З 2002 року мандрівник з Чернігова Олександр Волощук здійснив 16 тривалих подорожей / Фото Олександр Волощук

Чернігівський мандрівник про велику подорож до Латинської Америки: «У Парагваї в українців вийшло побудувати країну, про яку мріяли їхні предки»

13:03, 07.01.2019
13 хв. Туризм

Для чернігівського письменника і журналіста Олександра Волощука тривалі подорожі давно стали стилем життя. З 2002 року він здійснив 16 тривалих подорожей, більшість з яких автостопом, і написав вісім книг. Під час мандрівок Волощук завжди вивчає життя українців у різних куточках світу. Не стала винятком і остання мандрівка: упродовж 9 місяців він подолав 23 тисяч кілометрів і відвідав шість країн Південної Америки. У грудні мандрівник повернувся додому і розповів УНІАН про свою подорож детальніше.

Як виникла ідея подорожі до Південної Америки?

У моїх планах подорожі до Південної Америки не було – це ж не Європа, де до будь-якої країни можна доїхати автостопом. Тут потрібен переліт, а він не з дешевих. Однак торік я дізнався, що у Буенос-Айресі (столиця Аргентини) у 2018 році буде організовано «Дім для всіх». Це проект для мандрівників, який придумав росіянин Антон Кротов (людина, яка створила справжню науку з вільних мандрівок). Ідея «Дому для всіх» полягає у тому, що організатор орендує велику квартиру чи будинок і дозволяє безкоштовно зупинятися там мандрівникам із різних країн (звичайно, можна залишити пожертви).

Читайте такожПерший українець, який відвідав усі країни світу: безстрашні мандрівники довго не живуть

Відео дня

У «Домі для всіх» діють суворі правила – заборонені алкоголь, паління, наркотики, і… розмови на політичні теми, що можуть посварити людей. Хтось у «Домі для всіх» зупиняється на одну ніч, а хтось живе увесь час його проведення. Це простір однодумців, і люди з повагою ставляться один до одного. Я провів у «Домі для всіх» два місяці, за цей час його відвідали близько 70 мандрівників, в одну ніч на ночівлю залишилися 17 людей. Це був рекорд. Увесь цей час я мандрував навколо Буенос-Айресу, дивився архітектурні пам’ятки міста, тільки на тиждень залишав «Дім для всіх», щоб пройтися частково 37-ю паралеллю, як герої відомого роману Жуль Верна «Діти капітана Гранта».

"Дім для всіх" у Буенос-Айресі, Аргентина / Фото Олександр Волощук

Тож проведення «Дому для всіх» у столиці Аргентини стало приводом для моєї подорожі. Я став шукати можливості та все склалося! Наприкінці лютого я вирушив у свою подорож, що тривала дев’ять місяців.

Наскільки чітко був спланований маршрут вашої подорожі? Чи повністю його дотримувалися або навпаки довелося щось змінювати вже на місці?

Свої маршрути, зважаючи на значний досвід, складаю самостійно. Послугами турагентств ніколи не користувався. Та й у кожного мандрівника завжди має бути «план Б». Цього разу я спочатку планував із Буенос-Айресу рухатися на Вогняну Землю, далі пройти все Чилі, потім транзитом перетнути Перу і Болівію, відвідати Парагвай, а у фіналі знову повернутися до Аргентини. Однак у березні – на початку квітня у районі Вогняної Землі було б занадто холодно. Тож мій маршрут пішов не за годинниковою стрілкою, а у протилежний бік. Сніг я ніде не застав, особливих холодів теж. Побував у шести країнах Південної Америки – це Аргентина, Бразилія, Перу, Чилі, Болівія та Парагвай. І після Вогняної Землі я повернувся до Буенос-Айресу. Враховуючи переліт, за увесь час я подолав близько 23 тис. км, у тому числі більше 1100 км пройшов пішки.

Загалом, увесь час подорожі з Чернігова до Буенос-Айресу зайняв 30 годин. Цього разу, зважаючи на переліт, не було особливого відчуття відстані, відчувалася лише зміна клімату: у нас ще була зима, а там – одразу літо з евкаліптами у міських краєвидах і значною кількістю папуг (які там вільно проживають, ніби горобці у нас).

Фото Олександр Волощук

Якою мовою спілкувалися? Чи вдалося вивчити іспанську?

Готуючись до подорожі, вивчати іспанську розпочав ще у Чернігові. Прослуховував аудіо-курси, розуміючи, що місцеві жителі можуть не знати англійської і доведеться спілкуватися іспанською. Однак у «Домі для всіх» спілкувалися російською, у Парагваї дуже гостинно приймала українська діаспора, і тільки наступні п’ять місяців мав непогану практику з іспанської. На розмовному рівні я міг пояснити, насамперед, водіям, хто я, що роблю у Південній Америці, куди прямую. Навіть міг поговорити з місцевими чоловіками про футбол!

Фото Олександр Волощук

Наскільки безпечні країни Південної Америки – і щодо криміналу, і щодо природних небезпек?

Загалом Південна Америка вважається значною мірою небезпечною територією. Водночас, є більш небезпечні країни (приміром, занадто криміналізовані Колумбія, Еквадор і особливо Венесуела), є менш. Бразилія теж не дуже благополучна, особливо бідні квартали у великих містах, так звані фавели. Людина з туристичним рюкзаком – потенційна жертва, і поліція на виклик може не приїхати. У цій країні навіть автостопу немає через сильний страх водіїв перед незнайомцями. У Буенос-Айресі є теж такі райони поблизу залізничних вокзалів. Я просто уникав відвідувати їх. У Парагваї – доволі спокійно почувався. На мою думку, найбільш спокійною країною є Чилі, де тривалий час керували країною представники військової хунти. Там злочинності майже немає, а місцеві жителі дуже законослухняні. Втім, це мої спостереження. З тих країн, що відвідав, найбільш небезпечна – Бразилія, а спокійна і безпечна – Чилі.

Вулкан Антуко, Чилі / Фото Олександр Волощук

Природних небезпек мені теж пощастило уникнути. Приміром, я не був у районі Амазонії, де багато отруйних змій чи павуків. Лише одного разу бачив на дорозі вже мертвого удава, однак розміри його були настільки вражаючі, що з живим не дуже б хотілося зустрітися.

Оформлюючи візу до Болівії, я зробив вакцинацію проти жовтої лихоманки. Це обов’язкова умова для отримання візи. Вакцинація безкоштовна.

"Дорога смерті" біля столиці Болівії / Фото Олександр Волощук

Яка з країн, де побували, сподобалася найбільше? Чому?

Насамперед, Парагвай – своєю українською сутністю. Болівія захоплювала своєю природою (високі гори, величезні плато) та індіанською атмосферою. Місцеві жителі традиційно вбрані у яскравий національний одяг.

Жінка у традиційному одязі в Болівії / Фото Олександр Волощук

Крім того, я потрапив на два важливі національні свята – День Святого апостола Сантьяго (5 серпня) і День незалежності Болівії (7-8 серпня). У День Сантьяго спочатку проходять святкові служби у храмах, потім ритуальні танці та вогнища. На вулицях міст і селищ панує загальна радість, люди готують м'ясо лами, п’ють самогон (досить слабкий, якщо порівнювати з українським). А ще несуть до пам’ятників апостолу своєрідні подарунки – мішки з листям коки, металеві банки пива і маленькі пляшечки спирту. День Незалежності проходить більш офіційно – обов’язково паради, чиновники – у фраках, оркестри, портрети Сімона Болівара (лідера боротьби за незалежність іспанських колоній у Південній Америці).

Статуя Христа в Ла-Пасі, столиці Болівії / Фото Олександр Волощук

Чилі сподобалася усім. Територія країни включає різні кліматичні умови – від найсухішої пустелі до найвологіших лісів. Для мандрівника – це просто рай! В Андах приваблюють місця, де взагалі немає людей. Також є фьорди, острови…

Фото Олександр Волощук

Чи сподобалася місцева кухня? Які незвичайні страви куштували?

У більшості країн, які я відвідав, основа кухні – це м'ясо. Приміром, аргентинська яловичина – це бренд у світі. За статистикою, на кожного місцевого жителя припадає по кілька корів. Скрізь дорогою доводиться зустрічати стада корів. Місцеві жителі готують страву асадо, щось схоже на шашлик. Між тим, у перуанській кухні значну роль посідають морепродукти. У Бразилії багато незвичних для нас фруктів та овочів, хоча деякі зараз продаються і в наших магазинах. Дуже до смаку припав авокадо (там він називається пальта). Поживний і надзвичайно корисний для шкіри. У Парагваї – багато цитрусових. Улюблений напій аргентинців і парагвайців – мате, що містить багато кофеїну. Місцеві жителі п’ють його і на роботі, і вдома. П’ють напій зі спеціальних чашок - калєбас (роблять із дерева чи гарбуза), у яких заварюють мате. Гарячу воду заливають по-особливому, п’ють напій через бомбілью – щось схоже на трубочку і ложечку одночасно. Температура води для мате має бути обов’язково 88 градусів за Цельсієм. На чайниках є навіть позначки температури нагрівання води – 88 градусів для мате, і традиційні 100 градусів. Каву теж п’ють, чаю як такого не зустрічав.

Водоспад Іґуасу в Бразилії / Фото Олександр Волощук

Українці доволі активно переселялися до Південної Америки у ХІХ столітті – першій половині ХХ, тобто, там проживають нащадки переселенців у третьому-п’ятому поколіннях. Чи зберегли вони свою національну ідентичність?

Я скрізь вивчав життя українців, які переселялися до Південної Америки. Найбільш благодатною країною у цьому плані я би назвав Парагвай. Там провів понад 40 зустрічей з представниками української діаспори - від найбагатших людей країни до селян. Був приємно вражений, коли українська громада містечка Фрам у Парагваї допомогла мені з придбанням ноутбука, оскільки мій вийшов з ладу. Я познайомився з уродженкою України Іреною Савчук, яка з чоловіком вже майже два десятиліття проживає у Парагваї. Вона мені дуже допомагала. Зібрати кошти для придбання ноутбука у громаді – це теж її ідея, за що я дуже вдячний. Губернатор регіону Ітапуа Джоні Смалко (його дід – родом з Одеси) теж пожертвував гроші.

Губернатор регіону Ітапуа в Парагваї Джоні Смалко, українець за походженням / Фото Олександр Волощук

Мені там здалося, що у Парагваї в українців вийшло побудувати ту країну, про яку мріяли їхні предки. Переважна більшість місцевих жителів з українським корінням займаються сільським господарством, вирощують зернові – пшеницю, овес, сорго, маїс (кукурудзу). Середній заробіток фермера сягає до 400 тис. доларів на рік. І люди дозволяють собі витрачати на 15-річчя доньок, що традиційно відзначається як важливе свято, по 30 тис. доларів.

Читайте такожЗагублене місто інків Мачу-Пікчу: гід для охочих зануритися в унікальну природу, оповиту таємницями

Багато громад зберігають національну українську ідентичність завдяки роботі товариства «Просвіта». Там працюють різні гуртки, танцювальні колективи, ансамблі. Люди спілкуються, проводять спільні свята, фестивалі. Мене навіть пригощали українськими стравами – борщем і варениками. Щодо мови, то українська не скрізь зберігається. Найчастіше вона звучить у греко-католицьких храмах українських громад. Цікаво було зафіксувати «законсервований» варіант української мови з Волині 30-х років минулого століття. Окремі слова вже давно не вживаються, або навпаки – якихось нових люди не розуміють. Приміром, говорять рибу не ловити, а «лапати».

Озеро Лаха, Чилі / Фото Олександр Волощук

У Бразилії зустрічався з нащадками переселенців із Галичини ХІХ століття. Там українців об'єднує греко-католицька церква, служби ведуться українською мовою, виходить україномовна газета «Праця».

А як часто спілкувалися зі своїми близькими та друзями під час подорожі?

Телефонував рідним з подорожі лише двічі. Через Інтернет виходив на зв'язок раз-двічі на тиждень, коли зупинявся у хостелах. Залишав якісь нотатки про подорож на своїй сторінці у мережі Facebook. Спілкувався також із чернігівським журналістом Вадимом Балінським, який розповідав про мою мандрівку Південною Америкою на радіо.

На кордоні Перу і Болівії / Фото Олександр Волощук

Які місця рекомендували б туристам та мандрівникам відвідати у Південній Америці?

Це місто Кордоба в Аргентині, там збереглося приміщення першого місцевого університету з ХVІ століття. У Буенос-Айресі дуже цікава стара частина міста, що викликає асоціації з Віднем чи Парижем. У Перу варта уваги спадщина інків, озеро Тітікака. У Болівії – місто Ла-Пас, що збудоване у кратері колишнього вулкану. У Чилі приваблює природа – озера, фьорди. Усе, що на південь від Сантьяго – слід подивитися. Найбідніший на пам’ятки – Парагвай, однак люди там гостинні.

Озеро Тітікака / Фото Олександр Волощук

Наскільки великий бюджет вашої мандрівки?

Уся подорож, включаючи переліт, обійшлася мені у 3300 доларів. У всіх країнах я намагався жити на 6 доларів у день. Скрізь це виходило, окрім Чилі, ця країна виявилася досить дорогою. Під час мандрівки писав деякі статті та отримував гонорари. Найбільш витратною для мене стала поїздка поромом на південь Чилі – із Пуерто-Монта до Пуерто-Наталеса. За три дні – 1500 км по фьордах. Ця подорож коштувала 410 доларів. Дорого, але навряд чи ще десь можна побачити таку красу. Воно того варте.

Фото Олександр Волощук

Чи хотіли б ще колись помандрувати до Південної Америки?

Я не потрапив на мис Фроуорд – крайню південну материкову точку Південної Америки, хоча планував. Спочатку серйозно заблукав і втратив час, потім віднайшов втрачену стежку і дійшов до річки, але треба було чекати мінімум 12 годин на відплив. А тому вирішив не чекати і пішов назад. Тож, привід повернутися до Південної Америки, як мінімум, у мене є. Якщо це станеться, то досягнення мису Фроуорд буде на першому місці.

Фото Олександр Волощук

Олександре, чи плануєте наступного року нову подорож?

На наступний, 2019 рік, я не планую великих подорожей. Маю намір відвідати Європу, але не надовго – місяць, не більше. Свій час хочу присвятити творчій роботі та написанню книги. Наступну серйозну мандрівку розпочну не раніше 2021 року. Швидше за все, втілю у життя свій уже давній план - подолати пустелю Гобі у Монголії.

Ірина Синельник

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся