Президент Української федерації карате Сергій Левчук: Українські чиновники демонструють совковість на межі знущання, заохочуючи українських спортсменів вітальними телеграмами замість гідної винагороди

Президент Української федерації карате Сергій Левчук в інтерв’ю УНІАН розповів про результати українських спортсменів на Європейських іграх та свої враження від цих змагань, як вони можуть вплинути на виступи українців на Олімпійських іграх у Токіо, та зауважив, чому наші спортсмени йдуть виступати за інші країни.

Українські спортсмени надзвичайно успішно виступили на ІІ Європейських іграх, які нещодавно закінчилися в Мінську. Збірна України здобула 51 медаль (16 золотих, 17 срібних, 18 бронзових) і посіла третє місце у загальнокомандному заліку серед 50 країн-учасниць.

Вагомий внесок в український успіх зробили представники карате. На їх рахунку п’ять нагород – 2 золоті, 1 срібна та 2 бронзові. Чемпіонами стали Аніта Серьогіна (-61 кг) і Станіслав Горуна (-75 кг), віце-чемпіонкою – Анжеліка Терлюга (-55 кг), бронзу здобули Галина Мельник (-68 кг) і Валерій Чоботар (-68 кг). Це також серйозна заявка на участь в олімпійському турнірі в Токіо-2020, де в програмі вперше в історії буде карате.

Президент Української федерації карате Сергій Левчук в інтерв’ю УНІАН поділився своїми враженнями від Європейських ігор та думками щодо розвитку спорту в Україні.

Чи розраховували ви на такий успішний виступ українських каратистів у Мінську? Це приємний сюрприз чи виправдані очікування?

Безумовно, це великий успіх. Європейські ігри є другим за значенням спортивним турніром після Олімпійських ігор. Для нас особливу вагу мав той момент, що змагання у Мінську проводилися у тому ж форматі, в якому проходитиме олімпійський турнір у Токіо.

На Ігри від України відібралися шість спортсменів, які входять до пулу Tokyo Team – групи, яка має реальні шанси здобути олімпійські ліцензії. Вони готуються в особливих умовах та змагаються за особливим графіком. Чудово, що п’ятеро з шести здобули медалі в Мінську. Хоча навряд чи можна назвати таке досягнення чудом: адже всі вони входять до топ-десяток світового рейтингу у свої категоріях, а дехто – на найвищих позиціях. Всі мають великий змагальний досвід та медалі численних турнірів вищого рівня.

Тому я вважаю, що це був не щасливий ексцес, а закономірний результат системної технологічної роботи нашої Федерації, синергії таланту спортсменів та фаховості тренерів.

Стас Горуна на Європейських іграх здолав п’ятикратного чемпіона світу Рафаеля Агаєва

Але, звичайно, кожний турнір є непередбаченим, медалі не гарантовані нікому – навіть найбільшим фаворитам. Тож я щиро радий такому чудовому та приємному результату. Нагадаю, що на попередніх Європейських іграх 2015 року в Баку виступали троє українських каратистів, які залишилися без нагород. Як бачите – прогрес вражаючий.

А емоції, які я відчув, коли як член Виконкому Всесвітньої федерації карате, нагороджував золотою медаллю нашу чемпіонку в куміте -61кг Аніту Серьогіну, неможливо ні з чим порівняти та ніколи забути. Як і блискучу перемогу в фіналі -75 кг нашого капітана Стаса Горуни, коли він буквально декласував п’ятикратного чемпіона світу Рафаеля Агаєва з Азербайджану.

Ще кілька років тому українські каратисти були боязкими дебютантами на великих міжнародних стартах. Про медалі тільки мріяли. Сьогодні нас добре знають, поважають, рахуються з нами. І це свідчить, що ми йдемо вірним шляхом.                 

Ваші враження від Ігор суцільно позитивні?

На жаль, певні моменти дещо зіпсували мою ейфорію. По-перше, дивлячись на спортивні споруди, локації змагань у Мінську, мені було дуже прикро від того, що у нас в Україні такого нема і близько. Це системна проблема державного рівня, яка не вирішується вже десятиріччями.

Дуже неприємно і гірко було спостерігати за успіхами українських спортсменів, які змагалися в Мінську за інші держави. Скажімо, за борчинею Марією Стадник, львів’янкою, яка з 2008 року виступає за Азербайджан. Вона, нагадаю, у фіналі перемогла українку Оксану Лівач. Ще більш прикрий приклад: нашу Галину Мельник до фіналу не пропустила одеситка Ірина Зарецька, яка з 2014 року виступає за той же Азербайджан. І таких екс-українців на Іграх було чимало. Власне, через певні обставини ми маємо класних спортсменів, які фактично живуть і тренуються в Україні, а здобувають медалі для інших країн та співають на п’єдесталах чужі гімни.

Однією з таких обставин, яка також попсувала моє задоволення в Мінську, є надто слабка підтримка та мотивація для топових спортсменів з боку української держави. Якщо призові для переможців у карате з деяких країн сягали до 50 тисяч євро, то наші чемпіони та призери отримають грошові премії на рівні регулярних чемпіонатів Європи: 50 тисяч гривень за перше місце, 40 тисяч – за друге місце, 25 – за третє. Треба пояснювати різницю між 50 тисячами євро та 50 тисячами гривень? І наше спортивне середовище здивоване: як чиновникам від спорту можна було не визнати різницю у рівні змагань між чемпіонатами Європи та Європейськими іграми та не передбачити відповідні та гідні призові.

Українські спортсмени, зауважив Левчук, здобувають медалі не завдяки, а всупереч системі

Та якби ж тільки це. А як розцінювати те, що нашим спортсменам після Мінську надійшли вітальні телеграми за підписом голови Комітету Верховної Ради з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму Артура Палатного? Це ж совковість на межі знущання – замість цінних паперів заохочувати чемпіонів телеграмами. Ще й під час розмов про діджиталізацію держави? А потім ми втрачаємо перспективних спортсменів, а в наших ЗМІ точаться дискусії: чи вони недостатньо патріотичні, чи таки мають єдине життя й право прожити його найкращим чином.

Втім, ми маємо на Європейських іграх високе третє місце. То, може, система українського спорту таки працює? А ви, до речі, неодноразово висловлювали скептичні прогнози щодо майбутнього виступу українців на Олімпіаді-2020 в Токіо. Чи змінилася ваша думка після Мінську?

Чесно кажучи, не перестаю дивуватися тому, як щедра українська земля продовжує народжувати спортивні таланти. Та тому, як наші тренери-ентузіасти спромагаються вирощувати з тих талантів майстрів світового рівня.

Проте, це ж не завдяки, а всупереч системі. Застарілій, пострадянській, забюрократизованій та корупційній. Системі, де все залежить від державних чиновників, які керують спортом, попри його міжнародно визнану автономію.

Хочу підкреслити, що наша спортивна система не залежить від персоналій та прізвищ тих чи інших окремих керівників. Будь-хто, потрапивши до неї, вимушений грати за її порочними правилами. Цю систему треба ламати докорінно. Іншого шляху немає. Основними принципами реформування спорту мають бути: автономія федерацій, перехід на клубну систему надання цільових субсидій на оплату секцій батькам, чиї діти займаються спортом. Крапка! Але, на жаль, при кожній зміні влади спорт залишається тим малоцінним додатком, який політичні сили розмінюють на здачу.

Дуже гірко бачити, як країни наших суперників вкладають великі ресурси в підготовку та мотивацію спортсменів, та ще й купують перспективних та класних майстрів. А ми не можемо утримати навіть тих, кого маємо, заохочуючи їх телеграмами замість гідних винагород.

Тож я щиро радітиму, якщо в Токіо українці виграють як можна більше медалей. Але, за відсутності зміни підходу до розвитку спорту в Україні, ми незабаром дійдемо до дуже сумних результатів.

Михайло Власенко             

УНІАН в Google News