки. Якось, у нас в камері забився туалет – то було щось...

В душ вас хоча б іноді виводили?

Перший раз помився аж через два місяці після того, як потрапив до колонії. Потім десь протягом місяця водили у душ раз на тиждень. Потім знову півтора місяця без доступу до води.

У квітні, коли мене схопили, був одягнений в шорти та лонгслів. Так в цьому і проходив весь час. Як ви розумієте, змінного одягу не було… 

З їжі – каша тричі на день. Сильно схуднув. До полону важив понад 70 кг. Коли став на ваги у реабілітаційному центрі, було 63 кг.

Яке було ставлення до полонених саме в бердянській колонії?

Українські охоронці, які там працювали, не мали до нас жодного відношення. Вони займалися виключно засудженими, до нас не підходили, бо росіяни їм заборонили. Ті, хто займався полоненими, нас боялися. Намагалися з нами не розмовляти, навіть не заглядати. Ми могли не бачити нікого до трьох діб. А коли хтось приходив, це було дуже швидко, з переляканими очима. Знов повторювались "жахи" про відрізані статеві органи, бандерівців, якісь живі бутерброди (сміється).

В колонії полонених катували?

Іноді до мене в камеру підселяли новоприбулих. Вони були в жахливому стані. Нічого не міг бачити, бо був за залізними дверима, але багато чув. Чув крики військовослужбовиці, яку ґвалтували три доби. Потім її вже не було чути. Не знаю її імені та що з нею далі сталося. Ніколи її не бачив, але сподіваюсь, що з нею наразі все добре, наскільки можливо після того кошмару.

Там вперше у житті побачив людину з вм’ятиною в лобі. Було враження, ніби йому в голову вломили миску… Цього чоловіка похилого віку ще довго катували.

Знаєте, хто він і що від нього хотіли?

Коли мене привезли, він вже був у камері, весь змучений. Як виявилось, це, так би мовити, головний мисливець Бердянського району. Вони хотіли дізнатися якісь таємні стежки, про якісь склади – всяку нісенітницю йому ліпили. Били цього 73-річного мисливця дуже сильно троє катів. Навіть росгвардійці, побачивши, в якому він стані, заборонили цим виродкам до нього наближатися.

А хто саме бив того чоловіка?

Це не співробітники колонії, а якісь "штатні кати" росіян. Можливо, працівники ФСБ. Було видно, що з росгвардійцями вони не дуже товаришують. Я запам’ятав їх. Одного з них можу впізнати навіть без маски. Гадаю, коли доля нас з ним зіштовхне, він відчує все. А якщо ми не зустрінемось, то відчує від когось з моїх побратимів.

Найжахливіші з них – це буряти. Хочу, щоб мене правильно зрозуміли, я нічого не маю проти цієї національності, але ті люди, які приїхали воювати в нашу країну з Бурятії – тварини. Коли зустріну на полі бою, не буди щадити.  

Чому у вас до них таке ставлення?

Якщо у ваш дім приходять військові-буряти, то все, що сподобалося, вкрадуть, решту – зламають. Вони поводять себе, як сарана, залишають після себе все розгромленим та випаленим.

Можете пригадати найстрашніший день за весь час у полоні?

Одного разу нас вивели з камер, на голови наділи мішки та по одному заводили в якесь приміщення. Звідти було чути постріли і я відчував, що людей біля мене стає все менше. Шкода, що не стояв в цій "черзі" першим, щоб одразу зрозуміти – розстріл інсценований. Однак я був передостанній. Коли мене завели в ту кімнату, мені під ноги кинули вибухову петарду…

Я вже перестав думати про себе. Думки були лише про матусю, двох молодших братів. Як вони будуть без мене: одному – 13 років, іншому – 17… Думав про свою наречену Діану, яка чекає на мене…

Потім нас ще двічі виводили на такі екзекуції, але ефекту вони вже не мали.

Нас відправили не на обмін, а відвезли в Севастополь / фото Медіацентру Україна – Одеса

Коли дізналися, що свобода вже близько?   

У вересні нас, чотирнадцять військових, вивели з камер, зв’язали руки, зав’язали очі та сказали, що ми їдемо на обмін. Нас кинули у вантажівку "КАМАЗ" – загнали в кінець кузова, прямо на пластикові бочки з пальним. Про вміст ємностей здогадався по запаху та зрозумів: їдемо не на обмін. Притулився поближче до бочок з пальним і думав: "Якщо це все, то так щоб скоріше...". Дійсно, нас відправили не на обмін, а відвезли в Севастополь.

Розмістили насна військовій базі. Там до нас ставились значно краще, ніж у Бердянську. У будь-якому разі, як військові до військовополонених, а не як кати. Нас більш менш привели до тями. Нарешті вдалося переодягнутися – мені дали джинси, правда, вони виявилися жіночими (сміється). Добре годували, дали можливість спілкуватись один з одним.

Це мало велике значення для нас, бо страшні 4,5 місяці у Бердянську пройшли у повній ізоляції від зовнішнього світу. Уявіть: крики людей, яких катують, постійне очікування, що зараз прийдуть по тебе, та водночас інформаційний вакуум навколо. Тобто я не знав, що з Україною, з моїми близькими… Нам розповідали: "Все! Одесу вже взяли, Київ – теж...". Нібито не окуповано тільки захід країни. Які думки можна мати в таких умовах?!

Але в Севастополі вже був доступ до ЗМІ, працював телевізор. Транслювалося лише все російське, однак, аналізуючи, можна було, хоча б приблизно, зрозуміти реальний стан речей.

Там з нами працювала місцева військова поліція – вони робили якісь протоколи, наполягали на заповненні анкет, які читати не давали. Фізично не примушували. Ні. Але давили психологічно, мовляв, якщо відмовитесь, на обмін не потрапите. Випадково знайшов одну таку зіпсовану анкету, з якою випливало: нібито українські полонені – свідки "геноциду донецького та луганського народів". Тобто нібито ми стали свідками якихось злочинів українських військових. Не знаю, для чого це… Може, росіяни намагаються "прикритись" на майбутнє, коли справа про їхні злодіяння дійде до міжнародного трибуналу. 

На базі у Севастополі були ще й інші українські військові, які потрапили в полон?

Так, достатньо. Пам’ятаю, як через три доби після нашого прибуття до Севастополя забрали 53 наших хлопців та кудись повезли. Ми були впевнені, що на обмін. Річ у тім, що саме в ці дні там по ТБ показали, як 53 росіянина повернулися до РФ в рамках обміну. Ми дуже раділи, думали: скоро теж поїдемо додому… Але через чотири дні з тих 53-х наших до Севастополя повернули шістьох.

Вони були в кошмарному стані. Зі зламаними руками, ногами, в одного хлопця був зламаний таз. Він не міг ходити в туалет, нічого не міг... З’ясувалось, їх повезли в колонію до Таганрогу (місто у Ростовській області РФ, – УНІАН). Вони розказали, як їх там "приймали": спецпризначенці-охоронці стали у шеренгу, полонені йдуть перед ними, а ті їх нещадно лупцюють. Саме так хлопці й отримали травми…

Їх привезли зв’язаними, із зав'язаними очима, викинули з вантажівки. Поки вели, їх страшенно побили. У колонії брали відбитки пальців, зразки ДНК, посадили до камер. Потім вони чули, як інших українців кудись виводили групами. Більше цих людей там не бачили...

Як вважаєте, навіщо полонених привезли у Севастополь, потім вивезли до Таганрогу, а потім повернули?

Розповідали, що це відбувається постійно: когось кудись відвозять, когось привозять. Навіщо – не знаю. Саме під таким враженням – в очікуванні "чогось" – пробув в Севастополі місяць.

Потім за нами знов приїхав "КАМАЗ", знов зв’язали та заштовхали на пластикові бочки з пальним. Їхали багато годин. Потім зупинились…

Чесно кажучи, не вірив в обмін до останнього. Аж поки не побачив українського делегата, який йшов через міст. З ним було декілька наших військових. Це відчуття словами не передати. Наче мене взяли, все витрусили з тіла, а потім відпустили… Адже перед виїздом з Криму думав, що везуть до Таганрогу.

Шестеро полонених, яких повернули до Севастополя, були з вами?

Ні. Вони на обмін тоді не пішли – залишись у Криму.

Щось відомо про долю двох хлопців, які залишились у Приморську та потрапили в полон?

У Севастополі бачив старі списки [полонених], у яких значився Сергій Шатковський. Також бачив на базі його светр. Це, умовно кажучи, всі його сліди, які мені трапились… Говорив із хлопцями, які там довше перебували, вони сказали, що полонених з тих списків вивезли за три дні до того, як приїхали ми. Слідів Миколи Швеця жодних не знаходив.

Як вам вдалося протриматися стільки часу в жахливих умовах? Як почуваєтесь зараз? 

Щодо здоров'я, як вже казав, у мене зламаний ніс та вибитий зуб. Досі не можу нічого носити на зап'ястках, навіть наручний годинник. Але це, звичайно, дрібниці. Набагато гірше психологічно. Зі мною щось таке сталося, чого не можу пояснити. Ось, про все, що відбувалося до полону, можу розповісти буквально по кадрах, після того – якийсь вакуум.

Переломний момент стався після так званого розстрілу. Тоді просто перестав боятися. Перестав, бо в думках вже помер, але виявилось, що живу далі. Тобто це стало своєрідним щепленням від страху перед смертю. Після цього думав лише про свою кохану Діану, про сім’ю… Про те, що будуть відчувати мої близькі, якщо мене не стане. Я був не готовий до того, щоб вони це пережили. До речі, одна бабуся мене не дочекалась – померла. 

Дмитро з нареченою Діаною / фото Лариси Козової

Які у вас плани на майбутнє?

Дуже хочу повернутись на службу. Та є велике бажання перекваліфікуватися. Я – командир понтонно-мостового відділу, але хочу робити щось, що вийде в мене краще та, на мою думку, буде кориснішим. Душа лежить до аеророзвідки.

Коли плануєте одружитися з Діаною?

Зробив Діані пропозицію у вересні 2021 року. Весілля планували цього літа. Але провів його не з коханою, а у карцері бердянської колонії... Зараз не загадуємо – зіграємо весілля після перемоги.

завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся